Днями ужгородський художник представив у галереї «Боттега» в Києві персональну виставку «Віск». Вона має особливу стилістику, притаманну мистецтву Західної України: гра з побутовими та природними фактурами, абстракція, міфологізм. Проект невеликий, вміщує лише вісім експонатів, однак видається цілісним і самодостатнім. Роботи Ковача лаконічні, але в них, неначе в уламках дзеркала, відбито масивність часових пластів, які, нашаровуючись, тиснуть на карбунки минулого.
Художник грається з відчуттям неповторної миті й відчуженням речей, які лишилися далеко в минулому. Пронизлива вітальність сонячного проміння, що топить лід на шпицях млина, – її ми бачимо у відеоінсталяції «Документація моменту 17.01.13 – 12:25:04», – контрастує зі скорботною блідістю килима, вкритого воском («Муміфікація»). Лід і вода щоразу нові, а віск асоціюється з історією, архаїкою, ритуалом, зокрема поховальним. Цей килим, книжки, вкриті землею («Хоку») та воском («Інший час»), а також інсталяція «Самомуміфікація Енко» – це ніби невикорінні сліди часу, з яких пішло життя і з яких уже немає жодної користі, але позбутися їх неможливо. Вони мовчазно супроводжують наші будні, вицвітаючи й глибше вгрузаючи у ґрунт. Супроти цього «Фіксація», дерев’яна балка, на якій батько художника позначав його зріст, а також молоде дерево, поставлене на ваги, видаються особливо життєствердними.
Адже виміри зросту й ваги пов’язані з очікуванням, розвитком, рухом і… самим життям. Плита, чиє тепло проплавило калюжку у восковій пластинці, балансує між обіцянкою весни та дивом теплого людського тіла.
Внутрішня завершеність та універсальна проблематика роблять виставку 25-річного художника надзвичайно зрілою та переконливою.
