Словенським журналістам-розслідувальникам Блажу Зґазі та Матеєві Шурку нині не до жартів – їм та родинам погрожують убивством після виходу їхньої книжки «В ім’я держави». Це одне з найгучніших розслідувань про торгівлю зброєю всупереч запровадженому ООН ембарго під час війни в колишній Югославії. Тоді, на початку 1990-х, Словенія стала одним із головних тилових центрів для зберігання і транспортування, зокрема й з України, тисяч тонн зброї та боєприпасів. Медійники вказують, що ключову роль у незаконних оборудках відіграли колишній прем’єр-міністр Словенії Янез Янша та перші особи кількох балканських республік. Здобута журналістами інформація стала приводом для першого в історії ЄС розслідування, над яким спільно працює поліція трьох країн. Зґаґа й Шурк дослідили 6 тис. документів, об’єднались у роботі з колегами з іще шести країн і знайшли докази того, як вищі чини словенської розвідки та армії незаконно заробили мільйони доларів.
У. Т: Окремий розділ вашої книжки присвячено Україні, тож я відразу попрошу підсумувати: якою була її роль у цих незаконних оборудках?
Блаж Зґаґа: Я переконаний, що переважна кількість зброї, яку доставили до Словенії морем, була українська. Загалом вісім суден переправили 12 тис. тонн амуніції. Перший корабель, Sabine, із сотнями зенітних ракет на борту прибув у квітні 1992-го до Копера – єдиного тоді на Балканах порту не під міжнародним контролем. Про це судно досі не знали – воно було лише одним із туди посланих, але вперше в документах чітко зазначено, що Sabine вийшла з Миколаєва. Нам вдалося розшифрувати фінансові звіти, які свідчать: тільки-но вона дісталася пункту призначення, мільйони доларів було переведено на рахунок зареєстрованої у Відні компанії Scorpion International Services, а звідти – їх традиційному реципієнтові Global Technologies International Inc., якою володів українець Дмитро Стрешинський.
Інший корабель, Island, восени 1992-го за кілька перевезень доправив 96 контейнерів з амуніцією. Ми отримали документацію, яка підтверджує не лише те, що він дійшов до порту, а й те, що привезена з України зброя перетнула словенсько-хорватський кордон. І лише одне судно Jadran Express сили НАТО затримали й конфіскували вантаж.
У. Т: Інформація, яку ви розкопали, справді нова? Упродовж 20 років ніхто не знав, що до Словенії незаконно надходило аж так багато зброї?
Матей Шурк: Вірю, що досі до пуття не знали. Про Island згадували побіжно, але в іншому контексті. Міжнародний скандал спалахнув аж після перехоплення Jadran Express. Галас зчинився лише через один рейс, тоді як ми дослідили, що той корабель був останнім із восьми, задіяних в операції. Щоправда, його вантаж виявився найбільшим: на борту знайшли 133 контейнери зброї вартістю $22 млн. Принаймні таку суму було перераховано перед тим, як судно вийшло з порту.
У. Т: Наприкінці 1990-х розслідування вітчизняної парламентської комісії, яке, щоправда, швидко закрили, показало: 1992-го у власності України опинилася третина радянської зброї, яку оцінювали в $90 млрд. Упродовж наступних шести років третину амуніції та обладнання ціною в $32 млрд, по суті, було вкрадено – її продали нелегально. Про які суми йдеться у зв’язку з торгівлею Києва та Любляни, і хто отримував гроші?
Б.З.: Усі справи з українською стороною вели через компанію Scorpion International Services. До речі, її власник Константінос Дафермос досі має офіс у самісінькому центрі австрійської столиці. Другим посередником був уже згаданий Дмитро Стрешинський. Діставши доступ до рахунків Scorpion, можемо стверджувати, що відповідно до обігу коштів упродовж двох років – від вересня 1991-го до вересня 1993-го – продавець збагатився на $86 млн завдяки словенським, хорватським та боснійським клієнтам. Із цієї суми $40 млн дісталось українській стороні, а $7 млн – безпосередньо Global Technologies International Inc. Дмитра Стрешинського.
М.Ш.: Важливо сказати про долю останнього, який був головним посередником після того, як НАТО перепинило Jadran Express. Суд над ним, а також над російськими бізнесменами Алєксандром Жуковим та Лєонідом Лєбєдєм проходив у Італії. Це була частина великого міжнародного розслідування.
Б.З.: Водночас Стрешинським цікавилась і словенська поліція, і ми маємо копію її запиту до українських правоохоронців. Щоправда, як тоді відреагували в Києві – невідомо.
М.Ш.: Але це був один із найважливіших документів, за допомогою якого ми розкодували дані про переказ Стрешинському коштів. Ось тільки наша поліція розслідування не продовжила. Як зізнався один із колишніх її керівників, вони не могли рити надто глибоко у справі, яка стосується іншої країни. Хотіли засудити малих виконавців і не чіпати «великої риби».
У. Т: В Італії Стрешинського засудили до ув’язнення на рік і 11 місяців, до того ж умовно, і зобов’язали сплатити символічний штраф у кількасот євро. Це було у 2002-му. Ви стежите за його діяльністю зараз?
Б.З.: Стрешинський мешкає в Москві і є директором заводу «Арсенал», що виробляє мініатюрні копії вогнепальної зброї. Я також бачив фото в одній із газет країн Перської затоки, на якому він позує із золотим міні-пістолетом. Він їх продає по кілька тисяч доларів за штуку – така собі забавка для багатих шейхів. Ось так коло замкнулося. Та й загалом ми можемо сказати, що більшість людей, про яких ідеться в нашій книжці і які були задіяні в нелегальній торгівлі зброєю, нині почуваються чудово. Наприклад, екс-голова словенської військової розвідки згодом очолив компанію з перевезень, котра нещодавно вклала €140 млн в будівництво терміналу в одному з московських аеропортів.
У. Т: Під час суду над Стрешинським представники української влади наполягали, що він аферист, котрий використовував підробні документи, аби за допомогою російської мафії переправляти зброю на Балкани. Підсудний, звісно, все заперечував і стверджував, що діяв із відома генерала Марчука – тоді міністра оборони. Чи виявили ви під час розслідування якусь додаткову інформацію щодо участі в таких угодах українських чиновників?
Б.З.: Жодного прямого доказу причетності Марчука до оборудок не знайдено. Однак мушу додати, що ми друкуємо якусь інформацію, лише маючи підтвердження навіть не з двох, а із трьох джерел. Коли говорити про український вимір, то, наприклад, те, що Island перевозив зброю з вашої держави, підтверджують, по-перше, банківські рахунки, по-друге, документи з парламентського розслідування у Словенії, по-третє, свідчення Стрешинського на суді. А от про Марчука, окрім свідчень Стрешинського, більше ніде не йдеться.
М. Ш.: Ми зосереджувалися на балканських подіях, тож не могли писати аж так докладно про Росію, Україну, Болгарію.
Б.З.: Однак для нас було принципово показати, що торгівля зброєю – велика політика, а не якась мафіозна маніпуляція. Хіба може кримінальна група вкрасти цілий корабель із таким вантажем і переправити його через Дарданелли так, щоб цього не помітив жоден патруль? Це державний бізнес, задіяні в якому особи використовують мафію, щоб сховати кінці.
М.Ш.: Її не порівняти з наркоторгівлею, адже наркотики можуть продавати, наприклад, окремі члени уряду, але не сама держава, а у випадку зброї участь найвищих чинів очевидна.
У. Т: Як пояснити через 20 років українцям наслідки, котрі мала та незаконно реалізована зброя в кровопролитті на Балканах?
Б.З.: Надзвичайно просто: до 1991 року Югославія могла похвалитися найвищим рівнем життя в соцтаборі. Нині Боснія і Косово перетворилися на чорну дірку Європи. Борги, біженці, освічені люди, які залишили батьківщину. Причина – війна і торгівля зброєю. Адже це криваві гроші, це корупція, побічним наслідком якої є людська смерть. Міжнародні моніторингові організації підрахували, що третина найбільших корупційних оборудок припадає на торгівлю зброєю за прямої участі державних діячів. Та чи не більше означають людські долі. У серпні 1994-го вбили одного із близьких постачальників Константіноса Дафермоса, Нішку Жупу. Він летів із Пули до одного з боснійських міст українським літаком Ан-24. Пілот був боснійцем, але на борту мав іще п’ятеро українців, і всі вони загинули.
М.Ш.: Тогочасний генеральний консул України в Боснії Вадим Примаченко згодом став послом у Словенії. У нього ми намагалися дізнатися, чим закінчилося розслідування, котре було проведено. І дістали коротку відповідь імейлом, що результатів він не знає. Найважливіше: родинам тих п’ятьох загиблих українців досі не відомо, щó сталося насправді. Додамо хіба таке: Жупа, ймовірно, продавав амуніцію обом сторонам конфлікту, за що й поплатився. Але загинув не лише він.
Б.З.: Та це був не єдиний літак із вашої країни. Ми плануємо написати більше про те, як зброю до словенського аеропорту із Судану доставляв український Іл-76, який, щоправда, належав угорській компанії.
У. Т: Усі описані вами оборудки за участю вищих чинів незаконні, бо укладені в обхід ембарго. Тобто якби не було заборони, то не з’явилося б і справи?
Б.З.: Ембарго на торгівлю зброєю можна вважати позитивним кроком, який ніби зупинив потік озброєння. Однак у книжці ми показуємо, що не все так просто. За даними SIPRI – шведського центру, який досліджує ці питання, до 1991 року обмеження стосувалося лише семи африканських країн. А вже потім до переліку включили нові незалежні держави: Боснію і Герцеговину, Словенію, Македонію та Югославію. Війна була в розпалі, і міністерства оборони цих новопроголошених республік у будь-який спосіб пробували отримувати зброю – легально чи ні. Через ембарго дістати амуніцію можна було лише на чорному ринку, а це прямий шлях до корупції. Тоді як чимало країн і на Сході, й на Заході володіли помітними запасами озброєнь і прагнули заробити. Ціни підстрибнули. Можна припустити, якби не заборона, процес був би прозоріший і менше грошей опинилося б у кишенях посередників.
У. Т: Як вашу книжку сприйняла владна верхівка, як реагують правоохоронні органи, адже ви викрили незаконну діяльність?
М.Ш.: За великим рахунком нічого не сталось, адже будь-яка спроба щось заперечити викличе ефект доміно, тож краще справу замовчати. В усіх рильце в пушку. Але книжку розкуповують.
У. Т: До вас ніхто не позивався?
Б.З.: Поки що ні, але мали місце нові погрози, куди серйозніші.
М.Ш.: Моїй тещі зателефонували на домашній із невідомого номера і сказали: «Матей ваш зять? О, то він буде мертвий через те, що пише». Ми, звісно, звернулися до поліції.
У. Т: Чи схоже це було на те, як залякували фінського журналіста Маґнуса Берґлунда, котрий кілька років тому за вашої допомоги готував програму для телебачення своєї країни про отриманн екс-прем’єром Словенії Янезом Яншею (на той час міністр оборони) та високопосадовцями хабарів від фінського виробника зброї Patria за укладення з ним контракту про закупівлю бронетехніки?
Б.З.: Справді, у 2008-му я допомагав Маґнусові з розслідуванням, і дістав анонімну погрозу. За тиждень перед тим у нього виявилося пошкоджене ліве колесо на авто.
У. Т: Випадок Patria розслідують уже три роки. Чи є різниця між тим, як такий процес відбувається у Фінляндії, котру вважають найменш корумпованою країною світу, та у Словенії?
Б.З.: У справі Patria уперше в історії сучасної Європи відразу три країни – Словенія, Фінляндія та Австрія – створили єдину команду. Водночас у кожній із них відбувається окремий судовий процес. Фіни розслідують справу тих, хто давав хабар (компанія Patria), австрійці займаються посередниками (компаніями і особами, які проводили гроші через офшорні рахунки), а словенці – адресатами хабара (чиновниками, які на початку 1990-их були при владі). Понад те, серед п’ятьох людей, до яких позиваються, є екс-прем’єр держави ЄС – Словенії – Янез Янша. У січні цього року в Австрії розпочався суд, і нам дуже цікаво почути рішення, адже прокуратура частково оперувала тими самими доказами, які маємо ми.
М.Ш.: Ось тільки у Словенії нещодавно провели опитування, яке показало: лише 10% громадян вірять, що нашого прем’єр-міністра притягнуть до відповідальності.
У. Т: Кому із впливових людей поза межами Словенії може зашкодити ваше розслідування?
Б.З.: Наша трилогія зачіпає чимало вагомих осіб хорватської партії ХДС. Маємо докази того, як зброя безкоштовно дісталася Владіміру Шексу, генпрокуророві часів Франя Туджмана, а генерал Мартін Шпеґель, колишній міністр оборони цієї країни, отримував її цілі вантажівки. Це може вказувати на те, що постачання такого товару до Хорватії та Боснії було міжнародною операцією спецслужб різних держав. Звісно, серби теж його отримували – з інших джерел. За документами про перехід власності й боргів, фактично вся зброя Югославської народної армії дісталася сербській стороні – 220 тис. тонн амуніції та вибухівки, тоді як, наприклад, Словенія отримала 10 тис.
тонн, які керівництво відразу передало Хорватії. Свої запаси Сербія використала впродовж перших трьох місяців конфлікту, тоді як війна точилася роками. Мені страшно уявити, про яку кількість зброї йдеться. Тільки за нашими підрахунками до порту Копер прибуло 20 суден з амуніцією та вибухівкою, і це не збіг. Якщо корабель виходить із Польщі, то спершу він має пройти Балтику, увійти в територіальні води Німеччини та Данії, пройти Північне море, Ла-Манш, обігнути Європу, Гібралтар. Чи не достатньо можливостей перевірити, що ж там на борту?