Із яким захватом країна сприймала кожне повідомлення про іноземців, котрі приїздили, щоб допомогти нам утримати й захистити незалежність! Грузинів, чеченців, білорусів, росіян, шведів, французів, норвежців, хорватів, чехів, литовців, які вливалися в добровольчі батальйони й зі зброєю в руках, ризикуючи власним життям, давали відсіч терористам на Донбасі… Тоді як чимало українців просто «косило» від війська, втікало на заробітки, сумнівалось у законності мобілізації, ці люди правдами й неправдами рвалися на фронт. Частина з них так і залишиться лежати в нашій землі, та ще більша, можливо, ніколи не зуміє повернутися додому. Завеликий ризик.
Нині, лише за офіційними даними українського Генштабу, в добровольчих батальйонах воює понад тисяча іноземних громадян. Реально — більше. Утім, кількість охочих захищати Україну могла б бути ще помітнішою, якби її влада хоч якось виявила прихильність до тих, хто вже приїхав і взяв у руки зброю.
Останнім часом чимало іноземців дістали наші паспорти завдяки Департаменту з питань громадянства президентської Адміністрації, наприклад новоспечена одеситка Маша Гайдар. Рахунок таких нових українців може йти на десятки, а то й сотні за місяць. Усе це робиться автоматично, часто без урахування необхідних формальностей, якщо в людині зацікавлені. Натомість ті, хто подається згідно з установленими процедурами, майже завжди наражаються на відмову. І наразі відомо лише про двох іноземних учасників АТО, яким українська влада ласкаво зволила подарувати паспорт із Тризубом.
Читайте також: Соромно не визнавати
«Певно, ті, хто відмовляє, не зовсім розуміють, що ми між собою спілкуємось і виводимо своєрідний алгоритм поведінки міграційної служби», — каже політемігрант із Петербурга, один із лідерів створеної більш ніж рік тому Російської повстанської армії (РПА) Андрєй Кузнєцов. Алгоритм примітивний: максимальне затягування справи, аби під тим чи тим приводом не давати статусу. Перші, хто приїхав до України з Росії, як розповідає Андрєй, дуже сподівалися, що їх тут приймуть. «Принаймні на особистому рівні була абсолютна доброзичливість. Того самого очікували й від держави. Що дістанемо підтримку, а відтак через свої джерела, зв’язки в опозиційних колах допомагатимемо транслювати правду на Росію і т. ін. Зараз уже всі потроху розчарувалися, бо мають відмову. Я знаю кількох осіб, які повернулися до РФ. Вони не дуже себе афішували, тож могли це зробити. Залишилися ті, чиє повернення нереальне».
Причини, які змусили людей покинути спокійне життя у своїй країні й податися на війну, доволі різні. Кузнєцов стверджує, що приїхав до України більш як півтора року тому, бо зрозумів, що залишатись і працювати в Росії стає небезпечно. Він був і є адміном пабліку #Orange, який спочатку висвітлював російські протести, а згодом підтримував Майдан від перших його днів. Тільки-но з’явився перший твіт «Приходьте на Майдан, беріть чай, буде весело» — відразу зробив плакат «Україна — це Європа» з архангелом Михаїлом, який підхопило багато інтернет-ресурсів. «Ми намагалися донести правду, — каже Андрєй, — але після Майдану в Росії почалося ухвалення репресивних законів щодо ЗМІ, з’явився так званий закон про лайки та репости. Мовляв, коли лайкаєш, то підтримуєш позицію, а коли репостиш — стаєш поширювачем екстремістських матеріалів. Як людина свідома, я знаю: якщо закони приймаються, то рано чи пізно запрацюють. І сьогодні в Росії вони вже діють. Буквально нещодавно людину в Краснодарі оштрафували на 100 тис. руб. за те, що вона репостнула ні до чого не прив’язаний запис «Немає диктатора — немає проблем», а іншу за демотиватор із Мєдвєдєвим посадили».
Андрєїв співвітчизник Юрій розповідає, що від початку планував приїхати на Майдан, але не склалося. І лише коли почався конфлікт на Сході України, вирішив із друзями таки вирушити допомагати українцям. Летіли вже безпосередньо для участі в РПА. Для початку вступив до батальйону ОУН: туди було найпростіше. Приходиш, кажеш, що хочеш воювати, — невеличкий вишкіл і на фронт. Мотиви свого кроку хлопець пояснює дуже просто: «Вважаю українців своїми братами, найближчим народом, і якось вирішити ці проблеми було питанням честі. Плюс ми розуміємо, що в Росії не та влада, яка повинна бути в її народу. Під видом російської держави не відбувається нічого, окрім експлуатації, обдирання й жорсткого пресингу».
Ще один росіянин, який не побажав називати свого імені, бо встиг нелегально повоювати в регулярному українському війську і сподівається відповідно ще прислужитися, також визнає, що цілеспрямовано їхав на фронт. Був опозиційно настроєний, вів масштабну антипутінську діяльність удома, а відтак разом із другом, коли почалася війна, чудово розуміючи її причини та наслідки, вирішив «сумістити дві важливі справи: допомогти Україні й спробувати максимально вирішити свої питання щодо Росії». На батьківщині опозиціонерам боротися з режимом Путіна ставало щороку важче. «Людей із нашого руху садили, репресували, тиснули на родичів, бізнес», — стверджує співрозмовник Тижня. Каже, їдучи до України, чудово усвідомлював, що вороття немає.
На відміну від Кузнєцова нашому безіменному добровольцю в рідній країні нічого особливого не загрожувало, він ні від кого не втікав, просто прийняв рішення, сів на літак і опинився в Україні. Так учинило чимало росіян, яких, за різними даними, на фронті нині близько двох сотень. Утім, іще більше їх приїхало в Україну не воювати. Це переважно представники переслідуваної частини суспільства, яку не влаштовує нинішній кремлівський режим: політичні та громадські активісти, журналісти, професіонали, позбавлені змоги працювати, середні й дрібні підприємці, що втратили свій бізнес. «Скільки їх узагалі в Україні, — каже Кузнєцов, — точно не відомо. Не всі це афішують. Просто переїжджають, бо в Росії жити більше не можуть».
Читайте також: Вчорашні герої
Хай там як, але в них усіх спільна проблема: ані політемігрантам, ані бійцям АТО громадянства чи принаймні дозволу на проживання в Україні не дають, і йдеться не тільки про громадян РФ. Те саме стосується й білорусів, яким після повернення додому загрожує смертна кара.
Із міграційною службою, як розповідають хлопці, історія в Україні взагалі цікава. Щоб зрозуміти всі процедури, доводиться витратити кілька місяців. Система доволі закрита. Дізнаватися, куди нести які саме документи, треба буквально на форумах. «Можливо, це була моя помилка, що я подав прохання про захист української держави як політбіженець, — визнає Кузнєцов, — але фактично інших можливостей не існувало. У мене тут ані родичів, ані коріння. Варіант, який найчастіше радять, — одружитись, але він не всім підходить». Андрєю пообіцяли розглянути справу протягом півроку, але затяглося на рік. Насамкінець йому все одно відмовили через відсутність посвідок про переслідування. «Як на мене, то це доволі цинічно, бо в російських реаліях ти отримуєш документи на власний арешт, коли тебе вже заарештували й везуть до СІЗО. Читаєш свою справу там. Зрозуміло, що ніхто в нас її не даватиме на руки, бо люди розбігаються. Така вже склалася практика. Я чудово знаю, що є в списках ФСБ, мене моніторили, знаю про це через третіх осіб, у яких випитували про мене. Так чи так, на мене формувалася папка. Інша річ, що приводу не знайшлося, бо не було законодавчої бази. Тільки-но її ухвалили, я поїхав. І, як виявилося, добре зробив, бо буквально за п’ять-шість місяців стався справжнісінький штурм квартири адміна російського «Правого сектору», в якого знайшли український прапор і два ножі, завели кримінальну справу, і все, що він писав в інтернеті, йому інкримінується як замах на політичний лад Росії».
Як законослухняна людина, Кузнєцов після офіційної відмови міграційної служби України почав добиватися справедливості в суді. Подав апеляцію, її прийняли і через три тижні надіслали листа, що до остаточного рішення суду він може перебувати в Україні. Утім, наступний лист із рішенням чи принаймні запрошенням на суд Андрєй так і не отримав, тож фактично залишається в підвішеному стані. Таких історій поміж емігрантів можна наслухатись десятки, якщо не сотні. Для відмови в наданні громадянства міграційні служби завжди знаходять якусь зачіпку, і коли у випадку з Кузнєцовим нею стала відсутність документів про переслідування, то є чимало й тих, хто ці документи надав, але кому також відмовили.
Великим плюсом утікачі-росіяни називають те, що в Україні немає полювання на відьом. Принаймні досі таких прецедентів не було. Але є інший момент — доброзичливе ігнорування, максимальне затягування справи: або осел здохне, або падишах. Із чим пов’язана така політика, зрозуміти важко, можливо, з інструкціями згори, а може, йдеться про частину мінських домовленостей. У будь-якому випадку ситуація непевна. Бо ж мова не лише про негуманне ставлення до тих, хто потребує допомоги, а про відверту невдячність. Єдиний виняток — російські добровольці, що стали бійцями полку «Азов». Їм принаймні люб’язно дозволили працювати й служити, хоча, за великим рахунком, це також лише обіцянка. Багато хлопців звідти пішли б, але їх прив’язує такий статус, бо це хоч якась видимість улаштованості.
Наразі багато емігрантів змушені буквально виживати в Україні, переважно покладаючись на добре серце волонтерів. На початковому етапі уваги до них було більше, їм винаймали чи надавали житло, допомагали з роботою. Нині багато з них або сидять десь на добровольчих базах без жодних шансів звідти вибратись та в окопах на фронті, або поневіряються по домівках добрих людей. «Минулої зими, — каже Кузнєцов, — я, наприклад, зіткнувся з тим, що громадянам Росії відмовлялися здавати квартири. Є така проблема. І я розумію, що ми в цьому випадку стали своєрідними заручниками».
Читайте також: Міфи і легенди «Правого сектору»
На жаль, вітчизняна міграційна політика не передбачає грошової підтримки чи виділення маневреного житла для цих людей. Єдиний центр в Одесі, де приймають біженців і з Азії, і з Африки, годиться не для всіх, а комусь і справді накладно їздити весь час до столиці вирішувати свої питання. «Ми не маємо жодного статусу й ніяк соціально не влаштовані, тож не можемо знайти собі хоч якусь нормальну роботу, — кажуть емігранти, — ніхто не візьме людину, в якої довідка може закінчитися через два місяці. Спробували зробити чесно, правильно, як треба, але не побачили розуміння. І для нас це справді велика проблема, яка вже стає масовою. Україна повинна розуміти, що ситуація в Росії потроху ускладнюється й у принципі вже зараз треба готувати якісь інститути та механізми для прийому досить великої кількості біженців. Навіть не політичних, а, хоч як це дивно, продуктових. Адже так історично склалося, що країни є сусідами. Ми із задоволенням готові брати участь у формуванні таких структур. Скажімо, перевірочної комісії, за участю міграційної служби, мігрантів і спецслужб або якихось інших інституцій».
Щоб привернути увагу до своїх проблем, мігранти вирішили вийти в публічний простір. Вони готові співпрацювати зі ЗМІ, влаштовують акції біля стін Міграційної служби; триває збір підписів під зверненням до президента, створено петицію. Окрім того, проанонсовано заснування центру, котрий має стати об’єднавчою організацією росіян. «Усе йде цивілізованою історичною ходою, — каже Андрєй Кузнєцов. — Плюс ми намагаємося налагодити співпрацю зі сформованими організаціями за кордоном, пояснюючи, що є не маргіналами, які втекли, а емігрантами, що наша мета — повернутися додому. Адже для багатьох еміграція з Росії вимушена».
«Мені байдужі статус учасника АТО чи інші регалії, — додає Юрій. — Якщо ми здійснимо задумане, створимо організацію, розгорнемо діяльність, спрямовану на емігрантів із Росії та на співпрацю із владою в боротьбі із сепаратизмом, то, можливо, побачивши якісь наші заслуги, президент Порошенко й вирішить, що йому такі персонажі потрібні, і хтось із нас здобуде бодай реальну посвідку на проживання. Але поки що жодних перспектив…»
«Самими мітингами й пікетами легалізації навряд чи доб’єшся, — резюмує наш неназваний доброволець. — Потрібні системний підхід, комплексні рішення. Механізми — то вже окреме питання. Думаю, що все можливо. Якщо позитивно вирішиться питання в хлопців з «Азова», це вже буде прецедент і все піде простіше».
Утім, найгучніша ініціатива нових російських емігрантів, що наробила чимало шуму в Україні, а особливо в РФ, — це створення РПА. Минув майже рік від стартової прес-конференції, ідея помалу втілюється в життя, з Росії приїхало чимало добровольців, але чи дійде до реального втілення доволі сміливих ініціатив — іще велике запитання.
Якщо Москва до цього поставилась очікувано вороже, через ролик із прес-конференції навіть заблокувала цілий YouTube, а з Facebook видалила сторінку, залишивши її тільки в підконтрольному ФСБ ВКонтакте, то Київ, який мав би почуватися принаймні зацікавленим в інформаційному піарі ініціативи (годі й казати про допомогу в її практичному 
втіленні), відбувається сухою мовчанкою. «Із нами просто не знають, що робити», — кажуть новітні російські повстанці. РПА з’явилася несподівано, і, звичайно, для України це великий плюс. От є люди з Росії, які воюють на українському боці в інформаційній війні. Але що це означає з міжнародного погляду, як зреагує на це Кремль, не відомо. І от ці побоювання, вони читаються. Так, ви хлопці хороші, у вас хороші ідеї, молодці, продовжуйте в тому самому дусі — і все. Тільки на словах, на рівні людського розуміння та підтримки, але не далі й не більше… Можливості справді сформувати загін, що позиціонуватиме себе як російський і воюватиме на українському боці, наразі немає. Існує все-таки певний острах в української влади. Вона не забороняє. У добровольчих батальйонах воювати дозволено кожному. Про легалізацію та можливість служити Порошенко також говорив, були підписані якісь документи, але реальних механізмів не створено. Можеш прийти, тобі скажуть: «Так, чудово, ми вам подзвонимо», та й усе.
Сама ідея РПА витала в повітрі ще з часів, коли в «Азові» намагалися створити з російських добровольців окремий корпус. З якихось мотивів цього не було зроблено, але ідея вже визріла, і прихильників її реалізації чимало. Розраховувати на якусь масову структуру, звичайно, не варто, і це визнають самі ініціатори, хоча охочих не бракує ані в Україні, ані в Росії. «Ми прекрасно розуміємо, що не будемо масовою структурою, — каже Кузнєцов, адже для більшості людей ідея взяти в руки зброю і піти воювати маргінальна. А для багатьох це означає ще й виступити проти своєї держави. Але для нас важливо створити сам прецедент, показати, що в Росії є люди незгодні й готові щось робити реальне. Чим планує справді займатися РПА, поки що не зовсім зрозуміло.
На запитання, чи не бояться вони розправи ФСБ, хлопці запевняють, що вже дечого навчились і мають певний досвід протистояння. «За весь час нашої діяльності в Росії ми були під ковпаком. Є навіть окремий орган — центр протидії екстремізму: прослуховують, стежать. Водночас якщо в нас такі глобальні цілі, то який сенс боятися? Маємо один варіант — повернутися назад у Росію, а вже яким чином, побачимо. Боротимемось». Займатися українською політикою чи влазити в співпрацю з українськими партіями росіяни не планують, бо розуміють усі ризики. «Ми не можемо собі цього дозволити, бо наш статус непевний і ймовірність видачі нас Росії доволі велика, треба визнати це. Ми реалісти й чудово розуміємо, що люди в чужій країні, які роблять заяви з наміром створити бойовий відділ, зазвичай автоматично потрапляють під парасольку спецслужб. Звісно, ми так чи так спілкуємося з їхніми представниками, але категорично не хочемо співпрацювати з політичними силами, щоб не стати розмінною монетою. Українська політика набагато живіша, ніж російська, і якщо певні люди сьогодні у фаворі, то це ще не означає, ніби до них буде таке саме ставлення завтра. А ми, вже асоціюючись із ними, можемо тоді піти їхнім шляхом».
Читайте також :Піски часу
Звичайно, більшість емігрантів, принаймні ті, що не були безпосередніми учасниками війни на Донбасі, завжди мають змогу просити притулку в якійсь іншій європейській країні, і такі випадки не поодинокі. Але доволі часто можна почути й іншу відповідь, і до неї важливо усе-таки дослухатися українським можновладцям: «Я від початку підтримав Майдан. Відповідно якоюсь мірою я теж відповідальний за те, що відбувається в Україні, за те, щоб вона реформувалась і створила нормальну державу. А ще в певному сенсі відповідальний як росіянин за те, що відбулося з Кримом і Донбасом. Розумію, що тут моє місце. Для російської опозиції війна із сучасною системою Путіна триває саме тут. Коли я поїду до Німеччини, можливо, житиму краще, буде все гарно, але не це була ціль моєї міграції. Я не гнався за кращим життям, я прагну змінити Росію і в Україні для цього вбачаю всі можливості. І через власне позиціонування, тобто розривання шаблонів та ярликів (що всі росіяни такі-сякі), і через створення РПА — якогось нового полюса притягання. Щоб там, у Росії, говорили, не тільки те, що їм дозволяють, а й те, що вони справді думають».
Нині іноземці, які воюють на боці України в зоні АТО чи просто втекли сюди від «доброго життя», закликають нашу владу й, зокрема, очільника держави виконати свої обіцянки та надати їм українське громадянство чи принаймні можливість нормально жити без страху депортації. Якісь рухи в цьому напрямку помічено в президентському Департаменті з питань громадянства: нібито готується ціла пачка нових паспортів із Тризубом для іноземних добровольців. Парламент днями ухвалив законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо проходження військової служби у Збройних силах України іноземцями та особами без громадянства», що ним іноземцям люб’язно дозволено служити в лавах ЗСУ. Окрім того, прийнято в першому читанні зміни до ст. 9 Закону «Про громадянство України» щодо встановлення спрощеного порядку здобуття паспорта іноземцями та особами без громадянства, які проходять військову службу в ЗСУ. Все це обнадіює, тільки проблеми загалом не вирішує, бо й далі нагадує страждання лінивого та байдужого до всього віслюка.
Річ у тім, що свіжоприйнятий закон, скажімо, насправді стосуватиметься людей, які забажають служити в українській армії від моменту набуття ним чинності. Усіх, хто воював на фронті доти й залишається там сьогодні, він оминає. Під нього не підпадають добровольці, які не були й не є юридично оформлені, як і ті, хто вже достатньо настрілявся й хоче жити мирним життям. Обходить увагою він також поранених та інвалідів. Ці люди здебільшого перебувають в Україні нелегально, давно прострочивши всі можливі часові межі, й ніякісінької погоди в їхньому житті новий документ не зробить. Він на майбутнє, як і закон про спрощене надання громадянства, прийнятий поки що за основу. Адже ніхто не візьметься укладати контракт заднім числом, щоб спростити людині процедуру отримання українського паспорта. Єдиним позитивом, якщо закон таки ухвалять, стане норма про можливість набуття статусу громадянина за спрощеною процедурою для власників українських державних нагород. Але таких навряд чи набереться багато.
На жаль, іноземні добровольці, попри гучні заяви влади, і надалі перебуватимуть у замкнутому колі без можливості щось змінити. Нині часто говорять про потребу амністії для терористів на Донбасі, але чомусь зовсім не розглядають можливості, з огляду на особливі обставини, проведення міграційної амністії щодо людей, які відстояли плече-в-плече разом з українцями незалежність нашої держави. У принципі, дивуватися нічому, якщо зважити на аналогічне, а часом іще й гірше ставлення офіційного Києва до своїх добровольців.