ОНУХ художник, куратор, письменник

Розмова

31 Травня 2023, 11:20

Мені написала українська художниця, яка вже певний час живе в Польщі. Ми знайомі переважно з Фейсбука, хоча особисто познайомилися кілька років тому в Києві, а також у нас багато спільних знайомих, головним чином з «художніх кіл». Вона попросила мене про розмову, хотіла поговорити про… мистецтво. Так сформульоване прохання я не міг не відреагувати і погодився без будь-яких попередніх умов. Про мистецтво я давно ні з ким не говорив, ба більше, з якогось часу свідомо не долучався до актуальних дискусій. Мистецтво не стало мені менш близьким, як це буває в «першим великим коханням», і, може, саме тому для мене важливо не тільки говорити про мистецтво, а часом навіть необхідно мовчати. Розмова зі знайомою була абсолютно невимушеним обміном думок. Ми нічого конкретного один від одного, окрім бесіди з людиною, для якої мистецтво десь глибоко в закамарках душі досі щось значить, не очікували. Як можна було сподіватися, це був обмін безлічі невпорядкованих думок, така собі спроба визначити поле, на якому кожен із нас міг почуватися в міру комфортно. Можливо, ще колись у нас буде можливість більше заглибитися в тему, в наше розуміння, що поняття «мистецтво» означає для кожного з нас. Звісно, мені було приємно, що молода художниця шукає контакту зі мною, людиною, яка присвятила мистецтву майже все своє професійне життя. Це був своєрідний сигнал мені, що не все пропало, не все минуло і залишаються лише спогади. Розмова пробудила в мені потребу (можливо, тільки тимчасову) замислитися, як виглядають справи з цим мистецтвом зараз.

Читайте також: Непевність

Звіддалік я спостерігаю, як українські художники шукають своє місце в ситуації війни. Ті, які залишилися в Україні, практично втратили опору, якою для них були нечисленні інституції, які ще працюють. Багато хто замислюється, як нині зберегти ці інституції при житті, а коли вже настане «перемога», то як їх слід реформувати. Ті, які вимушено опинилися в еміграції і мають певний доробок і якісь контакти, користуються цими парадоксальними ворголівськими 15 хвилинами скороминущої слави. Культурна інфраструктура західного світу відкрилася до України, і у деяких митців з’явився шанс, як у лотереї, урвати великий виграш і зайняти місце в ретельно впорядкованій системі мистецтва. Задумаймося на мить, як, по суті, це «глобальне» західне мистецтво функціонує.

Мистецтво нині неймовірно обережне, нервово ввічливе, щиросердно ціннісне, нестерпно очевидне, а передовсім песимістично передбачуване. Воно ніколи не наважиться вийти поза чотири стіни того, що вже відомо. Австралійський мистецький критик Роберт Г’юз колись говорив про шок новизни, так описуючи появу модернізму в мистецтві. Зараз уже немає нічого шокуючого і нічого нового, невідповідального, небезпечного, оригінального, створеного від першої особи.

Читайте також: Те, чого ми не знаємо

Дейв Гікі, американський мистецький критик в есеї 1993 року «Після великого цунамі» напався на те, що називав «терапевтичною інституцією», тобто бюрократизовану «вільну конфедерацію музеїв, галерей, університетів, академій, держустанов, фондів, видань», яка урвала привілейоване місце на «вершинах культури» й зайнялася освоєнням мистецтва, говорячи нам, що для нас «добре», що нас «збагачує» й «несе спасіння», що сприяє як громадянським чеснотам, так і духовному здоров’ю.

Лише в Сполучених Штатах з 1940 до 1980 року число інституцій, які надають наукові ступені в царині мистецтва, зросло з 11 до 147. Художники стали продуктами університету чи академії, там вони навчалися й дедалі частіше працювали, що означало, що там «тусувалися», невпинно уподібнюючись один до одного. Унаслідок цього виникла потужна культурна промисловість, яка стала дуже продуктивною у віддзеркаленні й задоволенні наших сформованих мистецькою елітою смаків. З появою соціальних мереж зворотні зв’язки «мистецького світу» стали ще продуктивнішими. Тож ми дедалі частіше поїдаємо власний хвіст. Інакше кажучи, мистецтво стало передбачуваним і нудним, оскільки ми стали передбачувані й нудні. Мистецтво зараз прісне, позбавлене уяви, оскільки ми отримуємо саме те, чого прагнемо, а те, чого ми прагнемо, було запрограмоване цими міфічними елітами, які сидять на міфічних вершинах світу культури. Добре хоча б, що цих вершин багато, а не тільки одна, як було у світі, з якого ми вирвалися заледве кількадесят років тому. Мистецтво пробуджується, коли ми пробуджуємося.

Читайте також: Коментар

«Розмаїття» стало прикриттям для одностайності. Ті самі старі прийоми, ті самі кітчові попсові пісні, ніяке масове кіно, агітаційні галереї мистецтва, якими керує іще один представник іще однієї «маргіналізованої групи», що має переконати нас у здобутті чогось справді нового.

А те, що за цим усім стоїть, це звичайнісінький нарцисизм, прагнення, щоб мистецтво ніколи нам не загрожувало, ніколи не спричиняло у нас відчуття власної неадекватності, малості й глупоти. Ми очікуємо виключно, щоб мистецтво невпинно було нам підтвердженням, прихильним відлунням наших сповнених тривоги самостей.

Нью-йоркська авторка Френ Лебовіц колись зауважила, що довершена вишукана публіка важливіша для творення великого мистецтва, ніж навіть великі митці. «Чудова публіка творить чудових художників, — пояснювала вона, — даючи людям свободу йти на ризик: бути невідповідальним, небезпечним, складним, дивним. Коли люди змагаються у елегантності, тоді митці виграють. Тоді усі ми виграємо». Ось так із інтернет-розмови з молодою українською художницею, яка перебуває в незапланованій еміграції в Польщі, ми дійшли до ще однієї відповіді на запитання «як зараз виглядають справи з цим сучасним мистецтвом?». У мене є великі сподівання, що українські художники, критики, куратори, адміністратори мистецьких інституцій візьмуть близько до серця слова Френ Лебовіц. Давайте дбати про довершену вишукану публіку, і тоді мистецтво знайде свій дім серед нас, де б ми не були.

Автор:
ОНУХ