Самотнє танго

Коли писатиметься європейська історія останнього двадцятиліття, одним із її найчорніших і найдепресивніших розділів буде історія втрачених можливостей та помилок навколо й усередині України. Майбутні покоління чухатимуть лоба від подиву перед такою наївною, короткозорою та саморуйнівною поведінкою. Як могло таке статися, що найбільшу європейську країну залишили поза межами найважливішого континентального клубу країн? Як стратегічне мислення Брюсселя та Вашингтона могло бути таким неґрунтовним? Чому самі українці не забажали чи не змогли скористатися тими шансами, які їм дарувала історія? У цій сумній главі сторінки, що стосуватимуться 2010 року, боюся, можуть виявитися найпохмурішими.   

 

Читачі цієї статті мають змогу скласти власне уявлення про те, що 2010 року може трапитися в Україні. Моє ж завдання – окреслити зовнішній контекст буття України на рівні ЄС, НАТО й адміністрації США. Я не пригадаю, чи були всі вони колись слабшими й більш розділеними, ніж сьогодні.

 

Звинувачувати в усьому Америку завжди легко. Через 60 років після початку холодної війни й через 20 років після її закінчення європейці так і не спроможні гарантувати свою безпеку без постійного невротичного обертання на Америку. Це соромно, що США й далі потрібні як країна, що опікується розширенням НАТО, будівництвом трубопроводів, підтримує стратегічний діалог із Туреччиною і вберігає Західні Балкани від «закипання». І над усім цим височіють дві беззаперечні данини. Перша – це, власне, згадана потреба в Америці. Друга – її неспроможність виконувати таку роботу й далі.

 

Частково причиною цього є економічна слабкість. Сьогодні Америка може витрачати значно менше коштів на питання міжнародної безпеки, ніж раніше. Це неминучий наслідок непереможних і дорогих воєн та пережитої фінансової кризи. Близький Схід, Іран, Північна Корея та Китай – усі ці пріоритети значно важливіші за добре знаний давній проект Клінтона – Буша «Європи неподільної і вільної». Але ще гірше те, що Росію сьогодні сприймають як країну, спроможну опікуватися принаймні частиною цих питань. Голов­ний меседж Барака Обами до його російських колег: «Варта довіри Росія має допомогти з Іраном».   

 

Для таких країн, як Україна та Грузія, це отруйна й заплутана політика. Було б неправильно нарікати на адміністрацію Обами, що вона, мовляв, намагається активно здати їх Росії. Це не так. Просто вона не має великого бажання конфронтувати з нею, оскільки це може коштувати російської підтримки в інших питаннях. І Кремль цілком свідомий того, що має таку чудову нагоду вести власну гру. Він спокушає Америку тим, що може підтримати санкції проти Ірану, принаймні риторично. І це дуже ефективна тактика. Адміністрація Обами відчайдушно намагається уникнути воєнних дій в Ірані: і прямої воєнної кампанії, і війни Ізраїлю (свого представника на Близькому Сході) з Іраном. Санкції – це єдина альтернатива війні. Без російської допомоги вони не спрацюють. І за наявності такої допомоги принаймні гіпотетично можуть досягти бажаного результату. Тому нині американський політикум, за поодинокими винятками, нізащо не захоче серйозно сваритися з Росією через Україну чи будь-яку іншу державу з екс-комуністичного табору.  

 

Адміністрація Буша мала свої гріхи. Вона піддавала неабияким випробуванням вірність власних союзників цілям Альянсу, була негнучкою, вдавалася до набридливої, терпкої риторики, але все ж таки мала чіткі переваги. Її посадовці, які зай­малися Східною Європою, приміром Ден Фрайд, були кмітливими, загартованими медіаторами, відкритими для комунікації та рішучими. Наразі новий топ-політикум справляє зовсім інше враження. Це купка чиновників, обізнаних зі специфікою регіону, які, втім, не формують політики в ньому. Це лише менеджери. Деякі високопосадовці, а надто ті, хто опікується Європою в Раді національної безпеки, є політичними легковаговика­­ми. Це й далі послаблює шанси нової адміністрації приділити належну увагу Європі.   

 

Деякі пани з американського уряду, насамперед із розвідки й Пентагону, дуже уважно спостерігають за тим, що відбувається. Вони занепокоєні російським ревізіонізмом щодо устрою Європи, який постав після холодної війни, і вважають, що треба укріпити хребет безхарактерних західноєвропейців та підтримати засмиканих східноєвропейців. Іноді ці люди проштовхують конкретні акції, проекти з демонстрації мілітарної сили Америки, приміром, заплановані на наступне літо військові маневри в Латвії. Але таких поодиноких ініціатив недостатньо. Лише послідовна й постійна участь нового керівництва країни може щось змінити. Вашингтонські інсайдери визнають такі недоліки, проте наголошують, що порозуміння з Росією – це спецпроект адміністрації Обами. Оптимістам таке сподобається. Реалістам – навряд.

 

Зміни в риториці щодо Східної Європи є загрозливими. Кожна американська адміністрація, починаючи від Гаррі Трумена, інстинктивно обирала атлантистський геополітичний курс. Пам’ять про десятки тисяч загиблих американських солдатів у війні проти нацистської гегемонії, страх перед радянською агресією, а згодом задоволення від тріумфу демократії в 1989 році – усе це приклеювало Америку до Європи. За президентства Обами все інакше. Він сприймає світ радше за схемою «Північ – Південь», ніж «Захід – Схід». Він говорить радше про партнерів, ніж про союзників. Категорія «партнер» об’єднує країни, чиї солдати воювали і вмирали у війнах поряд із американцями, як-от Ірак чи Афганістан. Вона ж долучає до когорти тих, із ким варто шукати спільну мову, а також комуністичні диктаторські режими на кшталт Китаю.    

 

Усе це має корозійний вплив на НАТО. Північноатлантичний альянс – наріжний камінь американської політики безпеки впродовж 60 років – сьогодні є другорядною справою. Адміністра­ція Обами розглядає його як інструмент: якщо за його допомогою можна доправляти живих солдатів до Афганістану (і забрати мертвих), то він приносить користь. Якщо, послуговуючись ним, цього не можна зробити, то він некорисний. Афганістан поглинув військові сили та матеріальні ресурси Альянсу. Тому він, власне, і втратив свою кондицію. 

Внаслідок цього первинна місія Альянсу – територіальна оборона своїх членів – забувається. Із західноєвропейського погляду вона зжила себе. 

Часи, коли радянські танки могли прогуркотіти через низовину Фулда у Західній Німеччині, а червоні субмарини – заблокувати морські шляхи в Атлантиці, на щастя, минули. Росія надто слабка військово, щоб вступити в повномасштабний збройний конфлікт із НАТО. Але сьогодні ще є регіони, стривожені вакуумом безпеки, і регіони, для підкорення яких зовсім не обов’язково вдаватися до військової агресії. Примус замість зброї може бути ефективнішим. Одним із таких регіонів є Балтика. Коли Естонія, Латвія і Литва приєдналися до НАТО 2004 року, для них не було розроблено жодних оборонних планів на випадок надзвичайних ситуацій. Усе це через переконання (чи радше надію), що Росія не становить жодної реальної загрози, а отже, й не потрібні якісь практичні кроки. Комітет НАТО з оцінювання військових загроз (MC 161) отримав пряме розпорядження не включати до щорічного списку реальних і потенційних загроз російську. А Польщі, приміром, дозволили працювати над планом оборони у разі атаки з боку Білорусі, але не Росії.

 

Проте під тиском Польщі ситуація почала змінюватися 2008 року. Тепер у звіті натівського комітету загрозам із російського боку присвячена велика глава. Вищий військовий командир НАТО – Верховний командувач союзницьких військ у Європі SACEUR (Supreme Allied Commander Europe) – розпочав те, що називається «завбачливим плануванням» стосовно потенційних загроз Балтійським державам. Ці плани перебували в безпосередньому віданні військових, їх не потрібно було затверджувати Радою Альянсу.  

 

Такі обнадійливі заходи сьогодні, однак, завмерли. Президент Обама, виступаючи на саміті НАТО, присвяченому його 60-й річниці, відкрито закликав Альянс підготувати надзвичайні оборонні плани «для всіх його членів» (маючи на увазі пе­редусім Балтійські країни, позаяк ніхто не збирається атакувати Португалію). Утім, попри підтримку на найвищому рівні, рух до створення таких планів для Балтики нині забуксував. Для підготовки реальних планів мають робитися реальні прогнози щодо вірогідних дій реального ворога. Такі країни, як Франція та Німеччина, розглядають це як недружні й провокаційні випади проти Росії. За очевидної слабкості НАТО є реальна небезпека того, що Росія бачитиме для себе зелене світло для втручання у внутрішні справи Балтійського регіону 2010 року.

 

Та навіть більша загроза зараз нависла над Чорноморським регіоном і Кавказом. До 2007 року на цей регіон можна було дивитися з певним оптимізмом. Нафтопровід Баку – Джейхан продемонстрував, що західні компанії таки спроможні похитнути російську монополію на постачання вуглеводнів за напрямком Схід – Захід. Революція троянд у Грузії і системні реформи, ініційовані Міхаілом Саакашвілі та його урядом, створили такий собі soft-power-магніт у регіоні. Грузія залишалась усе ще далекою від членства в Альянсі, але мало хто міг заперечити, що вона до цього поступово наближається. В Україні прогрес був повільнішим (і ентузіазм вступити до НАТО слабшим), проте було цілком можливо уявити собі, що й далі ці країни невпинно рухатимуться в напрямку Північноатлантичного альянсу.

 

Необґрунтований розгін демонстрації опозиції в Тбілісі у листопаді 2007 року значно похитнув позиції Грузії як оплоту західних цінностей у регіоні. Те саме трапилося й з Україною. І причина цього – безперервне політичне та економічне безсилля країни. Саміт НАТО в Бухаресті у квітні 2008-го був катастрофою. Росія могла переконатися, що поділи всередині організації заморожують процес подальшого розширення. Тоді спокуса здійснити військову авантюру, що могла б цей процес остаточно поховати, була як ніколи сильною. Війна у Грузії, що в підсумку вибухнула, тільки унаочнила слабкості та роздільність Альянсу.  

 

Тож не слід сьогодні очікувати особливої допомоги від НАТО загалом та США зокрема. Як, на жаль, і від ЄС. Недавнє призначення на ключові посади Євросоюзу таких посередностей, як Кетрін Аштон (високий представник ЄС із закордонних справ та політики безпеки) і Герман ван Ромпей (президент ЄС), є свідченням того, що великі європейські країни не зацікавлені у сильній Єврокомісії, спроможній провадити власну політику понад верхами національних політик. У принципі, на це завжди очікували. Утім, такі речі все одно прикро спостерігати. Ті, хто сподівався, що Лісабонська угода відкриє нову еру ще потужнішої загальноєвропейської співпраці, не мають із чого тішитися. Справді, важко не визнати, що весь час і величезні зусилля, витрачені на прийняття цієї угоди, були марними.

 

Найбільшою практичною слабкістю є те, що про можливість розширення сьогодні навіть не йдеться. Дуже важко дається навіть внесення до порядку денного питання вступу до ЄС маленької Македонії. Шанси, що такі великі країни, як Україна чи Туреччина, отримають реальну перспективу членства, видаються мізерно-жалю­гідними. Це по-перше. А по-друге, ЄС матиме неабиякі труднощі з просуванням своїх інтересів у царині енергетичної безпеки. Опір чинитимуть потужні лобісти з німецької та італійської енергетичних індустрій. Інакше кажучи, ЄС у найближчому майбутньому буде слабосилим, замкненим і розділеним зсередини.

 

Усе це дуже прикро. Євросоюз міг би чимало зробити для України, відправивши до неї велику кількість своїх експертів, фахівців із різних питань. Велика місія ЄС у Криму, що опікувалася б візовими питаннями, пропагувала б європейську культуру, була б хорошою противагою масованим впливам і діям Росії. Останній також було б значно важче організувати будь-яку провокацію, якби в Криму перебували сотні єврочиновників. Грузія – це добрий урок, який показав, що Кремль плете свої інтриги таємно. Утім, тільки-но світ починає пильнувати за його діями, кремлівський запал вщухає. Підтримка якнайширшого залучення України до ЄС (за винятком членства) дала б Кетрін Аштон змогу зміцнити свій політичний капітал і продемонструвати власне бачення пріоритетів. Але ніхто не повинен надто на це розраховувати.

 

Слабкість Америки, НАТО і ЄС призводить до того, що Росія чинить сьогодні непропорційний вплив. Насправді вона не має ні військової, ні економічної, ні політичної сили, щоби створювати серйозні виклики для Заходу, України чи будь-кого іншого. Але поділи всередині Західного світу та зосередження на інших питаннях позбавляють його впливу, який він повинен був мати. РФ, будучи підступною та самовпевненою, може досягти більшого, ніж дозволяють її реальні ресурси. Найбільша небезпека для України полягає в тому, що Росія, маючи внутрішні економічні та політичні проблеми, воліє не вирішувати їх, а формувати образ зовнішнього ворога. І Україна – потенційна мішень.

 

Об’єкт такої небезпеки мав здобути зовнішню підтримку. З огляду на пригніченість Заходу 2009 року ніхто не може на нього впевнено розраховувати. Знехтувана тими країнами та інституціями, які мали б бути її головними союзниками, Україна буде змушена самотужки піклуватися про свою безпеку в 2010 році.