Історія

  ▪   Андрій Чуткий

Російський націоналізм і Україна (частина 2)

Постання перших російських націоналістичних організацій і їхня діяльність в Україні
Матеріал друкованого видання
№ 27 (607)
від 4 липня

Продовження, початок у № 26 Тижня

Отже, на межі XIX–XX століть у провідних європейських державах, що «обзавелися» власними колоніальними територіями, сформувалася відповідна імперська ідеологія. Вона базувалася на ідеї месіанізму титульних народів, які розглядались як поширювачі справжньої культури й цивілізованого способу життя на відсталі (бо ж позбавлені власної державності) народи, що зазнали їхнього підкорення. При цьому ставка робилася на популяризацію (особливо через систему освіти й церкву як установ, що мали найбільше охоплення мас) власної мови, історії та культури як вищої. Натомість мови підкорених народів трактувалися як говірки, а їхня історія заперечувалася. За твердженням тогочасних німецьких істориків і філософів, усі недержавні народи вважалися неісторичними. Ці положення за посередництва німців стали запозичуватися в Російській імперії, оскільки вона саме зіткнулась із потребою національної ідентифікації, і водночас використовуватися в протидії активізації національної самосвідомості підкорених народів. Найбільшу проблему для Російської імперії в цій справі становила Україна, зокрема, через особливе значення для самого існування цієї імперії.

 

«Триєдиний» концепт 


Нова імперська ідеологія так само базувалася на принципі першості російського народу, але із зарахуванням до його складу також українців та білорусів. Це робилося як задля вибиття ґрунту з-під їхніх національних рухів, так і задля представлення російського народу як найбільшого в імперії, що теж мало слугувати додатковим аргументом на користь його особливої ролі в її житті.


Саме тому національна складова імперської ідеології передбачала максимальні преференції для поширення російської мови (як єдиної державної), популяризацію виключно російської історії (за безісторичності всіх підкорених народів) і водночас заперечення права на самостійне існування для українців та білорусів. При цьому за вже звичною практикою велика роль у цій справі відводилася Російській православній церкві. Відповідно в модифікованій імперській ідеології було збережено положення і про її особливу роль (як одного з цементуючих начал Російської імперії). Увічнював цю схему постулат про абсолютну монархію як найкращий та єдино можливий спосіб правління.

 

Боріс Пєлікан. Один із керівників російських націоналістів в Одесі та міський голова у 1913–1917 роках


Ці ідеї поширювалися в Україні через згадані вище інститути (освітні заклади, церкву, державні установи, а також армію) та силами російських колоністів. Але першочергову увагу російська влада звертала все ж таки на залучення самих українців до пропаганди імперської ідеології, оскільки це вирішувало відразу два завдання: власне, її поширення і водночас навернення до неї неросійського населення імперії (а надто перлини цієї імперії, якою завжди була Україна). Тож цілком закономірно, що вихідці з України були й серед засновників першої російської націоналістичної організації — «Російського зібрання», створеного 1901-го в Петербурзі. Так, одним із її фундаторів був нащадок українського козацького літописця письменник Василь Величко. До того ж в українських містах були засновані й одні з перших регіональних філіалів «Російського зібрання».

 

Особлива роль Києва та Харкова 


У справі поширення імперської ідеології на підвладних Російській імперії українських землях особлива увага традиційно відводилася Києву. Адже це місто завжди відігравало провідну роль у житті не лише України, а й цілої Східної Європи. Крім того, на початку XIX століття Київ був одним з осередків польської культури для всього Правобережжя, а згодом почасти і єврейської. А щодо українців, то його роль віддавна була провідною. Тож саме сюди спрямовувалося найбільше російських колоністів і тут зосереджувались адміністративні, культові та освітні установи, призначені також поширювати російську мову та культуру в Україні. Зокрема, створений 1834 року в Києві університет мав виконувати роль пропагандиста російської культури на всі українські землі й водночас борця супроти польських впливів. Почасти це завдання виконувалося, але в його стінах паралельно розвивалися студентські організації польського та українського спрямування.

 

Читайте також: Алєксандр Суворов. Примара імперії


Тож імперській владі повсякчас доводилося додатково активізовувати російські націоналістичні рухи, і ці дії стали особливо активними з початку XX століття у зв’язку з поширенням національно-визвольних рухів усіх пригноблених імперією народів. Паралельно велася відповідна робота й серед місцевої інтелігенції. Зрештою, 1904-го в Києві відкрилося відділення згаданого «Російського зібрання». Воно незабаром стало таким численним і впливовим, що діяло по суті автономно й навіть узяло назву «Київське російське зібрання», що засвідчило успіхи російської пропаганди тут. Розроблені критерії прийому в члени організації (особи обох статей православного віросповідання) стали зразком для всіх схожих організацій у цілій Російській імперії.


Другим місцем поширення імперської пропаганди націоналістичного спрямування на підвладних Російській імперії українських землях був Харків. І це теж не випадково, адже місто належало до найбільших в Україні й було важливим економічним і культурним центром для Слобожанщини та Донбасу й водночас одним із центрів українського національно-культурного відродження і революційного руху. Тож у ньому важливо було мати лояльну до влади організацію. Саме тому вже за рік після заснування «Російського зібрання» його черговий осередок в Україні відкрився саме в Харкові (за ініціативи місцевого професора-історика Вязіґіна) й незабаром нараховував близько 300 членів. Зазначу, що основу цього та інших осередків російських націоналістів у Харкові становили почасти працівники місцевого університету, а також окремі підприємці, дрібні товаровиробники, працівники обслуговуючих структур (двірники, дрібні службовці в різних установах тощо) та навіть робітники. Тобто склад місцевих осередків російських націоналістичних організацій був менш «інтелігентним» порівняно з Києвом, але водночас вищим за одеські осередки.

 

Як це робилося в Одесі


Аналогічно з метою охоплення імперською пропагандою Півдня й водночас контролю за головним містом цього регіону України Одесою в останній уже в 1903-му було засновано філіал «Російського зібрання». Він нараховував близько 200 членів, переважно представників бюрократичного апарату та інтелігенції. Спочатку цей філіал очолив єпископ Анатолій, а потому Боріс Пєлікан, який незабаром став одеським міським головою (1913–1917), безперечно, не без сприяння з боку імперської влади. Вона, до речі, регулярно виділяла щедрі субсидії для провладних організацій, підтримувала їхні друковані органи, надавала приміщення для розміщення осередків тощо.


Щодо діяльності «російських» націоналістів в Одесі потрібно зазначити, що їхній склад був найменш російським із-поміж більшості українських міст і водночас найбільш люмпенізованими та декласованим. Так само тут було й найбільше проявів аморальних дій — від єврейських погромів до брудних махінацій під час виборів включно. Надто показовими стали вибори одеського міського голови 1913 року. У місті завдяки традиційно особливо вільним умовам життя й відповідному духу сильними були позиції ліберальних сил, представники яких доволі часто легко перемагали на місцевих виборах. Проте 1913-го все пішло не так. Фактично того року послідовники російських націоналістичних організацій та партій правого спрямування застосували широкий арсенал засобів, що відтоді стали зразком брудних виборчих технологій і відомі дотепер. 

 

Статут Союзу російського народу. Ця організація стала першим масовим об’єднанням російських націоналістів


По-перше, висуванець на посаду одеського міського голови від російських націоналістів Боріс Пєлікан зробив ставку на декласовані елементи та бідноту, яких включали до виборчих списків та підкупали (щоправда, на той час головно пустопорожніми обіцянками). По-друге, було використано силові методи для протидії конкурентам і тиску на виборчі комісії, до яких принагідно ввели чимало прибічників Пєлікана, які відзначилися фальсифікаціями під час підрахунку виборчих бюлетенів. Зрештою, уперше було застосовано й «виборчі каруселі», коли та сама особа по кілька разів голосувала за Пєлікана (для цього тоді застосовували перевдягання та навіть гримування, хоч і доволі примітивне). А окрім всього цього Боріс Пєлікан заручився мовчазною підтримкою влади (яка заплющувала очі на всі порушення в обмін на підтримку її політики) та паралельно організував зливу публікацій у пресі націоналістичного спрямування наклепницького щодо своїх опонентів змісту.


Загалом, обійнявши посаду міського голови Одеси, Боріс Пєлікан за максимальної підтримки імперської влади зміг утриматися там аж до падіння самої Російської імперії в лютому 1917-го. Він використовував цю посаду задля власного збагачення (зокрема, «кришуючи» підприємців, які платили йому за «сприяння») та розправи з численними недоброзичливцями, хоча не забував проводити потужну пропаганду ідей російського націоналізму. А підконтрольні йому періодичні видання в Одесі зосередилися на пошуках «ворогів порядку» й організації їхнього цькування. При чому на тлі «ура-патріотичної» риторики таких видань забувалося про нагальні проблеми міста, які загалом не вирішувалися, що зумовило поступовий занепад Одеси напередодні Першої світової війни (порівняно з тим, яким було це місто за півстоліття до того). А співпраця з кримінальними елементами, яких використовував Боріс Пєлікан (так само, як і низку інших лідерів російського націоналізму в місті) для розправи з опозицією, додатково сприяла криміналізації Одеси в роки його керування. Отже, у підсумку всі сили спрямовувалися на роздмухування російського шовінізму й нульовим був результат роботи на реальні потреби одеситів. Це і є справжній урок для нащадків, чого варте перебування на чолі місцевої влади людей, які не люблять України.

 

Читайте також: Тягар і фейк імперії


Паралельно з цим російським націоналістичним організаціям вдалося заручитися в Одесі підтримкою різноманітних декласованих елементів і навіть робітництва (хоча антисемітська складова їхньої риторики відштовхувала від них єврейський криміналітет, робітники Одеси не отримали від російських націоналістичних організацій реальної допомоги, тому незабаром почався вихід із їхнього складу). Останні вступали до російських націоналістичних організацій, сподіваючись отримати від них можливості для забезпеченішого життя, що було особливо актуально в умовах світової економічної кризи, вплив якої відчувався майже до 1909 року. Щоправда, як і у випадку з Пєліканом та пересічними одеськими виборцями, проста соціалістична риторика незабаром здобула симпатії в Одесі.

 

Інші пріоритетні міста 


Нинішня російська влада, що так само робить ставку на поширення своєї присутності передусім у Харкові та на Донбасі (який унаслідок економічного розвитку останнього століття виділився в самостійний регіон), а також у Києві та Одесі, не робить нічого нового, окрім повторення імперської політики вікової давнини. Змінюються тільки дійові особи та канали поширення імперської пропаганди, але її суть залишається незмінною: Росії життєво важливе панування над Україною через облудливі розмови про спільну історію, мову, культуру тощо та заперечення окремішності українського народу.


Відповідно потрібно уважно вивчати цей минулий досвід українсько-російських відносин на ідеологічному рівні, щоб прораховувати наперед кроки імперської сторони задля вибудовування протидії їм та навіть діяти на випередження. Самі установки російської пропаганди мало в чому змінилися, тож тут прорахувати її наступні кроки неважко. Те саме стосується реперних точок її застосування в Україні. Зокрема, у зв’язку з цим потрібно згадати, що пропагандистська машина Росії початку XX століття в ідеологічній обробці українців імперською пропагандою створювала свої базові осередки не лише в Харкові, Одесі та Києві. Так, найчисленніші відділення «Російського зібрання» на українських землях були засновані й діяли аж до 1917-го в Полтаві (до 900 членів) та Сімферополі (близько 1000 членів). Отже, і тоді Криму відводилась особлива роль, там російська пропаганда зібрала вкрай багатий урожай, що виявилось у впертому небажанні місцевого істеблішменту до союзу з Україною як у роки Української революції 1917–1921-го, так і за модерної доби. Натомість Полтава, як осередок імперської пропаганди, на сьогодні ще не проявила себе, але це місто вкрай важливе, адже відіграє роль порубіжного між Східною та Наддніпрянською Україною. Тож конче необхідним є вивчення ідеологічної ситуації в місті та посилення української пропаганди в ньому.

 

Мережа імперських союзів 

 

«Російське зібрання» було першою організацією такого штибу, яка навіть провела своїх представників до Державної думи та мала вплив на урядову політику, оскільки де-факто створювалася на її підтримку. Проте вона була більшою мірою елітарною, що визнають і сучасні російські історики та політологи. Зокрема, це пояснювалось обов’язковістю сплати її членами внесків, що становили 5 руб. на рік (сума, за яку, наприклад, тоді в Києві можна було щонайменше прохарчуватися впродовж місяця або винайняти кімнату). А також своєрідною елітарністю цієї організації, яка не приймала до себе абикого. Відповідно вона мала слабкий зв’язок із широкими верствами суспільства.

 

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами


Так само нечисленними були й послідовники низки інших проімперських організацій, які постали на початку XX століття. Так, у Києві 1905 року виникло Російське братство. Воно було покликане відстоювати принципи непорушності самодержавства та роз’яснювати згубність революційного руху, орієнтувалося на прибічників «єдиної та неподільної» при абсолютній монархії та православ’ї як панівній релігії, а його соціальною базою стали чиновники та військові. У Чернігові постав осередок Товариства хоругвоносців — організації, що робила ставку на ведення діяльності серед фанатично налаштованих православних, які були переконаними монархістами й належали до категорії на кшталт дрібних крамарів, прикажчиків. У Феодосії утворилася Ліга патріотів. У Севастополі — Покровське братство православних людей. У Херсоні — Таємне товариство для підтримки підвалин наявного ладу. У Бердичеві — Кирило-Мефодіївське братство (було й таке!) та інші. Кількість членів кожної з цих організацій не перевищувала 200 осіб.

 

На сторожі імперії. Знак Союзу російського народу


Загалом у період революції 1905–1907-го та після її завершення відбувався сплеск утворення різноманітних російських націоналістичних організацій в Україні. Найбільше їх виникало в Києві, Одесі та Криму, чим вкотре було засвідчено особливу роль цих осередків для поширення імперської пропаганди на всю Україну, а також підтверджено факт її особливої важливості загалом для Російської імперії.


Улітку 1905 року (тобто в розпал першої демократичної революції в імперії) створюється масова організація російських націоналістів — Союз російських людей, який ставив своїм завданням «збереження самодержавної необмеженої влади російських царів, збереження у свідомості та житті населення Російської імперії основ необмеженого самодержавства та російсько-слов’янської народності, створеної Творцем, закріпленої історією, а також збереження Російської держави».


Незабаром після утворення представництва Союзу російських людей відкрились і в Україні, зокрема в Києві, Одесі та інших містах. Певне географічне дублювання вже оформлених осередків поширення імперської пропаганди в Україні засвідчувало сам факт їхнього існування, а також пояснювалося прагненням охопити нові верстви та конкуренцією між охочими відігравати керівні ролі в цьому русі. Останнє має братися на озброєння для розколу російського пропагандистського руху на сучасному етапі, чого, на жаль, ми досі не спостерігаємо (так само, як і на початку XX століття), хоча російська пропагандистська машина успішно використовує протистояння українських політиків.
Київське відділення Союзу російський людей у своєму статуті спеціально оговорювало, що сферою його діяльності є весь «Південно-західний край» (тобто всі українські землі, що перебували під владою Російської імперії) і що воно надає «захист та сприяння» своїм членам. Членські внески становили від 60 к. до 3 руб. на рік, що сприяло вступу до цієї організації вихідців із різних прошарків. Проте й вона не набула особливого поширення серед населення українських губерній Російської імперії, хоча її осередки поступово виникли як у губернських, так і в деяких повітових містах.

 

Народження чорносотенців 


Наприкінці 1905-го почалося оформлення ще однієї російської націоналістичної організації — Союзу російського народу, яка й стала наймасовішою в цьому напрямку. Попервах вона поєднувала як силові (які особливо підтримував її засновник та перший керівник Алєксандр Дубровін), так і пропагандистські методи діяльності.


Членами Союзу російського народу могли ставати «природні росіяни обох статей», а для «інородців» таке членство могло бути привілеєм за особливі заслуги. При цьому «росіянами» вважалося все слов’янське православне населення імперії, тобто й українці з білорусами. А «інородці» поділялися на «дружні» та «недружні» етноси. Однак до останніх зараховувалися переважно євреї, які через це не могли бути членами Союзу за жодних обставин (навіть у разі переходу в християнство). Оскільки євреї зосереджувалися саме в західних (зокрема, в українських) губерніях імперії (де їхня частка іноді перевищувала 11% загальної кількості населення, тоді як загалом по імперії цей показник становив кілька відсотків), то цілком закономірно, що особлива активність Союзу в боротьбі з ними (як і в діяльності загалом) проявлялася саме на українських землях.

 

Читайте також: Григорій Потьомкін. Кохання з імперією


Процедура вступу до Союзу російського народу була максимально спрощена: усім охочим достатньо було подати письмову (або навіть усну) заявку, а членські внески становили 50 копійок на рік, що було доволі небагато, а незаможні взагалі звільнялися від цієї сплати. Наприклад, задля порівняння, такі самі внески сплачували навіть члени студентських земляцтв тогочасного Києва, що є додатковим свідченням їхньої мізерної кількості. Це в поєднанні із щедрим державним фінансуванням та протегуванням членам організації (аналог пізнішому протегуванню членам КПРС у Радянській імперії, що вкотре підтверджує спадковість імперських традицій в Росії) притягувало до Союзу російського народу найрізноманітніші елементи, але переважно доволі маргінальні, ба навіть кримінальні. Недарма вже сучасники, і то особи лояльні до Російської імперії, характеризували Союз досить негативно: саме його стали позначати умовною назвою «чорна сотня», що з часом поширилась і на інші російські націоналістичні організації імперії. Зокрема, граф Сєрґєй Вітте називав членів Союзу «зборищем звичайних крадіїв та шахраїв». Навіть ініціатор реакційної політики Пьотр Столипін вважав організацію джерелом безладів та заворушень і силою, яка дискредитує саму владу. Між іншим, одне з трьох резонансних політичних убивств, скоєних членами Союзу російського народу, відбулося в Україні. Маю на увазі вбивство депутата Державної думи Алєксандра Караваєва, скоєне в березні 1908-го в Катеринославі (нині Дніпро). Щодо ідейних засад цієї організації, то в програмі Союзу були найчіткіше сформульовані її завдання: «Розвиток національної російської самосвідомості та об’єднання людей усіх станів і достатку для спільної праці на користь нашої вітчизни — Росії єдиної та неділимої». При цьому ще більше було посилено роль російської мови, яка в програмі Союзу називалася не лише «єдиною державною» (як у всіх попередніх організаціях цього спрямування), а й «панівною», і його завданням було всіма силами сприяти такому її становищу. Також у програмі максимальну увагу було приділено ідеї про месіанську роль російського народу в межах імперії та слов’янського світу (що стало своєрідною базою для подальшої політичної експансії Російської імперії в Балканському регіоні).


Помітною складовою програми Союзу російського народу була й потужна антисемітська кампанія. Остання зумовлювалася також і позицією Російської православної церкви, що була головним союзником та одним зі спонсорів російських націоналістів, а отже, у такий спосіб вони задовольняли і її «побажання». До того ж через розпалювання міжетнічного конфлікту російська влада прагнула перевести вістря соціально-економічного протесту українців із себе на євреїв, які вкотре стали своєрідним цапом-відбувайлом. І робилося це нібито не самою владою, а громадськими організаціями — чим не праобраз новітніх тітушків?


Інші аспекти програми Союзу російського народу — соціальна, економічна, міжнародна діяльність держави тощо — були доволі нечітко сформульовані. Це робилося з прицілом на максимальне залучення співчутливих до членства в організації та водночас засвідчувало, що ключовою ціллю Союзу російського народу є діяльність у межах імперії, спеціально на підвладних їй українських землях. Загалом же в цих напрямках акцент робився на провідній ролі держави (ба навіть російської монархії), недоторканності приватної власності (хоча й за збереження общини), протекціонізмі російським підприємцям та патерналістських відносинах держави з підданими при «наближенні» царя до широких верств через боротьбу з бюрократизмом. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.