Богдан Буткевич журналіст Тижня

Сергій Куніцин: «Єдине, що змусило кримську еліту підтримати Москву, – це 20 тис. російських військ»

Суспільство
11 Квітня 2014, 13:17

Сергій Куніцин – один із найповажніших кримських політиків часів незалежності. Шість років був у АРК прем’єр-міністром, кілька разів – представником президента. Щоправда, останній вояж на півострів став невдалим – саме в цей час Україна втратила Крим. Він подав у відставку й має відкритий конфлікт із нинішнім керівництвом країни із приводу подій у автономії. Куніцин – корінний кримчанин, тому всі ці події стосуються його особисто: просто під час розмови йому, зокрема, повідомили, що його син, який поїхав до Сімферополя відвідати матір, був заарештований на вокзалі аксьоновцями й запроторений до ФСБ. Тиждень поспілкувався із Сергієм Куніциним про перипетії кримської кризи.

У. Т.: Багато хто вважає, що півострів опинився під окупацією насамперед через зволікання вищого керівництва країни. Ви були призначені Постійним представником президента в Криму, через деякий час, за власної ініціативи, подали у відставку, але, замість прийняти її, вас було звільнено з формулюванням «за неналежне виконання службових обов'язків». Охарактеризуйте дії центральної влади та свої.

– Ті керівники, які стоять вище, завжди намагаються зробити тих, хто нижче, цапами-відбувайлами, часто прикриваючи цим власну недієздатність. Я не рвався до Криму, й велику роль у тому, що взагалі туди поїхав, відіграв Віталій Кличко, який особисто попросив розібратися в ситуації. Понад те, за тиждень до цих подій я саме захищав у Сімферополі дисертацію. І тоді на мене вийшла група депутатів із Верховної Ради АРК, які, розуміючи, що Майдан переміг і гряде зміна влади в автономії, вийшли із пропозицією зібрати підписи в місцевому парламенті за те, щоб призначили прем’єр-міністром мене, а не якогось чергового «македонянина» на кшталт Могильова. До речі, останній сам казав, що був готовий передати мирно владу мені. Турчинов і «Батьківщина», керуючись партійною доцільністю, хотіли від початку відправити до Криму Андрія Сенченка за партійною квотою, хоча ставлення там до нього вельми недоброзичливе. У відповідь я зазначив, що після мітингу 26 лютого, коли кримським татарам вдалося відкласти сепаратистський сценарій, право вирішального голосу,  тобто ініціативи у призначенні тамтешньої влади, має належати саме їм. І вони за­явили, що решта кандидатур, окрім моєї, їх не влаштовує.

Усередині Криму в нас сотні тисяч громадян України, тому наша найперша мета – гарантувати їхню безпеку, дотримання всіх прав

Повірте, питання не моїй персоні, а виключно в тому, що я мав засоби комунікації, вкрай важливі у такому становищі. Однак, поки йшли політичні торги, ми втратили найважливіші чотири дні. Коли я прилетів до Сімферополя, то аеропорт уже був захоплений снайперами. Так само і представництво президента – спочатку аксьоновською самообороною, а потім і російськими автоматниками. Щоразу мені доводилося ночувати в іншому місці, та й узагалі я не затримувався ніде більш ніж на дві години, бо стежила ФСБ. Відразу починали оточувати й блокувати. Наприклад, щойно я приїжджаю в офіс союзу кримських «афганців», де ми приймаємо рішення стати щитом між російськими та українськими військовими, як через півгодини будинок блокується й починається штурм бандами Аксьонова під керівництвом «зелених чоловічків».

Читайте також: Кримінальна політика і політична кримінальщина у Криму

Й далі щойно «афганці», які створили коридор, дали нам з хлопцями з ДСО виїхати, хоча машину нам побили камінням, заляпали фарбою. Зате картинка для російських каналів була прекрасна – як не люблять представника України в Криму, адже об’єктивно я тоді залишився там  останнім оплотом законної української влади. Хоч час було втрачено, я встиг провести робочі зустрічі з усіма, з ким лише було можливо: силовиками, Меджлісом, послами, чиновниками. Кільце стискалося щодня вужче, зреш­тою, мене вичавили, бо для Аксьонова був як скабка в дупі. Постійно казали: «Сергію Володимировичу, ми вас поважаємо, але життя так склалося. Вам краще поїхати, бо гарантувати нічого не можемо». Одного разу навіть спитали, мовляв, яка у вас власність у Криму? Відповідаю, що ніякої. А той каже: «Хлопці можуть піти палити магазини, підприємства, ніхто ж не убезпечить і вашого». Виїхав тільки тоді, коли зрозумів, що мене просто захоп­лять і потім вимінюватимуть на когось, наприклад на сепаратистів із Південного Сходу чи російських диверсантів, затриманих СБУ. Зрештою, згодом сам пішов з посади, бо відчуваю й свою відповідальність у тому, що втратили територію, флот й боєздатні частини сухопутних сил.  І на цей момент я єдиний, хто вибачився перед солдатами в Криму за неналежні дії центральної влади. Цікаво, чому цього досі не зробило сьогоднішнє вище керівництво України.

У. Т.: Але ж пан Сенченко каже, що якраз комунікували ви мало, зокрема із силовими структурами, через що вони так швидко перейшли на бік окупантів. А він, мовляв, мав розмову із кримським «Беркутом». Вам також ставлять у провину призначення Авруцького керівником кримської міліції.

– Так, пан Сенченко багато чого розповідає. Зустрічатися можна будь із ким, головне – сприймають тебе чи ні. Першим моїм кроком по приїзді було зібрати силовиків – прийшли всі: й міліція, й армія, й військові, й СБУ. Відразу стало зрозуміло, що між ними цілком утрачена координація: вони самі збиралися, обговорювали становище, але не було старшого, який дав би коман­ду. Начальник міліції Севастополя Радченко з Донецька та всієї кримської міліції Гончаров одразу подали рапорти на звільнення й, незважаючи на мої прохання залишитися хоча б на пару днів для владнання ситуації, заявили, що брати участь у бардаку не хочуть. Була й пряма зрада: керівник севастопольського СБУ Петро Зима, людина Якименка, зараз очолює СБУ-ФСБ в Криму. Пана Авруцького я особисто із Феодосії запросив. Знав його ще керівником місцевого УБОЗу під час моєї прем’єрської каденції. Але наступного дня міліцейський главк захопили, і все посипалось остаточно. Потім два дні був у СБУ, однак зайняли й цей будинок. Зрештою, були захоплені всі силові структури, і в мене вже просто не стало доступу до спец­­зв’язку. Я особисто дуже добре знаю керівництво й «Альфи», й «Беркута» в Криму.

Читайте також: Крим – територія терору

Впевнений: якби приїхав на чотири дні раніше, то зміг би їх переконати захищати країну взамін за амністію. Адже відповідати мають лише ті, хто справді скоював злочини. Ситуація із цим кримським підрозділом узагалі неоднозначна, сформований він переважно саме з українців, колишньої Ізяславської бригади спецназу ГРУ. Наскільки я знаю, зі 150 людей понад 100 не перейшли на бік росіян і переїхали в Україну. Коли з ними зустрічався, вони казали: «Сергію Володимировичу, ви ж бачите, всюди про нас кажуть, що вбивці, нас усіх треба люструвати». Були цілком деморалізовані, зачинилися на своїх базах і вирішили, що нікого не впустять, ні червоних, ні білих, усіх «мочитимуть». Із «Беркутом» уже запізнилися, ті вже присягнули й отримали перші російські паспорти. А ось внутрішні війська в Криму, навпаки, порадували: половину складу виведено в Україну, і жоден, навіть із тих, хто залишився, не присягнув окупантам. Це при тому, що вони були опалені Майданом і не мають жодних причин любити нову владу. Взагалі більшість силовиків, які там залишилися, зробили це виключно через те, що там у них квартири та сім’ї, а не тому що вони такі зрадники. Певен: якби вчасно вдалося вибити ті два загони російського спецназу, які захопили будинки кримських парламенту й уряду, то дальших дій росіян могло взагалі не бути. Адже як вони робили? Після першого кроку чекали на реакцію. Коли її не було, робили наступний. Цікаво, що військові з першого дня казали: в нас достатньо сил і засобів протидіяти окупантам, але ніхто не дає команди. В мене є підозра, що взагалі була команда навпаки, не відкривати вогонь, навіть після формального дозволу на використання зброї.

У. Т.: Оце, мабуть, найболючіше питання. Чому не було команд? Справді, боялися спровокувати росіян на повномасштабне вторгнення й на сході країни? Хотіли виграти час для підготовки?

– Пан Турчинов воліє саме так пояснювати свої дії. Але як військовий, можу вам сказати, що якби Росія справді хотіла, то, незважаючи на ті наші гарнізони в Криму, що трималися, вона пішла б на територію материкової України. У них на початку березня було сконцентровано понад 200 тис. солдатів на кордоні. Що їм те кримське угруповання, яке вони з повітря та моря за півгодини «розкатали» б? Повторюся, найважливіший утрачений момент – це той, коли силами «Альфи» можна було вибити російський спецназ із урядових будівель, а феодосійськими та керченськими морпіхами перекрити Керченську переправу. Але, на жаль, серед нинішніх керівників держави у армії ніхто, здається, не служив, тому вони не розуміють, що під час бою найважливіше приймати рішення швидко, а дії на кшталт «як би чогось не сталося» – це поразка.

Читайте також: Кримські татари: «Між двома кіньми…»

Так само не розумію, чому ще спочатку було не прийняти бодай у першому читанні закон про російську мову, не повернути Криму повноваження 1992 року, також у першому читанні, й не підписати указу про створення там вільної економічної зони. Зрештою, це дало б моральне право Україні говорити, що ми не залишили АРК напризволяще і щось робимо, водночас не приймаючи остаточних рішень. Нічого не зробили. Так само пропонував десь на кордоні з автономією, в Каланчаку наприклад, створити Штаб із ситуації в Криму, куди направити представника президента, кримських силовиків, які не перейшли на бік супротивника, для координації біженців тощо. Я вже мовчу, що за 20 днів ні мене, ні Джемілєва жодного разу не запросили навіть на засідання РНБО. А що казати із приводу військових та їхніх родин, фактично покинутих заради високих міркувань? Чому було не вивести кораблі з тієї донузлавської калюжі, де їх потім ганяли, як курчат по курнику? А чому із Севастополя судна тільки-но вийшли, як їх відправили назад? Були плани операції, захисної, але військово-політичне керівництво їх не затвердило. Слава Богу, бодай Перекоп перекрили десантниками.

У. Т.: Чому кримська еліта, що була така незадоволена постійним пануванням чужих, тих самих донецьких, настільки легко «злилася» під росіян? Адже вона втрачає весь свій вплив…

– Кримські еліти були просто розчавлені з моменту приходу Василя Джарти у 2011 році. Янукович тоді сказав, мовляв, спікера віддаю вам, хай буде цей Константинов, який нічого не вирішує, але тепер я сам вирішуватиму питання.

Мене з посади представника президента звільнили, бо я намагався Януковичу довести інформацію про те, що Джарти за два місяці панування встиг завезти понад 200 «македонців» і що кримська еліта цього не сприйме. Тодішній глава держави погодився на словах, а через два місяці звільнив, коли я лежав у лікарні після операції. Однак варто зрозуміти, що кримська еліта не особливо й пручалася. Багров, Борис Дейч, Євген Михайлов (керівник Кримтуру. – Ред.), Олександр Мельник та ін., вони лягли під донецьких. Це все так, хоча я впевнений на 100%, що якби не було російських військ, то ніякої здачі Москві не сталося б. Не забуваймо про Тузлу, коли була перша перевірка Криму на вошивість: тоді в Кремля геть нічого не вийшло, «російський» Крим ніяк не підтримав дій східного сусіда. Так само було б і зараз, тому Росія і пішла на збройну агресію, вона розуміла, що це її останній шанс – Крим інший, він російський за національним складом, але не за менталітетом. Єдине, що змусило кримську еліту підтримати Моск­ву зараз, – це 20 тис. російських військ.

Знаю точно: під час вікопомного засідання ВР АРК наприкінці лютого, коли звільняли Могильова, доходило до того, що російські автоматники супроводжували депутатів навіть у туалет. З огляду на цей переляк і на те, що кримська еліта як цілісний організм була розчавлена вже кілька років, маємо такий результат: ні в кого на півострові не було стрижня для спротиву. До того ж кожен із цих людей мав що втрачати. А щодо впливу, то маріонеткам на кшталт Константинова, окрім погашення його мільйонних боргів, нічого й не треба. Аксьонова просто розіграли в темну, використавши, а тепер викинуть. Уже зараз, під час візиту Мєдвєдєва їх, до речі, навіть не посадовили в президії. Це багато про що говорить, дуже скоро їх приберуть. Понад те, за моєю інформацією, вони навіть не знали, що будуть захоплені урядові будівлі, і це для них стало шоком.

У. Т.: А що із кримськими татарами? В умовах фактично відсутності реальних кроків України, спрямованих на підтримку представників цього народу, чи ефективною буде тактика Росії щодо їх скуповування?

– У кримських татар є дві еліти. Перша, стара, – це ті, хто ще пам’ятає депортацію 1944 року, й живе у такій системі координат. Вони фактично азіатські за своїми поглядами. Але є цілий пласт європеїзованих сучасних татар, які вже 20–30 років у Криму, побудували бізнес і стали там головною проукраїнською силою. На жаль, їхній народ завжди сприймали як людей, що постійно бунтують і чогось вимагають. Відповідною була й політика щодо них. І татари це прекрасно розуміють, як і те, що Крим – їхня земля і їхати звідти їм нікуди. Росія робить зі свого боку все, щоб їх підкупити, як морально, так і матеріально. Виходить, РФ дає їм усе, хай і на словах, а ми – нічого.

У. Т.: Що робити Україні, щоб таки повернути собі Крим?

– Ухвалити державну програму щодо нього і призначити відповідного віце-прем’єр-міністра, який має замкнути на цьому всі структури в державному апараті. Зрозуміло, що йдеться і про силовиків: МЗС, РНБО, МО. Обов’язково потрібно звертатися до міжнародних судів і активно продовжувати роботу по лінії ООН та ОБСЄ. І головне, не забувати, що всередині Криму в нас сотні тисяч громадян України, тому наша найперша мета – гарантувати їхню безпеку, дотримання всіх прав, зокрема голосування на виборах 25 травня, відкривати там свої представництва. Ті, хто вирішить поїхати до України, в жодному разі не мають почуватися сиротами, слід прийняти програму облаштування біженців. Найголовніше – це показати, що материкова частина держави живе краще, ніж Крим. До речі, варто піти на проміжний варіант цілковитої демілітаризації півострова з обох боків і встановлення поки що подвійного російсько-українського контролю над цією територією. Це дасть змогу в майбутньому все повернути, бо наразі ситуація там нагадує повну поразку, а так не має бути, ми повинні обов’язково це змінити.