Роздвоєння особистості. Чим небезпечне подвійне громадянство в Україні

Лев Миримський, депутат-мажоритарник, голова проросійської партії «Со­­юз», зареєстрував у Верховній Раді законопроект № 2308, який передбачає надання права нашим співвітчизникам на набуття іноземного громадянства з можливістю збереження українського. За його словами, неофіційно від 5% до 10% українців уже мають паспорт іншої держави, а «близько 5 млн перебувають на заробітках за кордоном. Багато з них отримують там громадянство і вимушені відмовлятися від українського. Чому країна повинна втрачати своїх громадян?». Дії Миримського вписуються в ширший контекст діяльності проросійських сил в Україні. Так, у січні ідею подвійного громадянства педалював Віктор Медведчук. Варто зазначити, що просування цієї теми в Україні збіглося в часі з кроками Кремля у бік спрощення процедури набуття громадянства Росії «соотєчєствєннікамі», які переїжджають туди за програмою переселення. У Держдумі в першому читанні ухвалено законопроект, який дозволяє їм не чекати п’ять років, проживаючи на території РФ, для подання документів на набуття громадянства. Тим часом згадана програма переселення у 2012-му і без того потроху реалізовується: загалом до Росії на постійне місце проживання торік офіційно виїхало понад 63 тис. осіб – стільки само, як за шість років до цього. Справжніх масштабів поширення множинного громадянства поміж українців наразі не може визначити ніхто. Поінформовані джерела Тижня свідчать про те, що в Україні перебільшена кількість осіб, які одночасно мають українське і російське громадянство, на сьогодні їх максимум 70–80 тис. Це пов’язано передусім із тим, що російська бюрократія неохоче дозволяє скористатися інститутом подвійного громадянства. Зокрема, умовою видачі російських паспортів є відмова від громадянства України.

Євроінтеграція поодинці

Окрім Кремля та зорієнтованих на нього сил в Україні, що традиційно використовують подвійне громадянство як один з інструментів імперського пресингу, готовність активізувати роздачу паспортів своїм «колишнім громадянам» дедалі активніше демонструють наші західні сусіди, до складу яких, переважно внаслідок їх окупації, раніше входили деякі українські території. Тиждень уже писав, що така роздача дає змогу деяким румунським та угорським політикам активно розігрувати карту «великого етнічного простору» і паразитувати на фантомних болях націоналістично налаштованого електорату. Наприклад, у Румунії нещодавно стала бестселером книжка про війну з Україною, хоча вона не змогла захистити своїх «співвітчизників» молдаван навіть у Придністров’ї. Дуже популярною залишається тема закордонних угорців на теренах, що до 1918 року входили до складу цієї країни, і в Угорщині.

Педалювання теми подвійного громадянства в Україні збіглося в часі з кроками РФ у бік спрощення надання громадянства «соотєчєствєннікам»

Наразі в законодавчих актах цих країн уже були норми, які дозволяли надавати громадянство українцям, які жили під окупацією згаданих вище держав у міжвоєнний період, а також їхнім нащадкам. У Румунії таку можливість було формалізовано ще 1991 року. Для набуття другого румунського громадянства потрібно мати батьків, діда чи бабусю, які народилися або проживали на території цієї країни з 1918-го до 1940-го. 26 травня 2010-го парламент Угорщини ухвалив «Закон про громадянство», що спростив процедуру набуття громадянства цієї держави тими етнічними угорцями, які мешкають у сусідніх країнах. Найбільше таких у Румунії, Сербії, Словаччині та в Закарпатській області України (12% населення). Реалізація згаданого документа у 2011-му зробила відносини Угорщини з її сусідами напруженішими. Найгостріше на такі новації відреагувала Словаччина. Тогочасний її прем’єр Роберт Фіцо навіть ініціював прий­няття рішення позбавляти громадянства тих своїх співвітчизників, які матимуть офіційний статус закордонного угорця. На сьогодні кількість українців, що набули угорського громадянства, сягає 80–90 тис. осіб, румунського – до 80 тис. Коли врахувати, що вони локалізовані у двох регіонах України: Закарпатській та Чернівецькій областях, чисельність мешканців яких не дотягує і до 2,2 млн, то цифра досить значна.

Раніше влада Польщі масово не надавала свого громадянства українцям. Натомість вона реалізує програму видачі «карти поляка» для амортизації бажань набуття громадянства іноземцями польського походження. Теоретично зараз 30–32 тис. українців можуть претендувати на громадянство цієї країни, але зазначена цифра випливає передусім із кількості осіб, які легально там працюють. У вересні 2012 року набрав чинності закон, яким спрощено процедуру набуття польського громадянства і надано право множинного громадянства, зокрема й для українців. За новими правилами, громадянство цієї країни можуть набути іноземці, які легально перебувають у ній понад три роки, мають постійний дохід і володіють польською мовою.  

Західні країни-сусіди, до складу яких раніше входили окремі території України, також активізують роздачу своїх паспортів «колишнім громадянам»

У Словаччині уряд Роберта Фіцо, що, як уже зазначалося, раніше активно критикував угорську політику, ініціював зміни до законодавства в частині спрощення процедури отримання статусу закордонного словака, що відчиняє двері до набуття іноземцями словацького громадянства. Йдеться про зміну до закону № 474/2005, що регулює діяльність державних органів у питаннях підтримки словаків, які живуть за кордоном. Запропоновані новації в законодавстві нададуть можливість дістати цей статус на підставі лише свідоцтва про народження особи або її родичів, виданого на території Чехословаччини у період з 1918 по 1938 рік. Нинішнє старше покоління закарпатців та батьки абсолютної більшості корінного населення краю народилися саме в цей період. Тобто на статус закордонного словака з перспективою набути повноцінного громадянства можуть претендувати вже не десятки, а сотні тисяч закарпатців.

Через представників словацької нацменшини в Україні громадські організації Словаччини, зокрема пряшівський «Координаційний комітет реоптантів (переселенців) Словацької Республіки», почали надсилати «листи щастя» закарпатцям, у яких закликають їх направляти на адресу Управління у справах закордонних словаків відповідні пропозиції. Незвично лояльни­­ми до українських громадян останнім часом стали й тамтешні дипломати, які впродовж січня 2013-го видали українцям 6 тис. віз, що майже вдвічі більше, ніж у грудні 2012-го, причому не одноразових, а мультивіз. Така приємна метаморфоза у ставленні до наших співвітчизників варта щирого подиву, адже ще наприкінці минулого року міграційна та візова політика словацьких консульських установ щодо них бу­ла, м’яко кажучи, доволі стриманою. Прийом документів на отри­­мання віз був таким забюрократизованим, що не лише викликав справедливе невдоволен­­ня людей, а й практично саботував застосування на практиці міжурядових угод про малий прикордонний рух щодо населених пунктів Закарпатської області.

Очевидними є загрози національній безпеці України в разі продовження тенденції активно­­го набуття її мешканцями громадянства держав, що межують із нею. Особливо тих, які не лише проводять активну політику що­­до підтримки закордонних співвітчизників, а й часто ставлять під сумнів територіальну цілісність нашої держави або висувають вимоги щодо формування територіальних автономій у місцях компактного їх проживання. Тому важливо виробити держав­­ну позицію до такої реальності. При тому вона має передбачати реалістичні алгоритми дій органів влади. Приміром, радикальний варіант вирішення пробле­ми подвійного громадянства – запровадити чіткий механізм позбавлення українського паспорта у випадку набуття особою громадянства іншої держави, що де-юре передбачає ст. 19 Закону «Про громадянство України».

Чи здатна влада забезпечити виконання такого завдання? Сум­­­­нівно. По-перше, відповідні органи іноземних держав не надають інформації про людей, які набули їхнього громадянства, посилаючись на закритість персональних даних. По-друге, українські спецслужби (СБУ) мали б залучити значні ресурси, щоб виявляти тисячі наших співвітчизників, які подають документи на набуття громадянства іншої держави. У такому контексті реалістичнішим видається запровадження інституту повідомлення про його наявність. Тобто українець, який набув громадянства іншої країни, повинен поінформувати про це відповідний орган державної влади. Відповідальність за неповідомлення (приховування) про його наявність має наставати лише у визначених випадках.

По-перше, у законодавстві про вступ і проходження публічної служби (зокрема, у правоохоронних органах) варто встановити вимогу доступу до неї лише громадян України, які не мають громадянства іншої держави. Ця вимога має кореспондуватися із запровадженням кримінальної відповідальності для осіб, які приховали наявність іншого громадянства, обіймаючи посади в органах держвлади та місцевого самоврядування. Для тих, хто в результаті приховування дістав доступ до державної таємниці, кримінальна відповідальність по­­винна бути як за вчинення державного злочину.

По-друге, законодавчо заборонити українцям, які мають гро­­мадянство інших держав, брати участь у президентських та парламентських виборах. Знову ж таки порушення зазначеної вимоги має тягнути за собою кримінальну відповідальність.

По-третє, встановити механізм позбавлення права власно­­сті на землю с/г призначення осіб, які набули громадянства іншої держави, тобто має бути механізм її викупу державою. Якщо власник ділянки не повідомив органи влади України про наявність іншого громадянства в певний термін (скажімо, два місяці), він повинен сплатити штраф, а земля підлягає конфіскації.

Нарешті, необхідно запровадити систему штрафів для пенсіонерів із множинним громадянством, які отримують українські пенсії. Тому було б абсолютно виправданим, якби депутати і від опозиції, і від більшості вже сьогодні розробили й подали спільний законопроект щодо реагування на нього.