Тиждень розмовляв із професором Гарвардського університету Сергієм Плохієм про відповідальність істориків перед суспільством, формування спільної для всіх регіонів історії України, риторику Путіна й тривалість анексії Криму.
У. Т.: Якою є роль історика-інтелектуала в сучасному українському суспільстві?
– Маю враження, що модель доброго історика, яка складалась у нас десятиліттями, – це такий собі кабінетний учений, професіонал, котрий пише на високому рівні, найчастіше для дуже вузького кола своїх колег. Причин тут кілька: одна – радянські реалії, в яких люди, що писали ширше й більше, апріорі не були добрими дослідниками, бо якісних досліджень не друкували, суспільство було заідеологізоване. Водночас у нас виник погляд згори на те, що називається «популяризаторством». Добрий історик таким не займається. Він створює якісь кабінетні істини. Популяризатори – це журналісти, непрофесіонали. Це не та модель, яка існує, наприклад, у Британії чи США, де історики куди більше надаються на роль public intellectuals. Фактично тут потрібні дві складові: і той професіоналізм, який традиційно позитивістськи плекали й цінували, попри заідеологізованість, і вміння писати для широкої аудиторії. На той виклик, гадаю, цех істориків має відповісти. Ці люди, які вміють писати добре й цікаво, можуть прийти тільки із середовища професіоналів. Учені повинні впливати на суспільство, на формування його пам’яті. Навіть поганий історик – це все-таки історик, вихований відповідно до якихось стандартів знання. Що дужче наші міфологеми наблизяться до наукових стандартів, то міцніші будуть у нас підвалини ідентичності.
У. Т.: Як підштовхнути кабінетних істориків до більшої публічності?
– Ця ситуація, як на мене, дуже проста. З’являється попит – знаходяться й люди, які працюють на його задоволення. На історичні знання й історичний коментар попит у суспільстві сьогодні є. Але, щоб професіонали пішли на це, він має бути на якісний коментар, на якісні знання. І тут справа складніша, соціум повинен вимагати цього від істориків і прискіпливо перевіряти вартість зробленого.
У. Т.: Чи відповідальні ваші колеги за історичний наратив, який маємо сьогодні?
– Так, але не вони самі. Будь-який новий наратив має створюватись у процесі діалогу, дискусії. Якість її низька, і в цьому розумінні історики відповідальні. Вони стали заручниками містечкової, регіональної політики. В останнє десятиліття з’явився попит на мобілізацію місцевих електоратів у політиці, й історики пішли вслід за нею, як вони дуже часто ходять. І в тому сенсі вони не піднялися понад контекстом миттєвого, для формування позапартійного й загальнонаціонального наративу. Були спроби, дискусії, але насамкінець це не трансформувалося у щось реальніше.
У. Т.: Але чому саме історики йдуть в Україні за політикою, а не вона шукає пояснень в історії?
– У цьому процесі все взаємопов’язано, хоч і не так, як нам хотілося б. Політика прагне певної історичної аргументації під ті речі, які вимальовують політтехнологи, а останні вважають, що таким чином можна мобілізувати галицький чи донецький електорат. Історики фактично свідомо чи несвідомо той запит обслуговують. Політики часом створюють рамку і ставлять запитання, на які вчені можуть дати дуже професійну відповідь. Але це не змінює її змісту, бо запитання вже хтось поставив. І ціле суспільство на чолі із професійними істориками починає ходити по колу («Бандера: герой чи зрадник», «хто вам більше до вподоби: дивізія СС «Галичина» чи загони НКВД» тощо).
У. Т.: Яким чином це змінити, як історикові стати над політикою?
– Мені здається, слід створити канали спілкування істориків чи суспільства загалом, що не будуть монополізовані політикою. Скажімо, позапартійний дискусійний клуб чи інтернет-видання, де ми оминатимемо політику й держструктури з їхнього специфікою і формуватимемо альтернативний дискурс, який так чи так потім впливатиме на ту ж таки політику й державу. Але фактично йдеться про народження такого історичного простору як частини громадянського суспільства.
У. Т.: Але ж історію не тільки дискутують, її ще й вивчають у школі. То яким має бути підручник?
– Посібники для учнів слід писати так, щоб вони працювали по всій Україні. Я мав розмову з кількома дослідниками проблем викладання історії. Є, наприклад, питання конфлікту між офіційним наративом, який представлено в підручнику, й тим, що з ним роблять викладачі середніх шкіл від Львова до Донецька. У регіонах до цього наративу ставлення дуже різне. У Донецьку й на Сході загалом офіційний підручник значно «поправляють» у процесі викладання, призводячи до того, що єдиний простір у пам’яті українців просто не формується.
Книжка для учнів має бути не просто створена кабінетним ученим та вчителем-методистом, а й відпрацьована в конкретних умовах, щоб максимально наблизити той наратив, який педагог пропонує школярам, до місцевого регіонального, осмислити місце кожного регіону в матриці загальноукраїнської історії та викликати гордість за його внесок у неї. Наратив підручника не повинен накидати чогось такого, що конфліктує з уже наявною міфологією, він має її трансформувати, а не заперечувати.
У. Т.: Але якщо ми беремо власне український і російський наративи… Наприклад, Путін у питанні Криму багато апелює до історії. Чи потрібно нам у такому випадку конкурувати з російським наративом і чи можна виробити спільний, особливо після останніх подій?
– Думаю, останні події надовго перекреслили можливість якогось спільного українсько-російського наративу. Щодо Криму, то те, що представляє Путін, – цілком конкретна постімперська, пострадянська візія історії. Чи треба в нашому підручнику конкретно вступати в полеміку з ним та його версією історії? Ні. Але треба говорити про роль українського козацтва та поліетнічної маси переселенців у заселенні й освоєнні Півдня України, про анексію Криму Росією у XVIII столітті та про татарську історію, про яку не говорить Путін. У цьому розумінні нам треба протиставити історії імперської експансії історію «знизу», історію людей, які населяли й населяють регіон. Ця історія в усьому світі, який складається переважно з колишніх колоній, успішно конкурує із централізаторською, імперською та постімперською, яку пропонує Путін.
У. Т.: Якщо подивитися на багатьох західних інтелектуалів, то в їхній історії панує проросійський наратив. Що з ним робити, як конкурувати, чи потрібно протистояти?
– Те, що ви говорите, – правда, але це змінюється. Ми маємо справу з однією зі світових імперій, яка розвинула дуже високу й атрактивну культуру; фактично український культурний продукт через участь у ній ставав відомий світу, як-от Гоголь. Така традиція є, і вона триватиме, тобто є російська культура, Достоєвскій, балет, історія Росії як імперської держави, і в цьому сенсі згадані реалії матимуть продовження. Але після 1991 року відбулися дуже серйозні зрушення. Насамперед щодо історії Росії з’явився цілий напрям імперських студій: дослідження її як імперії з увагою до периферії, неросійських народів. Сьогодні через події на Близькому Сході багато людей, які цікавляться радянською історією, вибирають спеціалізацію, пов’язану із Центральною Азією та ісламом, що становить зовсім інший вектор розвитку цих радянських студій як імперських і не конче як російських.
Входження України до цього, так би мовити, світового наративу має відбуватися через нас як частину більшої регіональної історії, через дослідження тем, які є сьогодні важливими й актуальними в західній історіографії, зокрема тем імперської та колоніальної, а також міжнародної, економічної, культурної, гендерної історії.
У. Т.: Чи можемо ми говорити, що зараз, після Майдану, формується нація українців, яка не до кінця склалась у 1991 й 2004 роках?
– Є багато передумов для того, щоб це сталось, і шанси досить високі. Якщо ми подивимося на формування німецької, італійської та кількох інших європейських націй, то цей процес відродження чи творення їх у ХІХ столітті почався як реакція на програні війни, національні приниження; втрачені території, тобто в усіх тих випадках стається шок, який потім змушує еліти мобілізуватись і почати думати про себе інакше. Чи скористається Україна із цього шансу переформатування й перетворення нації, який сьогодні існує, залежить від нас. Сьогоднішня криза містить багато трагічних, драматичних моментів, але це також створення можливостей, яких не було раніше, і той шок та стрес можуть бути дуже продуктивними.
У. Т.: Якою ж має бути роль істориків під час цієї кризи?
– Зараз це насамперед відповідальність стосовно цілої країни, а не її частини; це відмова на сьогодні від просування якогось одного регіонального варіанта чи складової нашої міфології та від думки, ніби зараз слушний момент для того, щоб ми захопили весь простір історичної пам’яті. Цього не станеться. Історики мають перейти від патріотичного краєзнавства, оспівування регіональних святих і пропаганди місцевих «правд» до написання історії нації, де фігуруватимуть усі регіони, включно з Кримом.
У. Т.: А як ви бачите Крим у цій історії?
– Принаймні як частину нашого наративу, і річ тут не тільки в півострові, а навіть більшою мірою в материковій Україні. Якщо тут не відчуватимуть Крим частиною свого відрізаного тіла, шанси країни на трансформацію та переформатування національної ідентичності будуть значно нижчі, бо суспільство утратить почуття несправедливості, з якого народжуються позитивні й загалом дуже справедливі речі.
У. Т.: Тобто Крим має бути таким собі символом, що завжди залишатиметься в пам’яті?
– Я думаю, що не назавжди, бо є шанси, що це не якийсь абсолютно незворотний момент. Кожен історик знає: ніщо не триває вічно. Подивіться на історію Криму та держав і адміністрацій, які ним правили. Серед усіх частин України він має найдовшу історію, котра показує, наскільки ці речі змінні й тимчасові. І якщо український європейський проект здійсниться, я не бачу причин, чому анексія чи зміна політично-адміністративного підпорядкування має тривати вічно.