Урядовий проєкт бюджету на 2021-й, який нині розглядається в парламенті, став яскравим прикладом, як сліпе наслідування українськими чиновниками чужого досвіду створює країні та її економічним перспективам додаткові проблеми замість того, щоб їх вирішувати.
Після років стримування дефіциту держбюджетів попередниками уряд Дениса Шмигаля уже вдруге вносить до парламенту пропозиції про його різке збільшення. Спочатку у квітні, коли він запропонував перегляд кошторису на 2020 рік, а тепер і у внесеному проекті на 2021-й (див. «Брак грошей»). На 2020‑й закладено 298 млрд грн дефіциту, які зараз депутати від «слуг» пропонують збільшити до 318 млрд для розрахунків із боргами перед «зеленою» енергетикою. На 2021-й — понад 270 млрд грн. Причому це вже на старті, до врахування всіх «побажань» депутатського корпусу, які зазвичай призводять до зростання дефіциту.
Таким чином, за неповних два роки другий уряд Зеленського має намір наростити державний борг майже на 590 млрд грн, і це не враховуючи відсотків та різниці від зростання курсу іноземних валют, у яких, як побачимо далі, формується усе більша частина не лише зовнішньої, а й внутрішньої заборгованості.
Читайте також: Ринок для монополістів
Принципова різниця
В уряді посилаються на досвід інших, насамперед розвинених держав, де начебто так само в умовах економічної кризи простежується різке збільшення дефіциту державних бюджетів. Однак при цьому забувають про принципову відмінність у нарощуванні такої заборгованості, а вона є істотною: борги там беруть виключно в національній валюті.
Що ж в Україні? На перший погляд, план запозичень на 2021-й передбачає залучення фінансового ресурсу переважно на внутрішньому ринку. Зокрема, чисті запозичення (різниця між виплатами та позиками) на внутрішньому ринку мають становити 207,5 млрд грн (із 263,1 млрд усіх запланованих), на зовнішні залишається всього 55,6 млрд грн або, за нинішнім курсом, менше $2 млрд. Для порівняння: у зміненому навесні бюджеті 2020-го чисті запозичення були закладені майже порівну як на внутрішньому (161,3 млрд грн), так і зовнішньому (135,3 млрд грн) ринках.
Проте, як показує досвід останнього часу, на відміну від розвинених країн в Україні запозичення на внутрішньому ринку теж здійснюються переважно в іноземній валюті. На час зміни урядів у березні державний та гарантований борг у гривні становив 732 млрд грн, а у валюті — $53,6 млрд відповідно. За наступних пів року гривневий борг зріс до 774 млрд грн і на тлі зниження курсу національної валюти в доларовому еквіваленті навіть просів, а от валютний навпаки зріс до $56,9 млрд.
Читайте також: Зменшення облікової ставки: покаянне пом’якшення
Короткострокова логіка «після нас хоч потоп» явно домінує в урядових кабінетах, а запозичення із терміном погашення понад рік у гривні коштують державному бюджету в рази більше (останнім часом 10% річних і більше порівняно із 3,4–3,5% за доларовими облігаціями внутрішньої державної позики — ОВДП). У результаті в третьому кварталі 2020 року гривневих ОВДП було продано на 42,8 млрд грн, а доларових — на $0,97 млрд. Окрім цих майже $1 млрд від ОВДП в середині країни, Україна в третьому кварталі 2020-го також запозичила $2 млрд на зовнішньому ринку від продажу облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП).
Таким чином, левова частка боргу, особливо довгострокового, і далі залучається в іноземній валюті. Причому як у середині країни, так і зовні. Останнім часом пропорції ще істотніше погіршилися на користь іноземної валюти. Наприклад, 15 вересня продаж ОВДП на 6 млрд грн більш ніж наполовину відбувся саме за рахунок доларових облігацій. Тоді як розміщення 22 та 29 вересня ОВДП в гривні призвело як до різкого зростання їх вартості, так і принесло значно скромніші суми залучених коштів — менше 2,4 млрд грн.
У четвертому кварталі, окрім щотижневих розміщень ОВДП в гривні, Мінфін запланував чотири доларові аукціони. І залучення коштів на першому ж із них 6 жовтня знову відбувалося переважно за рахунок валютних облігацій, яких було продано на понад 3,8 млрд грн ($135,3 млн за поточним курсом), тоді яких гривневих — лише на 3,4 млрд грн.
Проблема в тому, що позірно дешевші зараз валютні запозичення коштують країні в підсумку в рази дорожче. І ця ціна не обмежується прямими витратами на обслуговування боргу. Саме позики в іноземній валюті формують «борговий зашморг», який принципово відрізняє ситуацію в Україні від розвинених державах світу (яких намагається мавпувати наш уряд). Адже і в США, і в ЄС, і в Японії та інших країнах запозичення для покриття дефіцитів здійснюються виключно в національній валюті. І в критичній ситуації можуть бути викуплені їхніми ж центробанками. В Україні ж такий варіант є неможливим: НБУ не друкує ані доларів, ані євро.
Читайте також: Невиправданний оптмізм
Які наслідки це має, добре ілюструє такий факт: лише з початку 2020 року державний борг зріс на $3 млрд, однак при цьому аж на 200 млрд грн — через здорожчання валютної частини заборгованості на тлі просідання гривні (див. «Гра з вогнем»). Зайве пояснювати, що станеться при девальвації на 50–60% (як у 2008–2009), не кажучи вже про кількаразову девальвацію (як у 2014–2015).
Тимчасом обслуговування боргу стає дедалі важчим тягарем для економіки й бюджету. Адже якщо ще наприкінці 2019-го (за даними Мінфіну) держборг знижувався до 50% ВВП, то вже до кінця 2020 року має сягнути 68% (за нещодавно озвученим прогнозом нинішнього міністра фінансів Сергія Марченка). А дефіцит бюджету 2021-го запланований ще на рівні 6%. І хоч в уряді оптимістично сподіваються, що завдяки зростанню економіки співвідношення боргу до ВВП у 2021-му навіть зменшиться порівняно із 2020-м, однак для здійснення цього прогнозу потрібен сприятливий збіг надто багатьох факторів.
Натомість несприятливий розвиток подій здатен поставити країну на межу боргового колапсу, адже стрімко зростаючі останнім часом борги, особливо ж в іноземній валюті, нікуди не подінуться. У разі чергової девальвації гривні валютна частина боргу різко подорожчає, а співвідношення держборгу до ВВП може сягнути (і навіть перевищити) 100%. При значно вищій вартості обслуговування (відсотках) боргу і, зокрема, його валютної частини порівняно із іншими країнами, це означатиме бюджетний колапс.
Накопичення боргів замість розвитку економіки
Щоб профінансувати обслуговування державного боргу — сплачувати відсотки та погашати ті борги, терміни по яких спливають наступного року, — треба буде 2021 року витратити із держбюджету уже 600 млрд грн (при трохи більш ніж 1 трлн запланованих надходжень) навіть у разі збереження курсової стабільності. Хоча ще 2018-го витрати на виплату відсотків та погашення боргів становили лише 350 млрд грн.
Варто також зауважити, що збільшення запозичень на внутрішньому ринку, особливо якщо значна їх частина здійснюється у валюті, призводить не лише до заохочення доларизації економіки, девальвації національної валюти, а й до вимивання грошей із реального сектору. А відтак постійно відтворюється принцип «канібалістичної», «самопоїдаючої» економіки. Це коли фінансовий ресурс із ринку спрямовується не на розширення чи бодай відтворення виробництва товарів і послуг (щоб у такий спосіб наростити національний дохід), а на кредитування держави й домогосподарств, які з кожним роком усе більшу частку своїх витрат здійснюють на імпортні товари та послуги.
Читайте також: Нове місце під сонцем
Наприклад, обсяг кредитів, виданих усім підприємствам країни, із кінця серпня 2019-го до кінця серпня 2020-го скоротився із 787 до 779 млрд грн (за даними НБУ). Водночас кредити домогосподарствам навпаки, зросли з 213 до 224 млрд грн, а внутрішній державний та гарантований державний борг — із 816 до 886,4 млрд грн. Причому, якщо взяти окремо кредити в гривнях (адже валютні кредити за цей час просто зросли в гривневому еквіваленті через знецінення національної валюти), то ситуація ще драматичніша (див. «Проїдання, а не творення»). Обсяг кредитів, виданих банківською системою компаніям, зменшився із 445 млрд грн до 421 млрд грн, а громадянам, навпаки, зріс із 164 млрд грн до 181,4 млрд грн. При цьому майже виключно за рахунок споживчих кредитів, які зросли на 17,2 млрд грн, тоді як іпотечних — всього на 0,26 млрд грн.
На противагу цьому депозити компаній на рахунках банків за цей же час зростали значно швидше — із 362 до 482 млрд грн (тоді як громадян — з 545 до 672 млрд грн). Отже, замість використовувати накопичення для інвестування в розвиток бізнесу, банки спрямовували залучений ресурс на фінансування державного боргу та споживчих кредитів громадян, левова частка яких пов’язана із придбанням імпортної побутової техніки, електроніки, автомобілів. У результаті і державі, і громадянам дістаються все більші борги й під вищі, особливо за світовими мірками, відсотки, а всю користь із такої ситуації отримують кредитори та іноземні постачальники товарів.
Сліпе мавпування українськими урядовцями зарубіжного досвіду щодо підтримки економіки за рахунок бюджетних дефіцитів знищує мотивацію і бізнесу, і громадян до продуктивної праці та розвитку виробництва. Система усе більше працює навиворіт: цементується економіка споживання наявного економічного потенціалу, тоді як його треба розвивати.
Українські компанії та громадяни цілком логічно реагують на відповідні сигнали від держави. І доки іноземні кредитори активно виводять раніше інвестовані в український держборг кошти, передчуваючи валютні потрясіння після завалу місцевої боргової піраміди, державні банки активно заміщають їх. Адже це залишається найвигіднішим інвестуванням коштів клієнтів у тій моделі «канібалістичної» економіки, яку вибудовує український уряд. За неповні три квартали залишки ОВДП на рахунках усіх комерційних банків України зросли на понад 88 млрд грн (вони не лише перекрили відтік коштів іноземців на більш ніж 30 млрд грн, а й купували нові державні борги).
Залежність від імпорту й подальше його стимулювання за рахунок бюджету, який наповнюється в борг і з великим дефіцитом, — це безперспективний шлях у глухий кут.
Чиатйте також: Загрози «дешевого газу»
В українських реаліях важливо стимулювати не споживання, а виробництво, а також споживання саме вітчизняних товарів. Важливо розблокувати кредитування виробничого сектору, спростивши процедуру стягнення застави, банкрутства та зміни власників чи продажу активів підприємств за борги, якщо вони не можуть (або не хочуть) їх обслуговувати й не шукають варіантів реструктуризації кредитів.
Водночас критично важливо зменшувати привабливість споживчого кредитування та підвищувати його кінцеву ціну для громадян. Коли банки втратять вигоду кредитувати державу й громадян чи купувати валюту, то змушені будуть перейти до агресивного кредитування виробництва. А державні запозичення мають здійснюватися обережно та виключно в національній валюті. Тим більше, що їх потреба видається переоціненою в умовах, коли в країні залишаються численні неоподатковані лакуни як розкоші, так і все ще привласнюваної олігархами природної ренти.
Саме підтримка продуктивної діяльності окремих громадян та виробничого бізнесу, а не рантьє, має перебувати в основі державної економічної політики, якщо її метою є зростання національного багатства.