У примітивному мисленні політтехнологів штабу ВВП панує догма, що поважають виключно тих, хто озброєний до зубів. Їм якось невтямки, що таких уже не поважають, а бояться, тож, відповідно, і вживають певних заходів, щоб дати відсіч потенційному агресорові. Дивно, однак російська влада вустами Путіна втягує країну в гонку озброєнь, котра виявилася не до снаги СРСР, а сучасній Росії і поготів. Хоча, може, це такий спосіб розпилювання державного бюджету. Мабуть, сильно боїться російська влада навіть організаційно слабку й роз’єднану опозицію, якщо та не знайшла інших можливостей для відповіді, окрім звинувачень у lesliensdenigrant, тобто у зв’язках з американським посольством, що вводять країну в неславу.
У цій самій площині лежать і звинувачення України в несанкціонованому відборі газу з транзитної труби. Причин, через які знову залунали обвинувачення, як і зазвичай, кілька. І пов’язані вони не лише з українським напрямком російської політики, а також і з європейським та внутрішнім.
Щодо останнього все цілком зрозуміло. Виборця залякують не однією жахачкою, а відразу кількома. Звісно, є істерика Курґіняна і Ко з приводу помаранчевої інфекції. Призвідники цієї, вибачте на слові, політтехнології, навіть не помітили, що забили пропагандистський гол у власні ворота. Якщо вся успішна діяльність Путіна на посаді президента, а потім тимчасово прем’єра, була присвячена відтворенню, на його думку, сильної Росії, і на цій ниві помітні чималі зрушення, то чи варто було боятися так званої «помаранчевої інфекції».
Міцний організм вміє себе захистити. А ось через істерику довкола помаранчевої загрози, як у краплі води, виблискує слабкість держави російської перед зовнішньою загрозою та ймовірністю розвалу країни. І друге запитання. Що ж тоді весь час робив Путін, якщо не вдалося зміцнити країну так, щоб влада не боялася зовнішньої революційної інфекції.
А тепер про звинувачення у бік України. У Європі не такі вже й всі легковірні, тож її брехливими звинуваченнями не візьмеш. Я у такому разі виглядають цілком суперечливі дії, коли спочатку попереджають, що газу даватимуть менше, а потім звинувачують у цьому сусіда? Спочатку визнають, що сусід газ забирає без дозволу, відтак, скрегочучи зубами, зізнаються у зменшенні обсягів постачань, а потім знову галасують на весь світ – хапай злодія! При цьому всі добре знають, що ніхто нічого не крав, з труби чуже не брав, навпаки, навіть допомогу пропонував. Навіщо взагалі в такій ситуації Києву газ відбирати, якщо свого цілком достатньо так, що і сусідові пропонував.
Не зважатимемо на деякий збіг у часі, який цілком вбудовується у задуману Москвою вкрай нерозумну багатоходівку. Спочатку глава Державної Думи Сєрґєй Наришкін обговорює під час свого бліц-візиту до Києва пропозиції Росії щодо газової проблеми. Перше, що відразу кидається в очі, донесені вони були не під час перемовин Нафтогазу з Газпромом і не за допомогою профільних міністерств, а через лінію зовнішньополітичного відомства та посольство в Україні. І це за такого болючого ставлення в Москві до питань статусу і протоколу. Навіть не розглядаючи передані пропозиції по суті, вже варто відшуковувати в них значний пропагандистський заряд. Що, власне, і сталося.
Тільки-но в Білокам’яній дізналися про негативне ставлення влади до пропозицій, як не забарився наступний хід – був показаний по телебаченню уривок розмови президента Мєдвєдєва з головою Газпрому Міллером. Саме там пролунали чергові звинувачення у несанкціонованому відборі газу та наказ з’ясувати, в чім, власне, річ. Однак, що саме слід з’ясовувати? Те, що хтось не в змозі виконати свої зобов’язання перед покупцями? Чи у провалах стратегії Газпрому у видобутку і транспортуванні газу не лише чужою територією, а й власною? Те, що захопилися надміру будівництвом газогонів та не продумали, що слід створити інфраструктуру підземних сховищ газу. І варто було б не звинувачувати когось, а дослухатися до поради байкаря: «не краще б то, кумонько, не себе подивиться?» У тій самій байці про російську, власне, владу мова йде і далі – порада лишень дарма пролунала.
Водночас не варто думати, що звинувачення у відборі газу понад норму спричинені лише нинішньою ситуацією. Є таке, однак це лише частина загальної стратегії російської влади щодо України. І вона втілюватиметься і надалі. І що більше Київ чинитиме їй спротив, то сильнішим буде натиск.
Саме з цього боку варто розглядати наказ Мєдвєдєва щодо будівництва обхідних газогонів, щоб начебто менше залежати від України. Цікаво, що звинувачення в несанкціонованому відборі блакитного палива пролунали також і в бік Болгарії. І цілком зрозуміло чому. У Софії насторожено ставляться до російських проектів на кшталт «Південного потоку», крім того, відмовилися від будівництва газопроводу Бургас – Александруполіс та й загалом поводяться, на думку Кремля, вкрай недобре. Це зайвий доказ того, що обвинувачення мають виключно політичний характер. Про Болгарію згадують значно рідше, ніж про Україну, що пов’язано з тим, що назад із НАТО і європейських країн перша країна не рухатиметься та, крім того, для російських виборців далека Болгарія вже не становить такого інтересу, як близька й сусідська Україна, а до того ж іще й вкрай важлива.
До речі, справжній стан справ залишається таким, що зовсім відмовитися від транспортування блакитного палива через територію України Газпром не може, навіть якщо і матиме нестримне бажання. Такою є нинішня європейська мережа і перекроїти її вкрай складно, потрібно дуже багато коштів, до чого європейські споживачі навряд чи готові. Генеральний директор компанії «Нефтегазстройинформатика» Лєонід Уніґовскій зауважив: «Звісно, транзитні обсяги газу через Україну в разі втілення проектів «Південний…» та «Північний потік» зменшаться.
Причому значно, однак навряд чи можливо, що вони знизяться до нуля. На мою думку, цифри можуть сягнути рівня 40–50 млрд кубометрів на рік». За його словами, вагомою перевагою використання української ГТС є наявність розгалуженої мережі підземних сховищ газу, створення якої під час будівництва нових газогонів потребуватиме чимало часу та дуже значних капіталовкладень. Певна річ, зниження надходжень за транзит буде, однак не лише із цього живе українська держава.
Цікаво, після запуску двох потоків, чим Газпром пояснюватиме зниження обсягів постачанні у пікові моменти. Риби у Чорному та Балтійському морях трубу перекусили, що спричинило несанкціонований витік газу? А запустили їх, звісно, вороги Росії, заздалегідь навчивши їх харчуватися бетоном та металом. І зробило це, напевно, ЦРУ, хто ж іще?..
Водночас у войовничій риториці московських посадовців значною мірою винна сама українська влада. Вона пожинає плоди Харківських угод і загалом своєї безвідповідальної політики щодо енергоносіїв. За даними експерта Інституту енергетичних досліджень Юрія Корольчука, 2009 року Україна видобувала 21,35 млрд кубометрів блакитного палива, то вже наступного, 2010-го, – лише 20,5 млрд. У січні цього року видобуток газу порівняно з січнем 2011-го зменшився на 0,5%, тобто до 1,7 млрд кубометрів. А нещодавно на ток-шоу наживо український енергетичний та паливний міністр Юрій Бойко рапортував про зростання обсягів видобутку. Провали київської влади у газовій сфері добре відомі Москві, тож звідси і такий нахабний тон, котрий у сусідній столиці собі дозволяють. І нікого тут не звинуватиш, лишень сам Київ. Сам же і пожинає плоди своєї ж недалекоглядної політики.
І наостанок. Московські «наїзди» – це просто вітання з Кремля президенту Януковичу з нагоди другої річниці його перебування на посаді глави держави. Замість вітальної телеграми.