Як росіянину стати добровольцем українського націоналістичного відділу?
Я від початку планував приїхати на Майдан, але, на жаль, справи не відпускали. Коли вже почався серйозний конфлікт на Сході, ми з друзями прилетіли в Україну. Летіли безпосередньо під оголошення про створення Російської повстанської армії. Було відверте бажання брати в руки зброю відстоювати незалежність України і паралельно вирішувати якісь свої внутрішні питання. А чому ОУН, бо туди було найлегше втрапити. Приходиш, кажеш, що хочеш воювати, декілька днів навчання і поїхав. За мене поручились хлопці з Чорного комітету в чиєму відділі я власне був, і Микола Коханівський (комбат ОУН) без питань прийняв, як рідного. В Коханівського взагалі цікава позиція, якщо людина за Україну, то йому без різниці хто вона: негр, бурят чи якут. В Піски приїхали під обстрілом глупої ночі і відразу зрозумів де знаходжуся. Спали також під обстрілом. Потім прийшов старший побратим видав аптечки (автомати отримали ще в штабі вночі) і зранку пішли на точку де мали служити. Дали нам цинк патронів, вогів, пару гранатометів і кажуть, стріляйте туди, там сепаратисти. Ну ми радісні бігали стріляли поки «отвєтка» не почала прилітати. Я тоді аж здивувався своїй поведінці, бо надто спокійно поводився. А потім, звичайні фронтові будні: в нас стріляють, ми стріляємj, розвідка, фугаси і таке інше.
На особистому рівні проблем з націоналістами не виникало, москалями не обзивали?
Не виникало. Коли називали москалями, то ми їх малоросами (хохлами нецікаво), а так в принципі без образ. Це більше на рівні самоіронії відбувається. Розуміємо, що не зі зла, це дійсно наболіле. Яка різниця, які в нас погляди на життя і на якій мові ми розмовляємо, коли ми з людиною сидимо в окопі.
І все-таки, які були мотиви воювати росіянину за Україну?
Ми розуміємо, що в Росії зараз не зовсім та влада, яка повинна бути. Під виглядом російської держави нічого не відбувається крім експлуатації, обдирання і жорсткого пресингу. Плюс до всього, може з вуст росіянина це звучатиме дещо лицемірно, але я досі вважаю українців своїми братами, найближчим народом і це було питанням честі допомогти вирішити їм якось ці проблеми.
Читайте також: Російські добровольці – козир у рукаві
Ну ти ж розумів, що повернутися назад не вийде?
А мене, на жаль, там вже нічого не тримає. Батьки померли, дядьки-тітки від початку поставили питання так, що Путін цар і бог, НТВ – чудовий канал і ми любимо Кісєльова, брат сидить, бізнес відібрали, далі працювати не дають, власне, що там робити?
Скільки часу був на фронті?
Мав чотири відрядження. З початку березня по середину квітня в складі батальйону ОУН в Пісках, потім два невеликих по два тижні, і от останнє місячне відрядження де ми побували практично по всій лінії АТО починаючи зі станиці Луганської і до Пісків. В Пісках це була розвідно-диверсійна група, штурмові операції, а по лінії фронту саме розвідка.
І як воно, бути розвідником?
Скучно і небезпечно. Йде група, максимум 6 людей, без бронежилетів, куди нарветься невідомо. Спочатку трохи мандражуєш, але потім привикаєш. Коли виходимо на ворожі території, зрозуміло, що жодних відзнак не одягаємо, а «броників» не беремо задля мобільності. Так набагато легше. І взагалі, розвідка проводиться з розрахунку, що стріляти не доведеться. Це кращий варіант, звичайно. Найдальше ходили від Пісків на 4,5 кілометри. Від Станиці Луганської також далеко не заходили: в Золоте, до Михайлівки. Там нові позиції і не було нічого відомо, де що знаходиться. Дійшли до селища і виясняли, що сепари стоять та окопуються. Ну ми з подивом і супутньою дурням удачею, легко звідти відійшли.
Як тебе на Донбасі сприймали росіяни, не зовсім лояльні до України?
Мене намагались ховати. Це було в Красноармійську після виходу з Пісків. Вояки з окопів, треба трохи відпочити, а там була компанія підпилих бабусь, які почали кричати фашисти, бандерівці, та що б вас… Я підхожу до них і кажу, а я росіянин взагалі то. А вона мені шепотом, «підемо я тебе сховаю». Ну не розуміють багато людей. Ті ж волонтери часто дивуються. «Росіянин, а що ти тут робиш?» Доводиться пояснювати.
Війна тебе змінила?
Якщо за власними відчуттями то скоріш за все так, але мені не хочеться цього визнавати.
Читайте також: «Відбили б до Ростова»
А думка про українців зазнала трансформації?
В кожній країні суспільство поділяється на активних громадян і овочів. Овочі в Україні і Росії ідентичні. А от люди, які хочуть щось змінити в своїй країні і щось роблять для цього, дуже сильно відрізняються. В Росії люди надто зашугані. Плюс до всього, Росія, на відміну від вас розмотала свій репресивний апарат на повну, відповідно люди вже десять разів подумають виходити їм чи ні. В Україні народ більш сміливий, більш жорсткий в якомусь сенсі. Це видно і це очевидно.
Але люди всі різні. Не буду приховувати, були й такі, які їхали по мародерствувати і заробити грошей. Відповідно, такі в колективі не вживались, витримували максимум пів ротації і самі їхали додому. Були люди, які отримували від цього задоволення. Для них бій – ейфорія. Відчуття того, що ти робиш це не просто так, а захищаєш свою країну, робить їх непереможними, суперменами. Але нажаль таких меншість. Більшість же приїздила туди просто провести час. Через ОУН пройшло близько 600 людей, але на наступні ротації поверталися одиниці. Чому нині в ОУН такі кадрові проблеми, бо мало велося ідеологічної роботи, не пояснювали людям нащо вони там.
Скільки в батальйоні було росіян?
Нас було четверо. В батальйоні ОУН взагалі було досить мало іноземців. В «Правому секторі» кажуть зараз близько 40 людей, в Азові коло 120. Це люди які воюють. Але ж крім них в Україні є ще політична еміграція, яка приїздить сюди через переслідування за певну діяльність. Їх тут людей з 50-60, причому у всіх регіонах. Ми тут не враховуємо Машу Гайдар, тобто запрошених гостей. А людей, які за власним бажанням приїхали і намагаються щось робити.
Якісь шанси легалізуватися в Україні у зв’язку з заслугами в вас є?
Чесно сказати, я сюди не задля заслуг приїхав, мені статус учасника АТО та інші регалії байдужі. Інша справа, що офіційний привід я трохи втратив. Коли підходив термін перебування в Україні я був в Пісках і вже не було можливості якось прийти в міграційну службу щоб його продовжити. Офіційно вже ніяк. Цілком можливо, якщо вийде зробити те що ми збираємося, зможемо зареєструвати організацію, розгорнути тут нормальну діяльність в плані емігрантів з Росії і в плані співпраці з владою в протидії сепаратизму, все те що ми задумали, може за якісь заслуги президент Порошенко і вирішить, що йому такі персонажі потрібні і хоча б якийсь вид на проживання ми отримаємо. Поки, жодних перспектив нема.
Якщо в Україні не вдасться легалізуватися ви готові їхати десь далі?
Мене вже в Сірію кличуть. Але ж сенс життя не воювати, а повернутися додому і щоб там добре було. Не вийде тут, перейдемо на нелегальний статус, будемо йти партизанити. А що робити?
Читайте також: Вчорашні герої
Тобто ви серйозно налаштовані вернути Росію народу?
Звичайно. Інакше навіщо все це.
Так як ви думають багато?
Я знаю, що вони є, і їх доволі багато. Але, після того, як Крим став «наш», дуже багато в людях змінилось. Путін вернув народу, як вони вважають, своє «билоє вєлічіє». Він в них «собєратєль зємєль русскіх» і т.д. і т.п., Вони клянуться йому в вірності. Але загалом в деяких людей є ще мізки. Скажімо так, вони стали більше мовчати, але від того їх не стало менше
В своїй програмі Російської повстанської армії ви записали про намір йти на Москву. Як це має виглядати зважаючи на мінські домовленості і не бажання української влади воювати?
Це те, до чого ми дійсно прагнемо, бо розуміємо, що зміна влади в Росії якимись демократичними способами не має під собою жодних мотивів. На жаль, Кремль сьогодні жадно вчепився в те що він має і жодні масові протести чи щось інше, його не повалить. Тільки ведення партизанської війни, протиставлення офіційним структурам і владі, якоїсь бойової альтернативи, дасть можливість це все-таки змінити. Так що це був дійсно заклик до дії.
А суспільство доросло до цього?
Люди, які виїжджають з Росії, вони як правило вважають, що страждання закінчені, навіщо щось робити. Ті що залишаються, в більшості змирились. Але є певний кістяк, який продовжує діяти на території Росії і є кістяк, який тут в Україні не припиняє спроб все-таки щось змінити. Скажімо при певних розставлених акцентах, при масовому позиціонуванні, я думаю їх ставатиме щоразу більше і ми цього досягнемо.
А ці кістяки про які ви кажете, об’єднані?
В Україні так. Власне емігрантську організацію «Російський центр» і створюється для того, щоб об’єднати тут нас всіх, які ще мають громадянську позицію і якусь відповідальність перед своєю батьківщиною. Не просто втік, а дійсно хочеш щось робити.
Читайте також: Подвиг здійснено. Герої названі. Про родини забули
Наскільки ви налаштовані практично втілювати свої заяви про створення РПА в життя? Добиватися в української влади формування батальйону чи проведення якихось серйозних вишколів?
Вишколи ми вже проводимо. Маємо контакти з прибалтійськими інструкторами. Це люди які на добровільних началах нам помагають. Нині найбільша проблема – це небажання влади якось об’єднувати наші зусилля. Ми фактично представляємо тут справжню опозицію, а не тих, що в Росії ходять з плакатами. Ми – люди, які хочуть змінити щось дією. На жаль, Україні це не треба. Причин може бути багато, не буду вдаватися в подробиці, але ми ведемо переговори на різних рівнях по створенню підрозділів, про можливість працювати нам в політичній площині, про можливість вести якісь пропагандистські роботи, саме на протидію сепаратизму на перелаштування російського населення України з Кремля на якусь альтернативу.
Після оголошення про створення РПА на вас виходили представники російських діаспор в світі? Можливо дають якісь кошти?
Звісно, люди пишуть: молодці, давно пора, але далі якихось обіцянок та слів підтримки не доходить. Насправді, всі контакти ми шукаємо самі і не безуспішно.
А думка про те що на Донбасі Путін утилізує самий активний і небезпечний для себе елемент, має під собою підстави?
Варіацій насправді багато. Знов таки, хто туди їде, за великим рахунком, або маргінальщина, яка не бачить себе в нормальній політичній боротьбі, або проплачені активісти. Я можу розповісти історію про чудову людину, яку звати Артем Томских. Сам він з Бурятії, був активним учасником протестів в Москві. Як виявилось згодом, він втирався в довіру, крав гроші, багато всього обіцяв і як правило зникав. Після того, як я приїхав в Україну та поспілкувався з учасниками Майдану то вияснилось, що він встиг також і на Майдані побувати. В Україні я чую ту саму історію, але вже від інших хлопців. Тут він також вкрав гроші, попався і після того як втік від майданівців перейшов до тітушок. А передісторія всьому тому була така. Коли він був в Росії, перейшов дорогу одному з лідерів російських націоналістів і той не дуже гарно з ним поступив. Той його здав владі, був суд і націоналіста Георгія Боровікова посадили. А наш герой попав під захист програми свідок і поліція запропонувала йому поїхати в Україну попрацювати тітушкою. В мене з ним навіть переписка була, де він відверто розказував, що заробив за два місяці 4 тисячі доларів. Після цього він пішов в ополчення і воює там досі. Чи є це активна частина населення? Думаю ні. Це люди без будь-яких принципів які просто намагаються виживати за рахунок інших.