Завершення, початок у №№ 26–28 Тижня
Певне заспокоєння внутрішньополітичного життя в Російській імперії внаслідок придушення демократичної революції 1905–1907 років та економічне піднесення зробили внутрішню ситуацію не такою гострою. Відповідно увага влади до російських націоналістичних організацій послабилася. Проте вони продовжили свою діяльність. І навіть з’являлися нові.
Так, потреба охопити дедалі ширші верстви суспільства в умовах розколу та кризи в Союзі російського народу вимагала створення нової організації подібного спрямування, що й почало втілюватися в життя з 1908-го, тобто на наступний рік після розколу в лавах Союзу. Чималу роль у цьому знову відводили українським землям. Саме в Києві у 1908-му запрацював Клуб російських націоналістів (згодом Київський клуб російських націоналістів), який де-факто започаткував мережу таких відділів по всій імперії, що належали до заснованої цього самого року ще однієї націоналістичної організації — Загальноросійського національного союзу. Але свій початок вона бере від першої такої організації, створеної в Києві.
Читайте також: Російський націоналізм і Україна
Патріоти на зарплаті
Саме Загальноросійський національний союз став отримувати значне фінансування як від уряду та особисто імператора, так і у вигляді пожертв від окремих осіб, які надавали також різнобічну протекцію цій організації, діяльність якої фактично відображала засади урядової політики. Наприклад, аграрна складова програми Загальноросійського національного союзу, по суті, дублювала положення аграрної реформи голови імперського уряду Пєтра Столипіна, зокрема положення про розвиток відрубного й хутірського господарства та сприяння переселенському руху селян, що вело до руйнування общини, за збереження якої до того ратували російські націоналісти.
Про джерела фінансування російських націоналістичних організацій загалом доцільно сказати окремо. Вони були різнобічними й дуже значними. По-перше, державні субсидії з різних фондів (у Російській імперії навіть було створено фонд у 5 млн руб. для підтримки націоналістичного руху), кошти з бюджетів низки міністерств та відомств. Окрім того, держава передавала у власність російських націоналістичних організацій приміщення, земельні ділянки та різне обладнання, безплатно друкувала їхню агітаційну продукцію, принагідно надаючи пільги друкованим органам.
Дмитро Піхно. Українець за походженням та один із активних популяризаторів російського націоналізму в Україні
По-друге, їм активно допомагала Російська православна церква, адже вона була під цілковитим контролем держави, а отже, діяла заодно з російськими націоналістами. До того ж останні одним зі своїх символів вважали російське православ’я, саме тому боротьба з російським націоналізмом неможлива без боротьби проти її поплічника в особі РПЦ. Зрештою, значними були й пожертви приватних осіб. Про їх розміри можна судити хоча б на прикладі пожертви одеським купцем Синіциним споруд і земельної ділянки на загальну суму понад 0,3 млн руб., що приблизно дорівнювало вартості садиби Київського комерційного інституту в центрі Києва. Чимало було й грошових пожертв. Наприклад, лісопромисловець Семен Могильовцев віддав на розвиток академічного руху в Києві 5 тис. руб. Замикають перелік доходів російських націоналістичних організацій членські внески й гроші від продажу власної друкованої та іншої продукції.
Василь Шульгін. Активний учасник російського націоналізму, згодом ідеолог Білого руху
Однак значні фінансові вливання з різних джерел не були запорукою безбідного життя простих членів цих організацій, оскільки вони суворо контролювалися й спрямовувалися на оплату засобів пропаганди (друкованої продукції, громадських заходів тощо), а також слугували джерелом задоволення особистих потреб керівників згаданих структур. Як приклад — розтрата у власних цілях коштів однієї з таких організацій в Одесі її очільником графом Коновніциним, якого звинувачували у привласненні сотень тисяч рублів. Натомість простим членам не перепадало нічого, окрім хіба що буклетів, брошур та інших «дарунків» націоналістичного спрямування.
Київський розплідник
Та повернімося до Київського клубу російських націоналістів, що в передвоєнні роки став провідною організацію в імперії. Він об’єднав у своїх лавах чималу кількість людей, зокрема й представників київської інтелігенції. Серед них були як росіяни, так і українці. Наприклад, професор Микола Чернов (відомий медик і голова Київського клубу російських націоналістів), визначний учений-геолог Петро Армашевський (українець за походженням, а по материнській лінії ще й племінник знаного українського історика Олександра Лазаревського, один з ініціаторів заснування Вищих жіночих курсів у Києві), історики Микола Ардашев та Юліан Кулаковський, економіст і публіцист Дмитро Піхно (українець, походив із козацького краю — Чигирина), психолог Іван Сікорський (батько відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського), педагог Іван Матченко (українець за походженням), політичний і громадський діяч Анатолій Савенко (також українець за походженням та один із керівників організації, чи не найвідоміший публіцист у таборі російських націоналістів) та інші доволі знані постаті.
Читайте також: Російський націоналізм і Україна (частина 2)
Загальна кількість членів Київського клубу російських націоналістів на 1913 рік, тобто на момент найактивнішої його діяльності, становила близько 1 тис. осіб, але ще кілька тисяч можна умовно зарахувати, так би мовити, до співчуваючих цілям цієї організації, що для міста з населенням близько 400 тис. людей (не рахуючи гарнізону), було чимало. Виділявся Київський клуб російських націоналістів і серед загальної маси структур Загальноросійського національного союзу. А про його особливий вплив на життя українських губерній імперії красномовно свідчили результати виборів до Державної думи (від цих губерній до неї пройшло чимало активних членів Клубу) та відповідна оцінка в таємних аналітичних звітах канцелярії київського генерал-губернатора.
Збірник Київського клубу російських націоналістів. Типове видання початку ХХ століття
Поступово відділення Загальноросійського національного союзу з’явилися і в інших центрах українських губерній та навіть у містах повітового рівня (Ковелі, Кременчуці, Переяславі, Сарнах, Черкасах та ін.). Але провідним серед них залишався саме Київський клуб російських націоналістів, програму якого взяли на озброєння й ці відділення.
Його програма вирізнялася поміркованістю. Вона заперечувала терор як засіб досягнення своєї ключової мети, а також визнавала доречність конституційної монархії. Проте в засадничому питанні єдності та неподільності Російської імперії, запереченні як права на власну державність народів, що до неї входили, так і самого права на окремішність українців та білорусів хоча б як етносу Клуб лишався непохитним.
Гаслом Київського клубу російських націоналістів було «Росія для росіян». А з початком Першої світової війни організація заявила про цілковиту лояльність до влади й закликала загал згуртуватися довкола імператора й провести переможну війну проти ворогів Росії та слов’янства. У цьому контексті було сформульовано бачення Першої світової війни як протистояння слов’янського та германського світів, яке попервах набуло неабиякої популярності, а згодом було використане радянською владою, що зайвий раз засвідчує спадковість (а отже, й імперську сутність) політики як Російської імперії, так і СРСР.
Андрій Стороженко. Представник давнього українського роду, який став активним членом Київського клубу російських націоналістів
Саме із середовища Київського клубу походили найактивніші та найвідоміші популяризатори російського націоналізму в межах цілої Російської імперії, і вони були українського походження. Так, уже згадуваний публіцист Анатолій Савенко запам’ятався значною кількістю публікацій у пресі, виступів перед різними аудиторіями і навіть у суді на захист «єдиної та неподільної». Так само й виходець із українського селянства Дмитро Піхно відзначився на ниві публіцистики (десятки років був редактором правої газети «Киевлянин», що стала головним друкованим органом усього Загальноросійського національного союзу), а також пропагував російський націоналізм з університетської кафедри та зміцнював імперію на низці високих державних посад. Саме Піхно був одним із керівників київського відділу Союзу російського народу, а в 1908 році став засновником Загальноросійського національного союзу. У цьому самому дусі він виховав і свого прийомного сина Василя Шульгіна, який був провідним ідеологом Білого руху.
З-поміж членів Київського клубу російських націоналістів особливо показовим прикладом був Андрій Стороженко. Він належав до давнього українського шляхетного роду з Полтавщини й у юнацький період був діячем українського національного руху. Але під впливом неприйняття революційного радикалізму та терору (який практикувала найвпливовіша революційна партія імперії — есери) поступово перейшов на позиції російського націоналізму. Ця еволюція яскраво засвідчила, як можна було перетягти до адептів імперії навіть її супротивників. Фактично в зрілому віці чимало раніше затятих опозиціонерів непомітно перетворювалися на тих, із ким до цього боролися. Таку метаморфозу можна пояснити втомою і бажанням спокійного життя, оскільки були створені сім’ї, накопичені певні статки й усе це не хотілося втрачати. А отже, у цьому випадку гору брали матеріальні речі й турбота про близьких, бо ж усе можна було легко втратити в разі арешту за опозиційну діяльність.
Особливо заможні особи в такий спосіб виявляли також свою незгоду з прагненнями революційних сил (включно з українськими) до експропріації їхніх статків. Тут можна навести приклад останнього голови Державної думи Російської імперії Михайла Родзянка, який визнавав себе «малоросом», але водночас був одним із найбільших землевласників Катеринославської губернії й тому не міг сприйняти український національний рух (який тоді мав переважно соціалістичне забарвлення). І це штовхнуло його в обійми російського націоналістичного руху. Можна лише гадати, як склалася б його доля, якби українські національні сили в той час спромоглися розробити власну консервативну доктрину. Та, на жаль, її створення почалося вже в умовах української революції, коли абсолютна більшість заможних українців (і представників інших національностей) уже визначила свої симпатії, які загалом були не на користь української справи.
Михайло Родзянко. Один із найбільших українських землевласників Півдня, останній керівник Державної думи та прибічник ідеології російського націоналізму
Таким чином, у межах підвладних імперії українських земель діяли практично всі створені в ній російські націоналістичні організації та навіть низка власних, так би мовити, місцевого розливу. При цьому чимало з них виступало піонерами у справі виникнення відповідних організацій. Також саме з українських земель імперії походило й багато провідних лідерів російського націоналістичного руху початку XX століття: Марков, Піхно, Савенко, Шульгін та ін.
Сила пропаганди
В українських губерніях імперії видавалося кілька десятків найменувань періодичних друкованих видань російських націоналістичних організацій, з-поміж них і найвпливовіша газета «Києвлянин» та найреакційніший «Почаївський листок».
Щодо засобів впливу російських націоналістичних організацій на маси, то тут окрім періодики були ще різноманітні брошури, листівки та плакати. Проводилися численні масові заходи: лекції, збори, хресна хода тощо, а також різноманітні тематичні, наприклад антиалкогольні кампанії. Створювалися товариства за інтересами. При цьому за донесеннями жандармерії та інших урядових структур особливу активність у поширенні ідей російського націоналізму серед широких верств населення відігравало російське православне духівництво. А отже, його (як і всю цю організацію загалом) потрібно однозначно зараховувати до вірного союзника російського націоналізму. Тож створення незалежної Православної церкви України слід вважати украй важливим кроком на ідеологічному фронті боротьби.
Газета «Киевлянин». Один із провідних друкованих органів російських націоналістів
Крім того, низка російських націоналістичних організацій (насамперед Союз російського народу та Клуб російських націоналістів) створювали безплатні навчальні заклади початкового та середнього рівнів (ремісничі школи, училища, учительські семінарії та навіть гімназії), дитячі притулки тощо. Зокрема, чимало їх було відкрито в українських містах, найбільше в Одесі, а також у Києві, Житомирі тощо. Створювалися навіть організації економічного спрямування на кооперативних засадах (знову ж таки переважно в межах відділів Союзу російського народу та Клубу російських націоналістів). Окрім того, засобом впливу була й матеріальна допомога найбільш нужденним своїм членам. Відкривалися їдальні, будинки-читальні, клуби та інші місця для масових зібрань і простого дозвілля.
Читайте також: Алєксандр Суворов. Примара імперії
Окремим напрямом діяльності була участь у виборах до Державної думи. Саме в Україні російські націоналістичні організації домоглися особливого успіху. Зокрема, на виборах до ІІ Державної думи в трьох правобережних губерніях значну підтримку здобули представники російського націоналістичного табору, зокрема й від селянства. А загалом до російського націоналістичного табору належало понад 25% обраних від України депутатів. У ІІІ Думі представники російського націоналістичного табору від українських губерній становили близько 40%. Стільки само їх було серед російських націоналістів і в IV Думі, яку до того ж очолив виходець із України Михайло Родзянко. А їхня частка в загальній кількості депутатів, обраних від України до IV Думи, перевищувала 50% (59 із 97 депутатів). Усе це свідчило як про успіхи діяльності цих організацій в Україні, так і про масштаби поширення ідей російського націоналізму серед українського загалу.
Різні мотиви
Однак повернімося до спонукальних факторів, що зумовили вступ українців (як і представників інших національностей) до складу російських націоналістичних організацій: більшість із них вбачали в цьому засіб досягнення своїх цілей, зазвичай доволі приземлених і буденних.
Селянство — найбільший суспільний клас — вважало, що Союз російського народу, який на місцевому рівні значною мірою був представлений сільським духівництвом, подбає про отримання ними поміщицької землі на засадах християнської рівності. У правобережних губерніях це переконання підкріплювалося спеціальною агітацією місцевого православного духівництва, оскільки більшість тамтешніх поміщиків були римо-католиками. У такий спосіб воно розраховувало посилити свій вплив у регіоні. Щоправда, незадоволення російськими націоналістичними організаціями прагнення українського селянства одержати землю штовхнуло його в обійми соціалістичних партій (так само російських за своєю національною спрямованістю), які теж давали такі обіцянки. Та згодом усе це закінчилося цілковитим позбавленням селян такого права та винищенням усіх незгодних.
«Почаївський листок». Подібні агітки УПЦ МП видає і сьогодні
Натомість представники заможних верств сподівалися завдяки підтримці російського націоналістичного руху зберегти наявний статус-кво. Дворянство розраховувало на збереження свого привілейованого становища, що захиталося. А купці, підприємці та фінансисти — на преференції в економічній сфері та усунення іноетнічних конкурентів (передусім єврейських, що було особливо актуально для України з огляду на значну роль представників цього етносу в її економічному житті). Сюди ж можна зарахувати й верхівку інтелігенції, оскільки вона поєдналася з владою, мала значні статки й загалом домоглася для себе «місця під сонцем», яке закономірно прагнула зберегти. І, що цілком природно, пов’язувала це з імперською владою. Проте в цьому випадку мали місце заздрість і прагнення прибрати конкуренцію з боку євреїв, які активно монополізували певні види діяльності (медицину, право, журналістику, театр тощо). А російськомовна інтелігенція (включно з особами українського походження) у такий спосіб сподівалася зберегти своє виняткове становище на тлі інтелігенції інших народів, яка активно формувалася й переходила на національні мови.
Для вихідців із міської бідноти та різних дрібних клерків, чиновників, крамарів участь у російському націоналістичному русі була пов’язана зі сподіваннями отримати додаткові фінанси та сприяння в просуванні по службі або ж у власній справі. Чи не те саме обіцяли таким елементам під час «русской весны» у 2014 році на Донбасі та в Криму? Але здобуте не виправдало сподівань, а нові умови життя виявилися в рази гіршими.
Для когось це була можливість реалізувати свої завищені амбіції, стати знаним і відомим. Знову пригадаймо в цьому контексті сепаратистських ватажків на Донбасі. Звичайно, їм було приємно замість того, щоб торгувати чебуреками чи дрібним крамом десь у кіоску опинитися в «державному» кабінеті та вирішувати «державні» справи. Проте це не змінило їхньої суті, вони так і лишилися тими, ким були.
А для напівкримінальних елементів це ще було й непоганим прикриттям їхніх злочинів. І знову згадаймо сепаратистів на Донбасі та в Криму, які скористалися зміною статус-кво для пограбування та наживи. Звертаючись до досвіду початку XX століття, як приклад можна навести статтю в проурядовій газеті «Русский народ» від 17 червня 1907 року, у якій зазначалося, що до Союзу російського народу часто приєднуються особи, які «мають власні цілі та корисне бажання покращити своє становище коштом суспільства», зокрема вимагаючи позики та дотації. Найбільше таких людей було в повітових філіалах російських націоналістичних організацій, а також у промислових містах, Одесі та на Донбасі, тоді як на рівні Києва та низки інших губернських центрів серед керівництва і навіть рядових членів переважали представники дворян та інтелігенції, які загалом мали доволі помірковані погляди й уникали крайніх ексцесів, віддаючи перевагу законним методам діяльності.
Зрештою, для всіх декласованих елементів причетність до російського націоналістичного руху (через його «кришування» владою) було засобом підвищитися над іншими, самоствердитися (через приниження інших) або ж просто помститися своїм ворогам чи розправитися з кимось через заздрість на побутовому, матеріальному ґрунті. При цьому саме декласовані елементи становили найдієвішу частину згаданого руху й були здатні на будь-які дії, на які часом не наважувалася навіть імперська влада, бажаючи зберегти бодай мінімально пристойне обличчя перед своїми підданими й тим більше перед іноземними державами. Тому їй украй потрібні були такі «патріоти». І вона всіма способами приваблювала їх, щоб мати кадри для брудних справ, які отримували плату, власними силами грабуючи чи просто зводячи особисті рахунки під шумок націоналістичної риторики. Декласовані елементи масово долучалися до російського націоналістичного руху. Наскільки строкатим був цей контингент, свідчить хоча б приклад Макса Тумпа, одного з керівників бойової дружини відділу Союзу Михаїла Архангела в Одесі, що був підданим Австро-Угорської імперії (з якою Росія незабаром воюватиме), до того ж навіть не слов’янського походження. Ще раз зазначу, що саме в Одесі послідовники російських націоналістичних організацій були особливо різношерстими. Тут і молдавани, і українці, і росіяни, і навіть іноземні піддані (австро-угорські, німецькі тощо).
«…спасай Россию»
Отже, російська ідеологічна система добре налагодила процедуру рекрутування нових адептів до лав поширювачів «русского мира» з різних декласованих елементів. І що гірше працювала економіка та менш ефективною була державна машина загалом, то більшою ставала їхня чисельність. Тобто сіяти безлад для російської пропаганди вкрай важливо, оскільки це автоматично збільшує кількість тих, хто може стати до її лав. Так було за часів єврейських погромів початку XX століття, так було й на початку 2014 року в Криму (тут євреїв «замінили» татарами) та на Донбасі (а тут громили пособників «київської хунти»). Та головне не кого громити, а сам процес, оскільки він збільшує коло прихильників, сприяє їх швидшій деградації та полегшує керування ними. При цьому й сама ідеологія має бути максимально примітивною, щоб стати доступною для таких декласованих елементів і водночас швидко мобілізувати їх на відповідні дії. Натомість для інтелігентніших людей ця ідеологія не спрацьовує, що й породжувало російські націоналістичні організації дещо іншого формату. Хоча останнє й не було головним завданням російської влади, бо вона все ж таки віддавала перевагу більш масовим структурам, розрахованим на декласовані елементи, оскільки їх легше було підняти на будь-які дії за мінімальних витрат.
При цьому цілком закономірно, що така широка соціальна база, яка охоплювала не лише всі суспільні класи, а й значну частину мікросоціальних груп на неросійському етнічному полі, свідчила про примарність обіцянок, даних усім цим групам, бо таке різноманіття запитів неможливо задовольнити навіть найрозвиненішій державі світу на власній землі, що вже казати про підкорені країни у складі економічно відсталої імперії.
У загальному підсумку діагноз такої пропаганди один: брехня, а з огляду на її особливий акцент на декласовані елементи — брехня примітивна й така, що сприяє ще більшій деградації тих, хто її сприймає, за одночасних дій руйнівного характеру проти законослухняного населення. Від цього загального висновку пропоную перейти до детальніших із принагідними рекомендаціями щодо того, як із такою халепою боротися.
Важливі уроки
Розглядати постання російських націоналістичних організацій у звичному для сьогодення форматі слід починати від 1901 року. Саме в той час на перше місце вийшов національний чинник, який і став превалювати, тоді як у попередні століття більше значення мали «православ’я» й «абсолютна монархія». З огляду на такий молодий характер російського націоналізму логічним є висновок про відносно пізнє оформлення й самого російського народу. Також унаслідок нетривалої історії до 1917 року російський націоналізм не встиг створити міцний ідеологічний фундамент для імперії, що й зумовило її крах. І це сталося внаслідок не так більшовицького перевороту, як національно-визвольних рухів пригноблених імперією народів. Саме тому з виявами національної самосвідомості підкорених Росією народів так активно згодом боролися Сталін та інші радянські лідери, які взяли на озброєння націоналістичну ідеологію часів Російської імперії. Саме тому вони були не її руйнаторами, а радше модифікаторами в радянській візії. Щось схоже відбулось і в 1991-му, коли СРСР розпався не так через дії чергових російських «революціонерів», як через так званий парад суверенітетів колишніх республік СРСР, що поставило останнього радянського керівника Міхаіла Ґорбачова перед доконаним фактом припинення існування СРСР, хоча і він намагався вкотре модифікувати імперію задля її збереження. Російські ж лідери, яким дістався в спадок імперський синдром, продовжили роботу, але тепер уже намагаючись відродити колишню імперію.
«Хресний хід у Курській губернії». Ілля Рєпін, 1880-ті роки
Показовим для нас є те, що саме в Україні російські націоналістичні організації діяли найдовше. Так, якщо в Росії вони були заборонені й де-факто припинили своє існування одразу ж після Лютневої революції 1917 року, то тут функціонували до кінця 1917-го. Наприклад, останнє засідання Київського клубу російських націоналістів відбулось аж 21 вересня 1917-го (тобто через півроку після постання Української Центральної Ради). А, приміром, у Криму вони діяли мало не до кінця 1920-го. Зрештою, в Україні, як згадувала низка лідерів Білого руху, відбувався відбір добровольців до армії Антона Дєнікіна. І саме звідси він починав свій похід на Москву в 1919-му. Не забуваймо, що і до того саме на Україну припадала найбільша кількість осередків та членів російських націоналістичних організацій.
Також помітним є прагнення до своєрідної самостійності. А надто київських осередків російських націоналістичних організацій, серед членів яких переважали вихідці з інтелігентного середовища. Тоді як, наприклад, в Одесі вони були представлені здебільшого декласованими елементами. Тож у цьому випадку можна говорити про своєрідну «спеціалізацію» серед російських націоналістичних організацій: поряд із організаціями загального характеру існували й орієнтовані на конкретні вікові, соціальні та навіть регіональні групи чи групи за інтересами. Усе це робилося з метою охоплення своїм впливом якомога більшої аудиторії, а в підсумку для цілковитої денаціоналізації підкорених задля довічного панування над ними. Ось що таке імперський націоналізм. Але жодна імперія не забезпечує на підкорених країнах високого рівня життя, прирікаючи їх на животіння та роль донора для метрополії.
А щодо головних центрів, звідки російський націоналізм популяризувався на українські терени, то тут виділялися Київ, Одеса, Харків, Почаївська лавра (як важливий релігійний центр), Крим, промислові центри Донбасу та почасти Катеринослав (нині Дніпро).
Слабким місцем цих організацій часто були непорядність їхніх керівників та боротьба за керівництво між різними лідерами. Останнє пояснювалось як особистими амбіціями, так і (ще більше) можливістю дістати доступ до значних грошових потоків. Тому це нерідко приводило до керівництва такими організаціями людей безідейних та безпринципних, які не могли бути затятими оборонцями ідей російського націоналізму і в разі виникнення найменшої загрози дали б драпака. Хрестоматійним прикладом тут є боротьба в Одесі між Коновніциним і Пеліканом. Цей чинник можна використати для додаткового розколу, а отже, послаблення російського націоналістичного руху, що вкрай важливо для боротьби з ним. Адже, як відомо, «царство розділене само в собі не встоїть».
Також потрібно показувати на наочних прикладах, що абсолютну більшість адептів російського націоналістичного руху його творці використовують як витратний матеріал і в жодному разі не збираються виконувати своїх широких обіцянок.
Окрім того, задля усунення загрози поширення російського націоналізму в Україні потрібно півищувати рівень моральних чеснот у суспільстві, віддавати перевагу власній національності (включно з національною Православною церквою, оскільки Росія широко використовувала й використовує нині церковну організацію задля зміцнення своєї імперської ідеології), популяризувати український націоналізм у здоровому його розумінні та зробити все для економічного зростання в Україні, бо це знищить ґрунт для існування російського націоналізму в нашій державі.