Чітка впевненість, що війна в Грузії є анонсом невідворотної російської агресії в Україні, виникла відразу ж, щойно стало відомо про події в Південній Осетії. Коли Путін назвав розпад СРСР «найбільшою трагедією ХХ століття», він не жартував. Більшість західних політичних аналітиків про це здогадувалися, але не хотіли вірити.
У ті дні, в серпні 2008 року, у Європейському Союзі головувала Франція. Посади верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики ще не було, тож Ніколя Саркозі де-факто виявився відповідальним за реакцію Євросоюзу на появу російської техніки у Цхінвалі. «У Брюсселі всі були у відпустках, — розповідав пізніше на одній із прес-конференцій тодішній міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер. — Ми мусили все робити самі, не було що та з ким аж так узгоджувати. Французька миротворча ініціатива стала такою собі сміливою імпровізацією». Саркозі поквапився перервати відпустку та відрядити до Тбілісі Кушнера 10 серпня, себто через три дні після того, як російські війська перетнули кордон Грузії та через Рокський тунель потрапили на її територію.
Читайте також: Жан-Сильвестр Монґреньє: «Крим не можна «списати» та забути»
Політологи досі сперечаються, наскільки тодішній президент Грузії Міхеїл Саакашвілі дав себе спровокувати. Російська пропаганда з 8 серпня почала активно просувати меседж про «напад грузинської регулярної армії на осетинців», які буцімто звернулися до росіян по захист. Технологія «Путін, допоможи!» спрацювала так добре, що пізніше багато освічених і недурних людей повірило, ніби маленька Грузія справді з гарячої голови напала на велику Росію, а та мусила захищатися. У перші два дні збройного конфлікту французькі медіа щедро надавали слово російським і проросійським речникам, аж доки не стали з’являтися репортажі спецкорів із місця подій. Особливо часто доводилося чути колишнього міністра закордонних справ Франції, визнаного адвоката Москви Убера Ведріна. Як і нині, він критикував тоді «ірреальну» західну політику щодо РФ і закликав шанобливіше спілкуватися з Кремлем.
Засновник міжнародної недержавної організації «Лікарі без кордонів» Бернар Кушнер, тодішній міністр закордонних справ Франції, не був промосковським у буквальному розумінні слова. Проте, прибувши до Тбілісі, коли російські танкові бригади вже перебували на території Грузії, він заповзявся наполегливо переконувати Саакашвілі в «безальтернативності мирного плану Саркозі». Москва тоді не обмежилася «захистом» сепаратистської невизнаної Південної Осетії. Російська зброя обстрілювала грузинські міста, порти, військові об’єкти. Бойові дії поширилися на Абхазію.
«Політична ситуація в Південній Осетії коригувалася з Кремля від початку 1990-х, — згадує француженка грузинського походження Суліко Палавандашвілі. — Після сумнівного референдуму про незалежність 2006 року, який не визнала жодна держава світу, Путін інтенсивно став роздавати осетинам російські паспорти. Офіційне Тбілісі обурилося так само голосно, як Київ аналогічними діями на Донбасі. Голосно й безрезультатно. Путін звик до безкарності. Війна в Грузії не спричинила бодай символічних санкцій проти Кремля. Росія вже тоді навчилася поєднувати ролі миротворця й агресора. Постійне місце в Раді Безпеки ООН надає Москві широке поле діяльності й практично необмежені можливості. На мою думку, війна 2008 року, що почалася обстрілом грузинських селищ у Південній Осетії, а пізніше в Абхазії, була спланованою провокацією РФ у відповідь на наміри Саакашвілі здобути для Грузії кандидатство в члени НАТО».
Один із французьких журналістів, який висвітлював ту війну, переконаний, що Саакашвілі вирішив «відновити конституційний лад» у бунтівній автономії внаслідок телефонних дзвінків із високих кабінетів у Штатах, що їх, як виявилося пізніше, «неправильно зрозумів» Міхо. Так принаймні пояснювали тоді в Тбілісі швидкість дій грузинської армії. Але тривали вони недовго. Попри те що 8 серпня генерал Курашвілі повідомив: сепаратистів практично вибито із Цхінвалі, а грузинські війська взяли під контроль значну частину регіону, вже наступного дня Грузія в односторонньому порядку припинила наступ. До Південної Осетії зайшла колона російської військової техніки, що «дивом» виявилася напоготові в потрібному місці, себто на вході до Рокського тунелю.
Читайте також: Діалог Макрона і Путіна: крок вперед і два назад
План Саркозі, на який під тиском погодилося Тбілісі, полягав в односторонньому припиненні вогню, виведенні грузинських військ із Цхінвалі, вільному доступі російської «гуманітарної допомоги» до невизнаної республіки, а також передбачав виведення з регіону російських військ і початок міжнародного обговорення нового статусу Південної Осетії та Абхазії. Перші три пункти Тбілісі виконало практично відразу. Реалізації двох останніх чекаємо досі, понад 11 років. 26 серпня Росія оперативно визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії й не зрушила з місця.
«Із перших днів план Саркозі в журналістських колах прозвали «планом Мєдвєдєва», — згадує грузинський журналіст Іраклій Ломідзе. — Це попри те, що весь переговірний процес технічно забезпечували французи. Москва тоді не бажала безпосередньо спілкуватися із Саакашвілі. Кушнер, як той човен, курсував між Москвою й Тбілісі. Це була очевидна перемога московської пропаганди, що представила Грузію як мавпу з гранатою. Можна довго розмірковувати про те, чи був у Міхо шанс не піддатися на провокації Москви. Може, і був. Але надто вдало згуртувалися російські танки на грузинському кордоні напередодні війни».
Ніколя Саркозі в ролі миротворця сам собі сподобався. Дарма що результатом французького дипломатичного посередництва, нехай навіть під егідою та від імені ЄС, стала фактична легітимізація чергового російського загарбання території Грузії. У численних інтерв’ю, записаних після завершення переговірного процесу, він хвалився «ефективністю політичного шляху врегулювання конфліктів», засуджував «безперспективність збройного протистояння», радів, що «допоміг спинити нову холодну війну, яка майже почалася в Європі»… Згодом ця впізнавана, заяложена, неефективна лексика перекочувала до коментарів про іншу війну, тепер уже російсько-українську. Плани та формули, прив’язані до імен Саркозі, Мореля або Штайнмайєра, претендують, але не здатні зупинити війну. Нехай не холодну, але гібридну. Суть схожа. Якщо колишній французький президент досі вважає свої візити до Тбілісі успіхом, у Росії половинчастим результатом 2008-го незадоволені. Саме після війни в Грузії Москва зацікавилася французькими надсучасними кораблями класу Mistral. «Із такою зброєю, — пояснював один високий російський чиновник, — ми опинилися б у Тбілісі не за два дні, а за дві години».
Читайте також: Дмітрій Теперік: «Радянський Союз не помер, він перейшов у віртуальне середовище»
«Вести діалог із Росією не означає втратити твердість позиції», — виправдовувався Саркозі понад 10 років тому. Практично тими самими словами обґрунтовує свою «нову російську політику» Макрон. Ну а чому ж вагатися, коли Саркозі вдалося? Раптом не всі помітили, що, власне, з 2008 року Москва почала вважати Євросоюз супротивником!
Проте історичні факти — річ уперта. Саме після війни з Грузією РФ заповзялася оновлювати свій військово-технічний комплекс та обкатувати нові види зброї спочатку в Сирії, а згодом і в Україні. Чи зупиниться Путін? Навіщо, коли все йде за планом? Доки механізм спрацьовує, Кремль не перестане заохочувати, а де й створювати всі можливі види сепаратизму, щоб послаблювати тих, кого вважає конкурентом та опонентом. Ворог Москви — це не лише Україна, Грузія, країни Балтії та інші колишні території СРСР. Західні демократії також на прицілі незалежно від того, наскільки вони це усвідомлюють.
У певному сенсі війна в Грузії стала генеральною репетицією нападу на Україну. Пропозиції Макрона в перспективі саміту в «нормандському форматі» багато в чому подібні до плану Саркозі, що примусив Тбілісі до односторонніх поступок і дозволив російській армії нікуди не йти. Кремль тільки й чекає, щоб вибрати французькими руками каштани з вогню. Чи вдасться українській дипломатії оминути грузинські граблі, наразі незрозуміло.