▪   Ігор Потоцький

Завулками Улісса

Фото: Rex Features Fotobank
Дублін – місто пабів, реліктової мови й усесвітньої літературної слави
Матеріал друкованого видання
№ 35 (148)
від 27 серпня, 2010

Тут хоча й говорять переважно англійською, але дуже багато свого, самобутнього. І розплачуватися всюди доводиться в євро – про це варто пам’ятати заздалегідь, якщо летіти до Дубліна через Лондон, де в обігу фунти стерлінгів.
Дублін, найбільше місто на острові Ірландія, розташований на місці впадіння річки Ліффі в Ірландське море. Голов­ний порт і столиця Ірландської республіки, члена ЄС і найближчої сусідки Великої Британії. Дубліном можна здійснити велосипедну прогулянку або проїхатися на двоповерховому екскурсійному автобусі разом із гідом. Та найкраще все ж пересуватися пішки. Мені здалося, що дублінці завжди охоче відповідають на будь-які запитання мандрівників. Якщо, звичайно, ви не зустрінете людину, котра принципово розмовляє тільки ірландською – такою ж реліктово-зникаючою мовою, що й, наприклад, ретороманська у Швейцарії або білоруська – в Білорусі. Менше з тим, ірландська в Ірландії є державною, і це природно.

Прогулянка центром

Річка Ліффі ділить Дублін на Північну й Південну частини, дві головні зони центру міста. Приміські квартали просторово розтягнуті, на вигляд якісь сумовиті, й у них чомусь переважає сірий колір. Однак у місті чимало садів і парків, завдяки яким здається, що межі Дубліна розширюються. А центр невеликий, і обійти його неважко.

Найвідоміша в Дубліні вулиця О’Коннелл (O’Connell Street), спроектована в 1790 році за паризькими зразками. На ній розташовано монумент зі сценою повстання ірландців проти англійців у 1916 році. Метою бунту була незалежність країни. Її, щоправда, Ірландія виборола на кілька років пізніше.

Навряд чи хтось із мандрівників відмовиться відвідати стародавній Дублінський замок (Dublіn Castle). Його збудували на місці форту вікінгів не пізніше 1228 року. Дублінський замок був резиденцією англійського короля, намісників монархії в Ірландії. Мова не повертається назвати британську адміністрацію «окупаційною», хоча як інакше? Але з 1938 року в замку розміщувалася резиденція Хайда Дугласа, першого президента Ірландії, до речі, за фахом учителя ірландської мови – потяг до незалежності взяв гору. З тих пір тут проводять офіційні прийоми глав іноземних держав, банкети з нагоди державних свят.

На шляху мандрівки варто зазирнути в протестантський храм Сент-Патрік, де похований письменник Джонатан Свіфт. Усі путівники також рекомендують відвідати готичний собор Крайст Черч, розташований на вершині пагорба, звідки, згідно з переказами, й пішло місто Дублін. Загалом же Крайст Черч належить протестантам, хоча більшість ірландців, як відомо, католики. Й мені здалося, не менш ревні, ніж поляки.

На схід від собору простягнувся Темпл Бар, квартал, знаменитий своїми друкарнями й годинниковими майстернями. Моя приятелька Джеккі Марфінсон, за професією математик, каже, що тут планували збудувати автобусний вокзал. Але сталася якась затримка, а потім цю непрораховану ідею полишили. Тут, на вузьких середньовічних брукованих вуличках і завулках, панує богемна атмосфера. Сучасні будинки чудово сусідять зі стародавніми складами, безліч театрів і пабів заманюють духом старовини.

Місто літератури

Дубліном мене водив також Микола Слюсаренко, який ви­їхав шість років тому на Британські острови, аби працювати тут кваліфікованим програмістом. «Навіть погода не змусить мене покинути Ірландію», – запевняє він. Хоча, ймовірно, має на увазі все-таки не погоду на ринку праці.

Ми розглядаємо одну з найбільш заслужених будівель міста – Ірландський банк. А навпроти розміщено знаменитий Трініті-колледж, що нині називається Дублінським університетом. Цей коледж заснувала королева Єлизавета І ще в 1592 році. В ньому вчилися Джонатан Свіфт, Оскар Вальд, Самуель Беккет. Знаменита бібліотека Трініті-коледжу зберігає скарб ірландської культури – багато й вишукано прикрашену Келлську книгу (Book of Kells).

Цього літа ЮНЕСКО присвоїло столиці Ірландії звання «Місто літератури». Критеріями для надання такого титулу є зазвичай кількість редакцій, видавництв, бібліотек, книгарень і навчальних закладів, традиції проведення літературних фестивалів, а також «інтеграція літератури в міське середовище». Міністр культури Ірландії Мері Ханафін упевнена, що ця культурна подія стане поштовхом для розвитку ірландського туризму й культури.

Так, до літераторів тут і справді ставляться з повагою, не дарма ж на гербі Ірландії зображено ліру. На південній околиці Дубліна, в Кіллайні, міститься котедж Бернарда Шоу. В списку письменників-ірландців зі світовими іменами дублінці називають його завжди першим, а потім уже йдуть інші, зокрема й Джойс. Хоча найкращим романом ХХ століття фахівці вважають таки Джойсів «Улісс», написаний саме про Дублін. Зайдете в Центр Джеймса Джойса – й обов’язково почуєте, як ірландці зітхають, що зараз немає вже таких авторів... У будинку №19 на Парнелл Сквер (Parnell Skuare), що поряд із Літературним музеєм, розташовано Ірландський літературний центр – місце зустрічі сучасних письменників і поетів.

Ресторатор із «Потьомкіна»

Дублінці, як і більшість ірландців, завжди любили смачно попоїсти й випити під звуки своїх арф, лір та волинок. Це вони придумали картопляні млинчики з начинкою й ірландське рагу з баранини, оспіване Джеромом К. Джеромом. А які тут чудові стейки, фазани, краби! Втім, є й оригінальніші страви, до того ж демократичні. Рекомендую спробувати паніні (pannіnі) – хлібний корж із різноманітною начинкою, згорнутий особливим чином. Так, це фаст-фуд. Але в Дубліні, варто зазначити, є загальноприйнятою практикою їсти на вулиці.

Думаю, що українцям, як і мені, особливо цікаво буде відвідати кнайпу «Бешовс» (Beshoffs) на вулиці Вестмореланд (Westmoreland Street). Річ у тім, що більше ста років тому її відкрив одесит Іван Бешов – один із заколотників-матросів панцирника «Потьомкін». Більшість «потьомкинців» після при­­душення повстання опинилися в Румунії, але дехто емігрував до Швейцарії, Аргентини або Канади. Матрос Іван Бешов виїхав в Ірландію, де й заснував популярну мережу забігайлівок «Бешовс». Вони відомі стравами зі свіжої риби – наша чорноморська кухня, схоже, прижилася в Ірландії й розквітла по-новому.

Пиво й паби

Люблю каву, але є країни, де її просто не вміють варити. В Дубліні випити гарну каву – не проблема. Але, зрозуміло, не цей напій насамперед асоціюється з Ірландією. Я пив пиво в Брюсселі, Мехіко, Парижі, Кракові, Києві, Одесі, Брюгге, Лондоні, але завжди мріяв за цим заняттям опинитися в ірландському пабі.

У Дубліні понад 800 пабів, і всі вони різні. Є з дерев’яними шинквасами й лавами, а також із дзеркалами, а ще – з вигадливими пивними кранами... Є з інтер’єрами зі скла й металу – ультрасучасні. Для дублінців пити пиво – національний спорт. У паби ходять компаніями або поодинці. Є загальноприйняті «пивні правила». Якщо вас багато, пиво замовляє один із відвідувачів – на всіх. Потім компанія переходить до наступного пабу, й там пінний напій замовляє вже хтось інший. Але теж – на всіх.

Обстановка в пабах налаштовує на добродушний лад. Залюбки можна поспілкуватися з незнайомою людиною, а можна побути на самоті... Голов­­не, не виглядати при цьому зарозумілим снобом.

Може здатися, що пиво в Ірландії пінилося споконвіків. Але ж ні, у XVIII столітті ірландці пили віскі та джин. Напої, так би мовити, важкої групи консумації. Так багато пили, що 1760 року уряд змушений був спеціальним декретом заборонити самогоноваріння. Й тут трапився Артур Гіннес. Тоді він і заснував свою першу броварню. Якби не «пивний король», ніколи б не з’явилася на світ Божий вигадлива «Книга рекордів Гіннеса». За сумарним накладом перевидань вона поступається, мабуть, лише Біблії. Традиційний краєзнавчий маршрут, що пропонують гостям міста, – відвідати пивоварний завод Гіннеса.

Гоніння на паління

В пабах (як, утім, і в інших громадських місцях Ірландії) заборонено палити. В сенсі гонінь на паління Ірландія обігнала багато країн: тут неможливо натрапити на рекламу тютюну. Я з сигаретою в зубах на вулиці виглядав безглуздо – всі відразу розуміли, що це іноземець. Хіба що старше покоління, одягнене в типові вовняні ірландські піджаки й кепі, згадає з ностальгією, як приємно кидати недопалки на посипану ошурками підлогу... Проте ніхто не забороняв у ті  самі ошурки смачно спльовувати. Деякі пивні заклади так і називають у народі – spіt pub, тобто запльований паб. Додам, що п’яниць на вулицях я майже не бачив.

Найбільше вражає екскурсія місцевими пабами із професійними акторами, які читають напам’ять вір­ші й уривки прози – в тих пивницях, наприклад, які відвідував сам Джойс. Це подобається всім туристам – навіть тим, хто ніколи не брав до рук ані «Улісса», ані джойсових «Дублінців», таку ж знакову книгу для місцевих, як «Одеські оповідання» Бабеля для одеситів або «Кнайпи Львова» Юрка Винничука для львів’ян.

Гіди-актори стверджують – якщо Дублін коли-небудь зник­­не, його можна буде відновити за творами Джеймса Джойса. Здається, такі уявлення і є отією «інтеграцією літератури в міське середовище», за що Дублін одержав свій останній титул.

Їхня вдача

Дублін із його 2000-літньою історією – все-таки не старе місто. Ритм столиці Ірландії визначають молоді люди, яких на її вулицях завжди багато. Вони сперечаються, сміються, цілуються, шумлять у пабах. Для них ставлять вистави та проводять інші розважальні заходи.

Але мені видалося, що столиця Ірландії до кінця не позбулася якоїсь провінційності, Дублін зовсім не схожий на Лондон, до якого начебто палицею докинути. Проте як і лондонці, дублінці схиблені на своїх будинках із обов’язковими камінами у вітальні. Назагал ірландці привітні, комунікабельні, відкриті й приязні, хоча й трохи вперті. Ображатися на жарт тут уважається поганим тоном. Ірландці, як на мене, чемніші від французів, англійців і навіть мексиканців. А ще вони дуже цікаві й балакучі – зупинити їхню балачку іноді неможливо, особливо в пабах.

І після Англії стає особливо помітно, що ірландці схожі на нас, українців. У них не набагато кращі від наших дороги, наспіх підлатані асфальтовими заплатами. Такі ж, як у нас, не досить увічливі водії, які не пропускають пішохода, навіть коли ти завмер посеред вулиці. Ірландці не завжди забирають сміття піс­­ля пікніків на природі. А їхній гідрометцентр (чи як його) помиляється в передбаченнях навіть частіше за нашого. Хоча точно напророчити погоду в цьому місті не зміг би навіть Нострадамус.

БЕДФОРДСЬКА БАШТА. В’їзд до Дублінського замку, де нині проводяться усілякі офіційні церемонії

ІРЛАНДСЬКА ПИВНИЦЯ. Паб – це, крім піни й хмелю, ще й певний світогляд

[2074]

 
Варто побачти

«Золото кельтів» – найважливіша частина зібрання Національного музею.

«Брейзен хед» (Brazen Head) – найдавніший у Дубліні паб, заснований 1198 року. Розташований неподалік пивзаводу компанії «Гіннес».

Національна галерея експонує картини видатних ірландських і англійських художників, а також нідерландський та італійський живопис.

Ботанічний сад із пальмовими оранжереями вікторіанської доби.

В'язниця Кілменхем – символ боротьби за незалежність країни. Там відсиділо чимало героїв Ірландії. Нині – музей

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.