Alleinschuld – поняття «виняткової провини» Німеччини за одну, якщо не за дві світові війни – дуже вплинуло на її суспільне життя. Воно пояснює, чому там так мало вшановують пам’ять загиблих – навіть цього тижня, відзначаючи століття початку Першої світової, яку вважають жахливою увертюрою до Другої. Воно пояснює також прив’язаність до пацифізму й небажання брати на себе лідерство, як того вимагають друзі найбільшої в Європі держави. В останні десятиліття Німеччина намагалася подолати «виняткову провину», зосереджуючись на економіці й прикриваючись європейським прапором.
Книжка про початок Першої світової війни історика із британського Кембриджського університету, австралійця Крістофера Кларка The Sleepwalkers («Сновиди») несподівано стала дуже популярною в Німеччині – почасти тому, що пропонує переоцінку питання провини у війні. Автор доходить висновку, що «в цій історії немає рушниці зі слідами пороху; чи радше її можна побачити в руках кожної з головних дійових осіб. Якщо дивитися так, то початок війни був трагедією, а не злочином». Про те саме говорили й інші, не останньою чергою – німецькі письменники. Але в країні, де почуття вини глибоко закарбувалося в суспільній свідомості завдяки виданій у 1961 році книжці німецького історика Фріца Фішера Griff nach der Weltmacht («Боротьба за всесвітню владу»), спробувати стерти її з пам’яті може хіба що іноземець.
Якою була Європа 1914 року? Континент, котрий насолоджувався плодами першого сплеску глобалізації, подібно до Європи-2014, із тією лише відмінністю, що сьогодні немає відкрито ворожих один до одного союзних блоків і жодна держава-вискочка не претендує на виняткове місце під сонцем. Німеччина – мирна, об’єднана й багата країна. Її оточують не вороги, а друзі. Вона стала панівною силою в Європейському Союзі, і, попри нечисленні нарікання, іншої держави, яка серйозно намагалася б переважити її могутність, немає. Багато колишніх ворогів, особливо у Центральній та Східній Європі, шукають тісніших зв’язків із нею.
І все-таки є передчуття, що ця благодать може бути недовгою. Старіння населення обтяжуватиме економічне зростання. Кризу євро тимчасово зупинено, а не подолано. Проект об’єднаної Європи зіткнувся з опором суспільства. І хоча сусіди Німеччини – друзі, їх оточують диктатори та вороги, а кровопролиття й нестабільність не обмежується Україною та сектором Газа. Дехто з німців усерйоз розмірковує, чи не вийде так, що їх знову втягнуть у війну.
Читайте також: Як полагодити німецький двигун
Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр убачає в 1914-му два уроки. Один: важливість ЄС, який зберігає мир, вирішує суперечки й робить так, щоб країни керувалися верховенством права, а не принципом сили. Другий: Європа не повинна допустити чергового провалу дипломатії, після якого ескалація знову призведе до катастрофи. В Україні це означає пошук політичного компромісу з Росією. Навіть посилюючи санкції, Європа завжди мусить бути готова «зробити крок назад», вважає Штайнмайєр.
Деяким друзям Німеччини такі думки нагадують Другу світову війну. Америка і Британія вважають, що радикальний етнонаціоналізм повинен зустріти рішучу відсіч, а не замирення. Не можна діяти так, як Чемберлен із Гітлером у Мюнхені 1938 року. Польща й держави Балтії бояться домовленостей із Росією як можливої зради, подібної до пакту Молотова – Ріббентропа, що поділив Східну Європу в 1939-му.
Нове німецьке питання
У самій суті своїй процес євроінтеграції був задуманий для вирішення одвічного німецького питання: приборкання сили цієї нації та використання її як двигуна європейської економіки. Десятиліттями Німеччина добровільно сиділа в машинному відділенні, а Франція – у кріслі водія. Такі ролі не могли не змінитися після об’єднання країни 1990 року. Але коли трансформація настала, відбулася вона навдивовижу швидко.
Євровалюта, замість стримати розвиток Німеччини, пришвидшила її підйом. Переживши гіперінфляцію 1923 року, вона довгий час зберігала сильну валюту й незначну інфляцію, тож краще за багатьох інших знає, як підтримувати конкурентоспроможність у єврозоні. Коли у 2010 році зону євро боляче вдарила боргова криза, Німеччина мала найглибші кишені й тому змогла диктувати умови фінансової допомоги та реформ.
Інша причина того, що Німеччина виділяється з-поміж інших, – у відсутності справді рівноцінних партнерів: Франція політично паралізована, Британія віддаляється, а Італія переобтяжена боргами. На руку Берліну грає і наявність авторитетного керманича в особі Анґели Меркель. Загалом примиритися з могутністю Німеччини допомагає і той факт, що вона нікому не загрожує; її гегемонія не до вподоби й самим німцям – для них це радше несподіванка.
Читайте також: Ще один гордіїв вузол
Авторові цих рядків, який готується до від’їзду із Брюсселя після чотирирічного літописання всіх європейських проблем і критикування помилок Німеччини (як-от надто жорстке нав’язування суворої економії), важко не захоплюватися її працелюбністю, готовністю зазирнути собі в душу та пошуком консенсусу. На вулицях Берліна можна побачити так звані Stolpersteine – «камені спотикання». Це скромні, оббиті латунню камені на тротуарах перед вхідними дверима будинків з іменами колишніх власників помешкань, страчених нацистами, – один із найпотужніших жестів пам’яті й розкаяння.
Тим часом, сама того не бажаючи, Німеччина стала для Європи тим, чим Америка для світу, – незамінною силою. Вона надто велика, надто успішна, аби залишатися скраю. Тепер потрібно реагувати на загрозу Росії. А ще не можна запускати болячки єврозони, і слід реформувати ЄС, щоб він не розсипався. Треба уникати напруженості в діалозі з Америкою, до якої можуть призвести шпигунські скандали, й відживити його завдяки масштабній трансатлантичній торговій угоді.
Визнавши свою вину за колишню агресію, Німеччина може скотитися в інший, протилежний гріх – бездіяльність. Мир – це не просто відсутність війни, а захист здобутої великою ціною свободи. Багато прихильників політики «нормалізації» відносин Німеччини з іншими країнами твердять, що вона повинна обстоювати свої інтереси. Насправді ж ноша її значно тяжча: зараз їй потрібно захищати інтереси всієї Європи.