Парламент Сербії своєю більшістю схвалив угоду щодо нормалізації відносин з Косово. Ця угода була попередньою умовою Європейського Союзу для наближення Сербії до членства у ЄС. Водночас сербський парламент – Скупщина, безпосередньо не розглядав ратифікацію міжнародних угод і контактів з Косово
І у відповідь на критику, що його уряд «продав» Косово, щоб забезпечити дату початку переговорів про членство у ЄС, прем'єр-міністр Сербії Івіца Дачич підкреслив, що досягнута угода не означає, що Сербія визнає свою колишню провінцію в якості незалежної держави.
Тим часом, представники сербів на півночі Косова заявили, що вони організують 10 травня протести у Белграді під гаслом «Ми як і раніше в Сербії», як жест неприйняття угоди, котра досягнута у Брюсселі між Сербією і Косово.
Угода передбачає, що муніципалітети, в яких косовські серби на півночі Косово становлять більшість, залишаться під юрисдикцією Приштини, але натоміть сербські території отримають статус автономії. Усе це відбулося через 14 років після закінчення війни між сербами і косовськими албанцями, і через 5 років після проголошення незалежності Приштиною.
Можна сказати, що нова сербська влада менше ніж за рік виконала найсміливіші мрії прихильників косовської незалежності. Якщо не рахувати пару дрібних формальностей, то проблема незалежності Косово тепер вирішена, і вирішили її колишній прес-секретар Слободана Мілошевича (зараз прем'єр) Івіца Дачич і колишній віце-прем'єр за часів Мілошевича (зараз президент) Томіслав Ніколіч.
Угода, яку схвалила сербська влада, займає всього декілька сторінок, але містить достатньо того, чого прозахідні демократи не наважувались підписати протягом усіх 12 років свого правління. І не виключено, що остаточне затвердження цієї угоди буде проходити на референдумі в Сербії.
Читайте також: Сепаратисти проти сепаратистів
Втім, тут може виникнути питання, яке й досі залишається загадкою для багатьох – чому нинішній сербський уряд так різко розвернувся на 180 градусів від позиції своїх попередників? І як взагалі довго ця позиція зможе залишатися незмінною, коли усі опитування громадської думки у Сербії показують, що більшість її населення не готове підтримати інтеграцію з Європейським Союзом, якщо ціною цієї інтеграції буде втрата території Косово.
Безумовно, що Сербія і досі не готова остаточно визнати самопроголошену Республіку Косово. Проте, у даному випадку, це небагато може змінити. У міжнародних відносинах відомі подібні прецеденти. Визнання між державами є формальною юридичною процедурою. Так, наприклад, Північну Корею (хоча вона і є членом ООН), не визнає ні Японія, ні Південна Корея.
А для Республіки Косово й не має великого значення визнання її Сербією. Косовари націлені на вступ до ЄС, підготовка приєднання до якого може зайняти більше 10 років. Тому у них є багато часу, і їм немає куди поспішати.
Трагедією Сербії стало те, що вона застрягла у минулому. І що більше вона буде фокусуватися на майбутньому, а не на минулому, то кращим може виявитися це майбутнє. Цей шанс може стати відправною точкою Сербії для початку її «нової ери».
Хоча далеко не всі у Європі бачать сербське майбутнє без Косово. Так прем'єр-міністр Іспанії Маріано Рахой заявив, що його країна не має наміру визнавати незалежність Косово. Ця позиція залишається незмінною, незалежно від угоди про нормалізацію відносин досягнутих між Белградом і Приштиною, пояснив він.
«Ми дотримувалися цієї позиції протягом декількох років, і ця позиція уряду залишається незмінною. А це означає, що ми не визнаємо Косово, оскільки Іспанія не вірить у односторонні декларації незалежності».
Здається, що можна було б порадіти, що процес нормалізації взаємин між сербами і косоварами зрушився з мертвої точки, але чомусь це не дуже виходить. Бо хоча приказка, що «Поганий мир кращий за хорошу війну» – істина загальновідома і безсумнівна, однак у ситуації протистояння по лінії поділу «Сербія-Косово» – надія на довготривалий мир залишається і досі дуже примарною.
Уся історія даного регіону, і особливо нинішнє «вирішення проблеми» – надання незалежності Косово, не лише показує, що кордони європейських країн, які здавалося б мали залишатися непорушними після їх остаточного визначення (після закінчення Другої світової війни), тепер можуть самовільно перекроюватися.
Таке «державотворення» на Європейському континенті залишає ситуацію і надалі подібною до міни сповільненої дії, котра закладена під всю Європу. І мало того, що «міна» унезалежнення Косово може рвонути у будь-який момент, так ще й прецедент нічим не обґрунтованого перекроювання повоєнних кордонів – дозволяє прямо запитати: «Ну, а хто ж наступний?»
Щось схоже в історії Європи вже було. Дуже багато європейських політиків – відразу після закінчення Першої світової війни попереджали, що таке і на таких умовах її закінчення – неминуче приведе до виникнення війни у майбутньому. А потім вже були всякі «аншлюси», «змови» і «секретні протоколи» до договорів.
І дуже схоже, що європейські політики не продемонстрували навіть найменших здібностей до вивчення уроків історії. Так що теперішнє «взаєморозуміння», «примирення» та «домовленості» між сторонами конфлікту, виглядають не більше, ніж тактичні ходи нинішніх політиків заради отримання швидких, але напевно тимчасових, політичних та економічних дивідендів. Щось на зразок встановлення «попереджувальних табличок» і «огорожі» навколо «мінного поля» на Балканах, яке все одно рвоне, рано чи пізно.
Якщо розглядати протиріччя між сербами і косоварами в Косово, то буде не зайвим згадати, що серби є християнами, а албанці, в основному, мусульманами. І якщо, наприклад, у Єгипті після закінчення Другої світової війни копти-християни складали 25% населення, то після нової хвилі ісламізації їх там лише 10%.
Те ж саме відбулося і в Туреччині. Бо коли у 1950 році в Стамбулі проживало 250 тисяч християн, то зараз їх там менше 4 тисяч. Чому? Тому що ці люди перебували під постійним тиском, і вибір у них був невеликий, або змінити свою віру, або ж виїхати з країни, де вони піддавалися утискам і не могли влаштуватися на роботу.
Це ж саме загрожує і сербам у Косово. Албанські ісламісти здатні віднайти дієві методи, які допоможуть «вичистити» сербське населення, як тільки косовари отримають повний контроль на сербськими територіями.
Бо це тільки, на перший погляд, все виглядає дуже красиво. В угоді перераховуються суцільні поступки Приштини Белграду. Косовські албанці погоджуються на те, що сербські муніципалітети в Північному Косово об'єднаються в особливе автономне утворення.
І у цього утворення буде нібито свій парламент та інші органи місцевого самоврядування. Ці органи зможуть проводити самостійну політику в галузі економіки, освіти, охорони здоров'я та містобудування. Крім того, косовські серби отримають власну сербську поліцію і власний сербський суд. А косовська армія не зможе входити на територію сербської автономії.
Проте, у той же час, серби не зможуть самі вибрати собі начальника поліції. Його обирають і затверджують у Приштині. Так само, від самого початку, Приштина готується диктувати, хто буде у списках кандидатур на ті чи інші посади.
Якщо судити з тексту угоди, то виходить, що нібито Приштина погоджується на створення на своїй території майже незалежної сербської держави, а за все це Белград платить албанцям всього лише однією поступкою. Сербія і Косово зобов'язуються не заважати один одному вступати до Євросоюзу.
Насправді ж усі поступки косовських албанців – це взагалі ніякі не поступки. Тому що Приштина ніколи не контролювала і, по суті, й досі не контролює сербські райони Північного Косово. І якими такими повноваженнями Приштина може поступитися сербським органам місцевого самоврядування, коли зараз у неї там ніяких реальних повноважень взагалі немає?
Серби Північного Косово, яке межує з Сербією, проігнорували одностороннє проголошення незалежності Приштиною в 2008 році і як вважали себе сербськими громадянами на сербській території, так ними, в своїх очах, і залишаються.
Водночас, сьогодні об’єктивна реальність є такою, що, за всього бажання, у Сербії вже немає жодних шансів повернути собі Косово. І все, чого спромоглася досягти Сербія для своїх співвітчизників у Косово – це домогтися автономії. Хоча хто може дати гарантію, що тепер косовським сербам більше не загрожуватимуть етнічні чистки, чи насильницька асиміляція?
Однак, якщо розглянути можливий сценарій розвитку подій навколо тандему «Сербія-Косово», то він у найближчі роки, може розвиватися наступним чином. Сербія отримує добро на вступ до Європейського Союзу, але Брюссель говорить, що Республіка Косово (яка вже нібито формально і не є частиною сербської території), поки що не готова до вступу у Євросоюз. А ЄС готовий приймати Сербію лише разом із визнаним нею Косово.
Таким чином, ейфорія, котра проглядається у діях сучасного сербського керівництва, є дещо передчасною. Республіка Косово й надалі сповільнюватиме європейський прогрес Сербії, але вже зовсім іншим чином.
Хоча, як вважають сербські експерти: «Ми програли битву, але не війну. Подібні речі траплялися з нами й раніше у минулому, проте ми знаходили можливості для їх подолання. І не існує причини, з якої ми б не могли спробувати це зробити знову. Ми втратили Косово після битви 1389 року, але після кількох століть іноземної окупації, ми спромоглися повернути його. Тепер ми втрачаємо Косово через неправильні кроки і політику Мілошевича в минулому, однак ми повинні прийняти це, щоб бути спроможними змінити цю ситуацію в майбутньому. За поточної ситуації у даний час, політика «барабанів війни» повинна бути змінена на битву за впливи на економічному полі. Чим ми були б спроможні повернути все до того стану, яким він був раніше».
Читайте також: Чи стався в Сербії політичний землетрус?
У той же час, незалежність Косово є небезпечним прецедентом і може мати згубні наслідки в майбутньому для багатьох країн. Це може стати причиною, з якої Косово залишатиметься у підвішеному стані далі на тривалий невизначений час. А позитивні зміни будуть можливі лише у тому разі, якщо керівництво Косово буде готовим до дійсно серйозних переговорів, котрі б привели до позитивних довгострокових рішень. А це може відбутися лише після того, як косовари втомляться від неможливості жити так, як живуть усі інші країни в Європі…