Постколоніалізм як гуманітарна дисципліна концентрує увагу зазвичай на Африці, Латинській Америці та Індії. І мало хто пам’ятає, що навіть на карті найзахіднішої Європи можна легко знайти це явище. Ірландія пройшла надзвичайно складну і тривалу історіюколоніалізму, наслідками якого стали поділ країни 1920 року й тривалі громадянські конфлікти в північній частині острова. Саме в цьому регіоні народився й ріс Лайєм Карсон. У книжці «Назви пустку матір’ю» на прикладі власної родини йому вдалось у досить тонкий, майже джойсівський спосіб передати настрої та почуття белфастців у другій половині ХХ століття.
РАНИ ЗАГОЮЮТЬСЯ
У. Т.: Доба неспокою в Північній Ірландії називається «Проблеми» (The Troubles). Офіційно вона добігла кінця 1998 року. Якою бачиться ситуація сьогодні? Чи трапляються ще якісь конфлікти?
– Цей період загалом завершився. Тобто головні протагоністи перестали стріляти й закладати вибухівку. Політична ситуація стає дедалі стабільнішою: юніоністи (які виступають за збереження союзу Ольстеру з Лондоном. – Ред.) та республіканці (прихильники єдиної Ірландії. – Ред.) працюють спільно в одному уряді. Але було б нерозумно стверджувати, що ніяких загроз миру немає. «Дисиденти» з табору республіканців нещодавно вбили поліцейського й захопили зброю. «Шинн Фейн» – головна націоналістична республіканська партія – намагається їх приборкати, але поки що безуспішно. Ці радикали послуговуються спрощеною концепцією, за якою збройна боротьба має тривати, аж поки обірвуться останні зв’язки з Великою Британієюі постане об’єднана соціалістична Ірландія. Вони сприймають «Шинн Фейн» як зрадників ідеї республіки. Водночас існують юніоністи, які також прагнуть відсторонити цю політсилу від влади.
Багато причин, які призвели до «Проблем», успішно усунуто. До 1969 року в жодному з шістьох графств Північної Ірландії не було достатньо демократії. Виборчі округи поділили так, щоб завжди перемагали юніоністи. Тепер цієї проблеми немає. Католиків дискримінували в питаннях розподілу громадського житла. Нині такого не спостерігається. Поліція була переважно протестантська та юніоністська за духом, але тепер і вона діє політично нейтрально. Підсумовуючи, хочу сказати, що я радше бачу перспективи оптимістично. Навряд чи ми повернемося до затяжної громадянської війни, яка у нас тривала 30 років. Що довше функціонують структури, які передбачають компромісний поділ влади, то сильнішими вони стають.
У. Т.: А якщо говорити не про політиків, а про звичайних людей – католиків та протестантів, чи живуть вони мирно? Їхні спільноти герметичні чи вони активно контактують?
– У Белфасті до сьогодні залишилось понад 10 «ліній миру» – високих укріплених мурів, що відділяють католиків від протестантів. Гадаю, знадобиться ще як мінімум десятиліття, щоб їх можна було спокійно демонтувати. Однак зміни є. Наприклад, мої племінники й племінниці товаришують із протестантами. Через імміграцію Північна Ірландія стає дедалі мультикультурнішою. Слід пам’ятати, що наш конфлікт тривав сотні років, і треба багато часу, щоб загоїти рани.
Читайте також: Слідами Стефенса
УСУПЕРЕЧ ДЕРЖАВІ
У. Т.: За переписом у Північній Ірландії 2001 року 10% населення задекларувало «певне знання ірландської», 4,7% відповіли, що «говорять, читають, пишуть та розуміють ірландську» і тільки 1% зазначив, що спілкується нею вдома. Чи ця мовна картина відповідає дійсності?
– Думаю, дані перепису досить реалістичні. Однак сьогодні вже є багато шкіл з ірландською мовою навчання. Нею говорить значно більше людей, ніж за часів мого дитинства. Хоч це й дивно, ірландська у Белфасті поширилася радше всупереч, ніж за сприяння державної політики.
ІДЕНТИЧНІСТЬ, ЯКА ЗАВЖДИ З ТОБОЮ
У. Т.: Як ти окреслив би північноірландську самототожність?
– Питання ідентичності дуже складне. Можеш запитати багатьох людей і отримати абсолютно різні відповіді. Якщо подивитися на саму назву «Північна Ірландія», то відразу видно, що вона дуже суперечлива. Багато націоналістіві республіканців дотепер відмовляються її вживати, оскільки вважають, що вона позначає територію, залежну від Сполученого Королівства. Моя відповідь досить проста: я ірландець. Та я не хотів би зводити це широке питання до власного прикладу. Водночас мене не цікавить, хто себе називає «британцем», а хто «північноірландцем». Це особиста справа кожного.
У. Т.: Чи міг би ти порівняти життя в Республіці Ірландія та Північній Ірландії?
– За останні 20 років багато змінилося. Юніоністи завжди критикували Ірландську Республіку як католицьку державу, якою правлять священики (і в тому була частка рації). Тепер це не так. Католицька церква сильно втрачає свій авторитет і вплив на людей. Уряд пробує підважити провідну роль релігії в освіті.
Якщо порівнювати «дві Ірландії», то найбільшою різницею буде юніоністська спільнота Північної Ірландії, яка все ще вважає себе британською, але вони рано чи пізно змиряться з правом ірландців на самовизначення та самовираження. Північна Ірландія все ще належить до Сполученого Королівства, однак з’являється дедалі більше економічних, політичних та культурних зв’язків із Республікою.
Коли ж ідеться про культурне життя й літературу, то поезія сильна в «обох Ірландіях». Звичайно ж, краще розвинена культура в Республіці. Дублінські газети, особливо Irish Times, публікують огляди серйозної літератури. У Белфасті такого, на жаль, немає. Тамтешня преса дуже провінційна.
КУЛЬТУРНИЙ ШАР
У. Т.: Поговоримо про культуру. Деякі її ірландські елементи взяла собі на озброєння американська глобалізація. Як ірландці сприймають масові святкування Гелловіну чи Дня святого Патріка?
– Я вважаю, що День святого Патріка, особливо у США, – це профанація, котра має небагато спільного з ірландською культурою. Гелловін я завжди любив, хоч ідея ходити й збирати цукерки – це недавній американський винахід. Коли я був дитиною, такого не робив.
У. Т.: Розкажи, будь ласка, про Фестиваль ірландськомовної літератури IMRAM? Як часто він відбувається? Наскільки є популярним?
– Слово imram староірландською означає подорож-відкриття. Це також жанр літератури: розповіді про плавання ірландських святих до Ісландії чи Гренландії або ж сказання про мандри поганських героїв. IMRAM запрошує своїх гостей до літературної подорожі-відкриття у світ ірландської літератури. Ми організовуємо івенти, що стирають межі між поезією, прозою, кінематографом, театром та музикою. Ідея фесту проста: показати ірландське письменство як сучасну, багатокультурну, багаторівневу структуру. IMRAM відбувається щоосені в Дубліні і триває два тижні. Ми співпрацюємо з Дублінським літературним фестивалем. Цього року плануємо постановку за поезією Райнера Марія Рільке ірландською та англійською. Кількість відвідувачів щороку зростає.
У. Т.: Твоя книжка «Назви пустку матір’ю» бачиться мені досить реалістичною і трохи сентиментальною. Як її сприйняли в Ірландії? Чи були якісь відгуки з Британії?
– Видання зібрало позитивні відгуки в медіа. Але мене також потішила реакція багатьох звичайних читачів і далеких знайомих, яких я не бачив роками. Особливо схвальні відгуки про те, що я гарно передав атмосферу Белфаста 1960-х – 1970-х років. Мене також вразив той факт, що моя книжка сподобалась багатьом поетам. Я не поет, але читаю чимало віршів і думаю, що є певний поетичний вплив на мою прозу, на якому і тримається весь текст. Тобто він досить конденсований, багато історій розказано епізодично. Досі книжку надрукували тільки в Ірландії. Мій видавець тепер веде переговори з британцями, тож, сподіваюся, вона скоро з’явиться й у них.
У. Т.: Невдовзі твоя книжка побачить світ також в українському перекладі. Як ти представив би її моїм співвітчизникам?
– Це розповідь про стосунки між сином та його батьками. Про дитячі спогади й те, як вони впливають на нас. Про те, як нас формують мова, історія, музика, мистецтво та література. А ще важливість віднайдення простору в собі для зберігання минулого. І про те, що врешті-решт минуле, теперішнє й майбутнєв дивний спосіб накладаються. Моя книжка має 128 сторінок, тому, коли захочете дізнатися про що вона, прочитайте і складіть свою думку.