Світ

  ▪   Спілкувалася: Алла Лазарева

Жан-Сильвестр Монґреньє: «Крим не можна «списати» та забути»

Тиждень обговорив із Жаном-Сильвестром Монґреньє, французьким фахівцем з геополітики, дослідником з Інституту Томаса Мора, наслідки зустрічі Макрона з Путіним, імовірність «фінляндизації» Євросоюзу та можливість швидкої зустрічі в «нормандському форматі».
Матеріал друкованого видання
№ 36 (616)
від 5 вересня

Які висновки ви робите за результатами зустрічі Макрона з Путіним? Наскільки вона допомогла Парижу ствердитися в ролі «сили рівноваги», що її прагне отримати для своєї країни французький президент?

 

— Якщо аналізувати подію з позицій публічної дипломатії, ініціатива справді є помічною для Емманюеля Макрона. Як і розвиток подій на зустрічі G7 у Біаріцці. Якщо ж оцінювати ситуацію в контексті інтересів Франції, Євросоюзу та, ще ширше — Заходу, — то вже буде інша історія. Ця нова спроба «оновлення» з Росією залишає поза увагою природу політичного режиму РФ, його логіку та стратегічні наміри. Історично-літературні аргументи, на яких зробив наголос Макрон, є не лише заяложеними, а й неправдивими. Як можна називати відомого панславіста Достоєвського батьком об’єднаної Європи? Що стосується взаємин Вольтера та Дідро, з одного боку, та Єкатєріни ІІ, з іншого, вони насамперед наповнені лестощами.


Випещений французькою дипломатією вираз «сила рівноваги» занадто часто вживається для того, щоб сублімувати прагнення до ролі «чесного брокера» або ж «спрощувача». Слави на цьому не заробиш. Якщо називати речі своїми іменами, то не йдеться про застосування сили чи здійснення суверенних кроків, а лише про появу в центрі політико-медійної міжнародної сцени, і не без проекцій на внутрішню політику. Подібні дії неможливі без софізмів, паралогічних вчинків та підігрування.


Якщо говорити про французькі інтереси, концепт потрібно переосмислити та забезпечити іншими критеріями. «Силою рівноваги» могла б стати держава, політика якої визначається обов’язком забезпечувати мир, свободу, добробут націй. Відповідно, світова рівновага зобов’язує вільний світ зберігати свою геополітичну згуртованість та стримувати апетити ревізіоністських держав (Росії, КНР, Ірану).

 

Читайте також: Діалог Макрона і Путіна: крок вперед і два назад

 

Емманюель Макрон висловився за майбутнє Європи «від Лісабона до Владивостока». Наскільки життєздатна, на вашу думку, така формула? Чи доречно визначати Росію «глибоко європейською країною»?

 

— Формула засмучує, бо є важливою поступкою на рівні ідей. До речі, 2011-го її проголосив Владімір Путін. Цей геополітичний проект є несумісним із баченням згуртованої Європи вільних народів. У розумінні російського президента, Велика Європа «від Лісабона до Владивостока» означала б маргіналізацію, а затим і ліквідацію євроатлантичних інстанцій (Європейський Союз та НАТО).


Якби не американська підтримка за посередництва НАТО та якби не єдність європейських держав, Росія могла б зіграти на національних суперечностях та нав’язати свою волю на тих землях, які в Москві вважають «близьким зарубіжжям», а також поза цією зоною. Певним чином європейські економіки виявилися б тоді співвідповідальними за російський machtpolitik — силовий проект Путіна, згідно з яким потенціал «державного монополістичного капіталізму» забезпечується насамперед за рахунок енергетичної ренти. Це призвело б до зближення двох політичних моделей на шкоду конституційно-плюралістичним західним режимам та свободам, що вони гарантують.


Урешті-решт, таке бачення Європи є переосмисленням євразійського проекту. Ні за фактом, ні в тривалому історичному вимірі Росія не є «глибоко європейською країною»: це євразійська імперія, яка базується на давній традиції деспотії. Якою була б геополітична перспектива «Європи від Лісабона до Владивостока»? Можливість розпаду євроатлантичних інстанцій є неприйнятною. Водночас «фінляндизація» Європи в чистому вигляді теж не бачиться неминучим майбутнім. Найімовірніше, ми вступаємо до фази альянсів та контральянсів (або, можливо, і воєн) між різними європейськими державами. Словом, це було б поверненням до геополітичного дарвінізму.

 

Жан-Батіст Жанжен Вільмер, директор IRSEM (Інститут стратегічних досліджень при Військовій школі), вважає, що мир на Донбасі може бути відновлено тоді, коли Київ погодиться на суттєві поступки в питанні амністії бойовиків «ДНР-ЛНР», а також у разі «інклюзивного» діалогу Заходу з Москвою. Чи поділяєте ви такі думки?


— Насамперед важливо не забувати, що в цій війні існують агресор і його жертва. Порушуючи міжнародний кордон, Росія свідомо зневажила Гельсінські принципи (1975), Будапештський меморандум (1994) та угоди, підписані між Москвою та Києвом, зокрема і Договір про дружбу та співробітництво (1997). Це зовсім не дріб’язкова справа. Саме тому західні держави, попри первинні відмінності в оцінюванні ситуації в Росії, ввели дипломатичні, економічні та фінансові санкції проти РФ. Чи хочемо ми, щоб російське загарбництво в Україні було узаконене? Чи воліємо повернутися до конфліктів у пошуках власної гегемонії та епохи хижацьких воєн, які стільки часу шматували Європу?


Стосовно ж «інклюзивного діалогу», то цей вислів не містить глибокого змісту. З одного боку, діалог практикують мудреці та філософи в пошуках істини. Проте міжнародна політика, дипломатія та стратегія є частинами того, що Паскаль називає «порядком плоті». Це може лише здаватися деталлю, однак такі порожні терміни спотворюють розуміння викликів. З другого боку, російська окупація частини українських земель не є наслідком непорозуміння чи випадковості. Вона сталася після років інструменталізації заморожених конфліктів у Європі й на Кавказі, після розчленування Грузії та захоплення частини її території (2008). Війна, що триває в Україні, відображає глибинну логіку російської держави та її ревізіоністську геополітику.

 

Читайте також: DIE WELT: Росія посилює експансію, гонка озброєнь на Балканах


Піти на поступки донбаським сепаратистам означало б визнати російську політичну звичку ставити світ перед фактом, надати РФ право контролю над долею України та перейти на бік російського керівного класу. Владімір Путін та силовики роблять ставку на коротку пам’ять західних політиків. Чи потрібно заохочувати цинізм російського керівництва? А що потім? Яка наступна червона лінія, яку буде перейдено?

 

Чи погоджуєтеся ви з думкою, що Європа переживає період глибинної геополітичної реорганізації у зв’язку з Brexit, спробами відновити РФ у складі G7-G8, втратою інтересу США до Європи та іншими факторами?


— Питання та пов’язані з ним виклики виходить за межі європейського масштабу. Баланс багатства та влади у світі змінюється, і це спричиняє суттєві наслідки як для Європи, так і Південно-Східної Азії. Звернімо увагу на зміцнення ролі Азійсько-Тихоокеанського регіону, пов’язане з посиленням КНР. Геополітична реорганізація відбувається передусім на Заході. При цьому, внаслідок надміру континентального бачення викликів, планетарній складовій не надається належної уваги. З позицій європейських націй існування Північноатлантичного Альянсу є надзвичайно важливим. Варто зауважити, що Сполучені Штати від Європи не відмежувалися. Вони виконують свою роль та дотримуються зобов’язань щодо безпеки у рамках НАТО та в межах двосторонніх відносин із деякими країнами Центральної та Східної Європи, яким віддають перевагу (Польща, Балтійські держави, Румунія та інші). Якщо трансатлантичні взаємини «витримають», тоді кризу, пов’язану з Brexit, можна буде здолати. Звичайно ж, найліпше було б вийти на угоду, яка влаштувала б Велику Британію та ЄС.


Що стосується Росії, розмови про її гіпотетичне повернення до складу G7 пов’язане зі зростанням потужності КНР. Ідея, яку дехто просуває, це «Ніксон навпаки». Ідеться про те, щоб вчинити всупереч тому, що було свого часу зроблено президентом Ніксоном та державним діячем Кіссінжером, себто розірвати об’єктивний альянс із Пекіном, укладений за холодної війни, натомість залучити Росію, щоб стримувати КНР. Таке бачення недооцінює глибину зв’язків між цими країнами. В обох образа на Захід є потужним та мобілізуючим фактором. І в Пекіні, і в Москві керівництво переконане, що західна гегемонія вичерпала себе і що настав час докорінно переглянути світовий порядок. Владімір Путін, схоже, вважає, що його закордонна політика вписується до сенсів Історії.

 

На вашу думку, чи має майбутнє «нормандський формат» переговорів про Донбас? Президент Макрон заявив у Біаріцці, що зустріч керівників України, Німеччини, Росії та Франції може відбутися за кілька тижнів, себто у вересні. Чи вважаєте ви, що зміна влади в Україні «створює нові можливості» для того, щоб утілити в життя мінські угоди, як зазначив Макрон?


— Повторюся, у цьому конфлікті є нападник і жертва. Відповідальність за нього не можна покладати на країну, яка зазнала нападу, тобто на Україну. Щоб зупинити цю війну, або, як інколи кажуть, «конфлікт слабкої інтенсивності», саме Росія мусить припинити свої дії на Донбасі, закрити кордон і для російських солдат та «добровольців», і для зброї та військового устаткування. Усе це детально задокументовано, зокрема у звітах ОБСЄ. Зрозуміло, що Владімір Путін хотів би, щоб Париж та Берлін змусили український уряд до поступок, але це було б негідно.

 

Читайте також: Воєнні злочини: адекватна відплата


Я не досить добре обізнаний у внутрішній політиці України, щоб судити про наміри нового президента. Однак можна припустити, що він утратив би легітимність, якби погодився на поступки росіянам. Щодо «нормандського формату», він спонукає до сумнівів: Владімір Путін не збирається відступатися від України; Емманюель Макрон та Анґела Меркель не мають важелів, щоб змусити його дотримуватися угоди з Києвом. Провідна перевага мінських угод — це те, що вони дають орієнтир для запровадження та продовження європейських санкцій проти Росії. 


Загалом, «нормандський формат» не довів, що він здатен цю кризу врегулювати. Геополітичні виклики, цілі Росії, а також засоби, які дають змогу на неї впливати, виходять далеко за межі цього формату. З позицій Франції та Німеччини треба розуміти, чому механізм залишається для них важливим: він забезпечує цим країнам особливу роль. Проте не варто забувати про резон існування «нормандського формату» — врегулювання конфлікту на Донбасі. Нарешті, цей конфлікт не може сховати за собою питання Криму. Долучення цього українського півострова до РФ у військовий спосіб є грубим порушенням права. Крим не можна «списати» та забути. 

 

-----------------------------------

Жан-Сильвестр Монґреньє — французький політолог, дослідник Інституту Томаса Мора, викладач у Французькому інституті геополітики (Париж XVIII), постійний доповідач у паризькій Вищій школі оборони (IHEDN). Лауреат наукової премії Вищої школи оборони 2007 року за докторську дисертацію «Геополітичні виклики французького проекту європейської оборони». Офіцер запасу при Вищій військовій школі (l'Ecole militaire). Автор книг «Чи загрожує Росія Заходу?» (2009), «Росія від Путіна до Мєдвєдєва» (2008), «Франція, Європа, НАТО: геополітичні аспекти французького атлантизму» (2006), «Геополітичний словник європейської безпеки» (2005).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.