Існують пари, що доволі жорстко й консервативно ділять сфери відповідальності: наприклад, чоловік заробляє гроші, а жінка годує, лікує й навчає дітей. Кожен займається своєю справою й не питає в іншого поради. Так само бувають країни, у яких бізнес заточений на створення доданої вартості, а держава фокусується на класичних функціях безпеки, оборони і правопорядку. Такий підхід не позбавлений сенсу, бо перегукується із принципом поділу праці, одним із наріжних каменів ефективності в економіці. Однак він потребує відповідальних партнерів і його суттєвим недоліком є брак комунікації. Одна голова — добре, а дві — краще. У цій моделі не так, тому рішення виходять завідомо гірші.
Інша модель: чоловік — голова, а жінка — шия. У такому разі він діє, але вона спрямовує, до того ж іноді напрочуд майстерно. Таке буває й між бізнесом та державою, коли остання вміло задає правила гри, комфортні для розвитку першого. Якщо вона достатньо мудра, щоб бачити оптимальні напрями для реалізації його зусиль і водночас збалансовувати його відхилення від курсу, то така модель працює дуже добре. Але якщо інституційний потенціал бізнесу помітно вищий, ніж у держави, то напрями завжди не ті, що треба, а балансування перетворюється на непосильний тягар, перешкоду для розвитку.
Читайте також: Ґінтаутас Дирґела: «У зустрічах керівника компанії з міністром немає нічого поганого, якщо тільки їх не намагаються приховати»
Існують і менш гармонійні моделі: чоловік — агресивний тиран, а дружина — залякана й закомплексована, або він — підкаблучник, а вона — емансипована й позбавлена внутрішнього спокою. Такі стосунки взагалі токсичні. Вони не тільки не дають партнерам змоги розкривати свій життєвий потенціал, а часто загрожують життю когось із них. Між бізнесом і державою таке також буває. У першому випадку йдеться про авторитарні чи тоталітарні держави: щоб знайти приклад, не треба йти далеко на північ. У другому випадку можна навіть нікуди не ходити, бо олігархія на кшталт української — це система паразитичного домінування окремих представників бізнесу над державою.
Існує чимало схем формального співіснування, коли від стосунків є тільки форма, позбавлена реальної взаємодії. У випадку сім’ї найгіршим проявом цього є подружня зрада, а у стосунках між державою та бізнесом така модель проявляється в тому, що, наприклад, бізнес не платить податків, а держава не стимулює розвитку підприємництва, а паразитує на ньому.
Усі наведені аналогії містять поширені та зрозумілі протиріччя, які наочно ілюструють суть державно-приватного партнерства: відносини між бізнесом і державою мають бути такими, що створюють умови для розвитку і його, і її. Тільки в такому разі і він, і вона зможуть якнайповніше виконувати свої базові функції та якнайкраще розкрити власний потенціал. Якщо партнерство позбавлене цієї суті, то виникають неприємні відхилення і глибокі проблеми.
У кожному з названих протиріч можна побачити Україну. Наприклад, український бізнес неідеальний: його корпоративна культура куди гірша за світові зразки. Але держава не може ні підготувати для нього ресурсів належної якості, ні забезпечити захист прав власності, ні багато чого іншого. Тому бізнес часто заново вчить і виховує працівників, розв’язує проблеми з криміналітетом, чиновниками й силовиками і так далі. Тоді чи можна хотіти від нього більшого?
Читайте також: Двері в нову реальність
Є й інший кут зору: чи може держава впоратися зі своїми функціями, якщо бізнес уникає сплати податків? Мабуть, якби все впиралося у гроші, то у світі не було би прикладів ефективних держав із низькою часткою перерозподілу ВВП через бюджет, як не було би й бідних, але щасливих сімей. Українська держава просто не тягне лямку. Хоч який неідеальний у нас бізнес, але він чогось прагне й шукає можливостей. А держава нерідко позбавлена цієї здатності, виправдовуючи себе необхідністю дотримуватися всіляких норм і процедур. Це те, що утворює між ними світоглядну прірву, перетворює на лебедя й рака, які рухаються на зовсім різних швидкостях у діаметрально протилежних напрямках.
Після Революції гідності бізнес спробував інфільтрувати цю рису в державні органи. З’явився соціальний клас волонтерів: ініціативних людей, налаштованих змінювати реальність. Однак їхня кількість на держслужбі так і не стала критичною, а їхні зусилля були легко змиті зеленою хвилею популізму. Виявилося, що ініціативність не заразна, до того ж типовий державний службовець має до неї імунітет. Це прикро, але поки держава зсередини не усвідомить необхідність змінюватися, то відносини між нею й бізнесом будуть позбавлені суті партнерства.