Українська музейна галузь нині перебуває на перехідному етапі, що затягнувсь аж надто довго без суттєвих реформ. Її форма управління вже не радянська, але ще й не модернізована. Це заважає ефективно працювати, зберігати надбання наших музеїв і адекватно реагувати на виклики, які ставить перед суспільством війна з Росією. Щоб утриматися на плаву, Україна намагається вдаватися до реформ у всіх сферах державного життя. Оновлення механізмів управління має торкнутись і музеїв: вони повинні мати можливості самостійно заробляти на свої потреби та проекти. Без цього, як зазначають самі працівники галузі, вона просто розвалиться.
Новизни не заводити
Зарегульованість – питання, яке проходить червоною ниткою крізь усі дискусії вітчизняних музейників. Музей має певні види діяльності й витрат, передбачені кодексом і фінансовим законодавством України, вкрай морально застарілим із погляду бюджетної установи й зорієнтованим на контроль. Гроші можуть потрапляти й на доброчинний рахунок закладу. Проте, якщо його відкрито в Держказначействі, кошти, які туди надходять, автоматично стають бюджетними, а їх використання суворо обумовлює бюджетний кодекс. Музейники розповідають, що дуже часто до використання таких сум у держави виникає запитання, чи є воно цільовим. Інколи нецільовим використанням визнають витрату коштів на реставрацію якихось об’єктів. «Нині маємо абсурдну ситуацію, коли неможливо пояснити, навіщо музеям купувати витратні матеріали для дитячих програм або співробітникові, який займається дослідженням і збереженням колекції речей із Давнього Сходу, їхати на конференцію за кордон. Нині не схвалюють таких видатків. Доводиться шукати допомогу партнерів і гранти на ці потреби, інакше замкнемося в собі», – розповідає Катерина Чуєва, заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Вона констатує, що державне фінансування обмежене в усіх музеях України. Фінансуються лише захищені статті, як-от: заробітна плата, охорона, комунальні послуги (та й то часто не повністю). Це витрати виживання, а не розвитку. Розвиваються музеї завдяки іншим ресурсам: ентузіазму, знаходженню грантів на проекти. Система фандрайзингу в Україні ще не досконала і, попри злет волонтерства та доброчинності на хвилі подій Революції гідності та війни з Росією, з культурою ситуація дещо сумна. Музейники констатують, що гранти не вихід із ситуації, адже щоразу доводиться думати, як підтримати запущений тривалий проект. В Україні, на відміну від Європи, де можливостей більше, це проблема. До останнього часу програма «Динамічна культура» Фонду Ріната Ахметова лишалася чи не єдиним внутрішнім вітчизняним джерелом, із якого 
можна було залучати на потреби культурних закладів грантові кошти. Симптоматичність ситуації полягає в тому, що йдеться про гроші олігарха.
Читайте також: Мовчання муз
Владислав Піоро, головний редактор часопису «Музейний простір», розповідає, що ініціатива, яка працює над отриманням українськими музеями дозволу витрачати зароблені ними або надані благодійниками чи грантодавцями гроші, існує від 2014 року і її підтримав Комітет з питань культури і духовності ВРУ. «Ініціатором такої поправки стала нинішня команда МОН, яка почала боротьбу з Мінфіном за те, щоб вишам, які є бюджетними установами, дали змогу вільно використовувати надходження на їхні спецрахунки поза системою Держказначейства. Ці нововведення до бюджетного кодексу наприкінці 2014 року було дзеркально продубльовано і для закладів культури», – зазначає він. Щоб згадані правові новели реально запрацювали, на думку фахівця, потрібне ухвалення підзаконного акта Кабміном. «У цьому документі має бути прописано механізми відкриття спецрахунків поза Держказначейством, порядок та контроль використання коштів із них. Такого документа не існує. Знову маємо незавершеність», – підсумовує музейник.
Деформована пострадянська інерційна управлінська модель зберігається і в самих музеях. У багатьох із них після нещодавньої зміни керівництва з намаганням різко оновити форми управління та існування, а також приходу нових очільників Мінкульту, виникає низка скандальних ситуацій, коли неможливо оперативно знайти оптимальну модель ані внутрішнього менеджменту, роботи адміністрацій із колективом, ані співіснування культурного закладу із громадою та суспільством загалом. На думку головного зберігача НХМУ Юлії Литвинець, нинішню систему від радянської відрізняє хіба що норма щодо конкурсної основи призначення директорів музеїв. Урядовий законопроект з цього питання знову ж таки відсилає до підзаконного акта, який має бути розроблений і ухвалений Кабміном за умови, що згаданий законопроект прийме Верховна Рада. Уся процедура конкурсного відбору керівників музеїв має бути прописана саме у згаданому підзаконному акті. Навіть якщо новий закон про відбір буде закріплено на рівні держави, це ще абсолютно не означає реального впровадження такої практики. Як і у випадку з музейними спецрахунками, виборність директорів культурних закладів може не стати реальністю, якщо потрібного підзаконного акта, прописаного в новому законі, не розроблять. У західних музеях діє модель, яка передбачає фактично двох керівників: один – хтось на кшталт «головного завгоспа», який опікується також фінансовими питаннями, другий займається науковою роботою і всім, що стосується безпосередньо колекції. Очевидно, що без зміни старої, ще радянської системи, на таку модель музейного топ-менеджменту Україні чекати ще довго.
Читайте також: Леонід Кантер: «В армії часто лажа, бо в країні лажа»
Нині в державі точиться активна дискусія щодо потреби децентралізації влади й передання повноважень на місця. Для музеїв децентралізація ще не означає дерегуляції. Перша може позначитися на наших культурних установах і негативно. Постає питання, чи розуміє місцева громада, навіщо їй музеї і яке значення має та чи та пам’ятка на її території. Музейники зазначають, що зворотною стороною процесу децентралізації має бути посилення нагляду, вироблення чітких критеріїв діяльності культурних установ, контроль за станом культурної спадщини. На думку Владислава Піоро, моніторинг галузі та якісне оцінювання її закладів мають відбуватися не силами чиновників, які працюють у музейному управлінні на локальному чи найвищому рівні, а окремою науково-методичною структурою на кшталт польського Національного інституту музеєзнавства та охорони колекцій. Це також впливає на галузевий менеджмент.
Музей і бізнес
Досі багато хто вбачає в бізнесовій діяльності музеїв загрозу банальної торгівлі експонатами. Можливості для комерції в музеях справді обмежені, але вони цілком реальні і нешкідливою для їхніх фондів. Адже для повноцінного функціонування цих закладів як в Україні, так і за кордоном лише бюджетних та грантових коштів буває недостатньо. Музейні кафе і крамниці – перше, що може забезпечувати додатковий дохід установам культури та комфорт їхнім відвідувачам. Це елементи, які вже давно нікого не дивують у різних країнах світу. 11-та стаття Закону України «Про музеї та музейну справу» від 29 червня 1995 року передбачає, що такі об’єкти можуть міститися в рекреаційних зонах відповідних закладів. Реалізувати цю норму через недосконалість податкового та бюджетного кодексів складно, і часто саме долання згаданих перепон заважає музеям рухатися в бік створення такої інфраструктури на своїй території. Ці об’єкти музей має відкрити або сам (і тут він наражається на факт, що є неприбутковою установою), або запросивши орендарів. «Кілька разів намагалися відкрити в НХМУ повноцінну музейну крамницю. Зіткнулися з проблемою, що український виробник часто не в змозі зробити якісний сувенір для неї, а закордонного залучати дорого. Випуск сувенірної продукції потребує капіталовкладень, які вернуться нешвидко. До того ж ми не є вільними у використанні своїх коштів, і всі кроки треба пояснювати як не Держказначейству, то іншим контрольним органам», – ділиться досвідом Юлія Литвинець. Музейний магазин – радше своєрідна екзотика в українських умовах. Чи не першим вдалим проектом у цій царині стала крамниця при Музеї Івана Гончара, відкрита Мариною Сенчило, яка нині керує невеличкою етноконсалтинговою групою «Мрії Марії». Окрім того, спеціалізовані крамниці, де можна придбати сувенірну продукцію та наукову літературу з різних українських музеїв, діють в інтернеті.
Читайте також: Олександр Ярмола: «Майдан уже породив нову хвилю музики, яка зараз тільки набирає сили»
Потенційно прибутковими для культурних установ галузями могли б бути реставрація та музейна експертиза. Остання нині в переліку платних послуг, які надають українські музеї, і без неї вивезення жодних предметів старовини за кордон неможливе. Як зазначає Катерина Чуєва, заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, в Україні є реставратори, але немає матеріальної бази, на котрій можна було б хоч трошки розвивати реставрацію предметів старовини як вузькоспеціалізований бізнес, послугами якого користувалися б не лише культурно-наукові заклади, а й приватні колекціонери. «На реставрації можна будувати підприємницьку діяльність, але досі в Україні ця галузь не розвивається», – зазначає вона. Існування приватних і напівприватних реставраційних контор – це усталена світова практика, а реставратори багато в чому близькі до ювелірів. У зв’язку із цим можна навести приклад нідерландської майстерні Redivivus, що спеціалізується на реставрації та консервації живопису, серед клієнтів якої, зокрема, Агенція культурної спадщини Нідерландів та Королівський музей Амстердама.
Попри все зазначене, важливо пам’ятати, що таке музей. Це установа, яка має не заробляти, а витрачати гроші на ефективну роботу з аудиторією, щоб та знала відповідну колекцію і сам предмет, про який вона розповідає. Як зазначає Владислав Піоро, музейний сувенір – це не зовсім товар, спосіб отримання прибутку. Насамперед, він є способом роботи з аудиторією, пропагування колекції чи якоїсь тематики. Це матеріалізована пам’ять. Кав’ярня в установі культури, своєю чергою, – спосіб зробити музейний простір комфортнішим для відвідувачів, щоб вони більше часу проводили в музеї.
На лінії вогню
Під час подій Революції гідності НХМУ опинився на лінії силового протистояння. Це був перший в історії незалежності України випадок, коли музейній установі та її колекції могло бути завдано реальної шкоди. У процесі аналізу й моніторингу актуальних викликів, зокрема й воєнного часу, українські музеї зіткнулися з глибинними проблемами, які зберігаються ще з радянських часів. Тоді потенційних агресорів вбачали в країнах Заходу, і всі плани евакуації були спрямовані на схід країни й далі, до Росії. Після Другої світової було розроблено цілу низку рекомендацій для музеїв в умовах надзвичайних ситуацій, зокрема війни, серед яких «Інструкція із захисту музейних та художніх цінностей від засобів масового ураження». Існують також рекомендації Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), включені до посібника «Музейна безпека і захист» 1993 року, а також Конвенція ЮНЕСКО про захист культурного надбання під час військового конфлікту від 1954-го. Чинність радянського посібника на випадок війни ніхто не відміняв. Головний зберігач НХМУ Юлія Литвинець розповідає, що на випадок евакуації кожен музей повинен був би мати спеціальні ящики й пакувальні матеріали, транспорт і маршрути до місця призначення для певної музейної колекції. Після початку війни з РФ відбувалися селекторні наради, на яких з’ясувалося, що не всі музеї володіють потрібними евакуаційними матеріалами й подекуди навіть не мають на що їх купити. Річ у тім, що такі статті не були закладені до музейних бюджетів, до того ж дається взнаки урядова постанова від 1 березня 2014 року «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету», через котру відповідну статтю державних видатків до музейних кошторисів нині включити важко.
«За ці роки ми, мабуть, просто розслабилися. Ніхто в найстрашнішому сні не міг уявити, що настане війна з Росією. Як наслідок – що було в музеях на Донбасі та в Криму, там і залишилося», – зазначає Юлія Литвинець. Музеїв власне на лінії вогню нині небагато. Говорити, що від бойових дій не загинули експонати, зокрема в Луганському та Донецькому краєзнавчих музеях, не випадає. Причому останній зруйновано, він працював аж до моменту, коли його розбомбили. На щастя, як розповідають музейники, Донецький художній музей не втрачено незворотно. Тамтешній директор іще на початку бойових дій розібрала експозицію і спустила її до фондів.
Питання евакуації стосується не лише музеїв. Нарікають, що її не було. Питання вивезення як людей, так і музейних цінностей із якоїсь території перебуває цілком у руках уряду, який ухвалює рішення про створення спеціальних евакуаційних комісій. «Найбільше втрат музейні колекції зазнають під час збройних конфліктів саме в моменти спроб невчасної евакуації, бо дотримати безпеки на всьому шляху до сховища нереально», – додає Владислав Піоро. Українські музейники, як він зазначає, намагалися проаналізувати, куди мають переміщати експонати в разі загрози. Часто це виявлялося бомбосховище на сусідній вулиці, що абсолютно непридатне навіть для тимчасового зберігання таких об’єктів.
Окрім того, достеменно не відомо, якими є втрати музеїв України після анексії Криму, хоча нині це намагається з’ясувати Мінкульт. Фахівці галузі пояснюють, що систему обліку музейних цінностей від радянського часу було побудовано таким чином, що облікові книги перебували поруч із колекцією. На національному рівні фінансувати їх копіювання для страхового фонду документації припинили 2006 року. Там нині зберігаються копії цих книг лише 120 українських музеїв, та й то не в повному обсязі. Таким чином, якщо втрачено музей загалом, то немає не тількийого колекції, а й інформації про неї. Отож-бо, загальний підрахунок утрат музейного надбання України від анексії Кримського півострова – річ майже фантастична.