За попередніми результатами, на виборах до Сейму на першому місці опинився блок партій «Центр злагоди», який заявляє себе як лівоцентристську політичну силу та орієнтується на підтримку російськомовного населення країни. За даними, оприлюдненими агенцією Reuters, за нього проголосували 32% виборців (таким самим був результат ПР в Україні 2006 року), причому він переміг на більшості (578 із 1027) виборчих дільниць.
Очолює політичну силу 35-річний мер Риги Ніл Ушаков. Він не лише перший етнічний росіянин, що керує столицею незалежної Латвії, а й має показову біографію. У 1998–1999 роках, коли ще був студентом Латвійського університету, він розпочав кар’єру продюсером Балтійського відділення російського телеканала НТВ. У 2001–2004 роках працював ведучим та редактором різних програм на російськомовному латвійському каналі «TV5 Riga», зокрема, передвиборного шоу «Русский вопрос». Вже 2006-го став співзасновником організації російськомовної молоді «Нам по пути!», яку нині очолює його дружина. Мета організації – допомогти випускникам шкіл із російською мовою викладання. Крім того, за активної участі Ушакова засновано товариство 9 мая.lv, яке з 2008-го є одним із основних організаторів урочистих заходів, присвячених Дню Перемоги.
Віртуальна «Вітчизна»
Усе це не можна розглядати поза контекстом російської політики на пострадянському просторі. Ще 12 липня 2008 року новообраний російський президент Дмітрій Мєдвєдєв затвердив нову редакцію зовнішньополітичної доктрини Російської Федерації. Її особливість – чітке декларування експансіоністської складової щодо пострадянських країн, які розглядаються як «сфера особливих інтересів». Ключовими засобами досягнення мети доктрини є використання чисельних російських меншин та прилеглих до них інших російськомовних мешканців – так званих співвітчизників. Термін сам по собі є красномовним свідченням того, що мова йде про п’яту колону у відродженні «спільної Вітчизни», втраченої, за словами Владіміра Путіна, внаслідок «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття».
Тим часом, дві з трьох колишніх балтійських республік СРСР (Латвія та Естонія) від часу його розпаду належать до групи країн (поряд із Казахстаном, Білоруссю та Україною), де частка «співвітчизників» є, або може за певних обставин стати, достатньою для зміни парадигми розвитку. Так, за даними перепису 1989 року, у Латвії частка латишів становила лише 52%, а естонців у Естонії – 61%. Столиці обох країн були тотально зрусифіковані: в Ризі менше третини жителів розмовляли латиською, а у Таллінні естонською – дещо більше 40%. Ще гіршою була ситуація у найбільших промислових містах відповідних країн, особливо у Нарві (Естонія) та Даугавпілсі (Латвія). Частка корінного населення там коливалась від 6% до 18%.
Чи виявиться довготривалим щеплення від колоніалізму?
Щоправда, за два останні десятиліття ситуація трохи покращилася, оскільки, на відміну від України та інших держав СНД, у них було ухвалено рішення про надання громадянства лише тим постійним мешканцям, які мали його до окупації Радянським Союзом (1940 рік), та їхнім нащадкам. Решта ж мала пройти процедуру його набуття, зокрема: оволодіти державною мовою та знаннями з історії та культури своєї нової Батьківщини. Якщо ж такою Латвію чи Естонію вони не вважали, а були у власній свідомості «співвітчизниками» росіян, то залишалися негромадянами.
У Латвії, де частка негромадян була особливо великою, таких осіб було позбавлено права брати участь не лише в загальнодержавних, а й у місцевих виборах, на відміну від Естонії, служити у війську, інших силових структурах, судовій системі, на державній службі тощо. Обмежувалися також права на придбання нерухомості, володіння зброєю, навчання в окремих вузах, безвізовому виїзді до низки країн. Загалом є 79 відмінностей у правах громадян та негромадян Латвії.
У такий спосіб місцевій національній еліті вдалося врятувати свої країни від загрози втрати державності та зникнення досить малочисельних, навіть за європейськими масштабами, народів (для прикладу, латишів нині налічується 1,3 млн, а естонців – менше 1 млн). Адже важко сказати, чи стали б Латвія або Естонія (із їхніми 47% та 36% російськомовних «громадян СРСР» на час відновлення незалежності) членами ЄС, і тим більше НАТО, чи навпаки давно були б одними із основних партнерів Кремля по ЄврАзЕС, якби не позбавлення політичних прав усіх тих жителів, які оселились на їхній землі під час радянської окупації 1940–1990-х років.
Очолюваний Нілом Ушаковим блок якраз і апелює до проблеми цих негромадян (апатридів) та спирається на підтримку тієї частини російськомовного населення, яке уже пройшло процедуру натуралізації та отримало право голосу на виборах. Тим більше, що ситуація у Латвії залишається напруженою: у столиці країни, і у другому після неї за кількістю населення місті Даугавпілсі росіяни продовжують становити більшість, а значна їх частина все ще не має громадянства.
Так, станом на початок липня 2011 року, за даними Реєстру жителів, негромадян налічувалося 319 267 осіб (14,4% усіх мешканців, з них 65,8% становили росіяни, тобто 34,6% усіх росіян країни, 13,5% – білоруси (55,3% усіх білорусів країни), 9,6% – українці(56,3% усіх). Негромадяни здебільшого живуть у великих містах: у Ризі їх 23,3% всього населення, у Лієпаї – 20%, у Даугавпілсі – 18,5%. Загалом у цих трьох найбільших містах, де мешкає 40% населення країни, проживає 62,3% негромадян. Серед негромадян переважають особи похилого віку, які не мають мотивації до натуралізації. Так серед апатридів частка осіб віком понад 81 рік удвічі вища, аніж серед усіх жителів (6,3 та 3,5% відповідно), тоді як віком до 20 років у 3,5 рази нижча (5,1 та 18,6% відповідно). Посприяло цьому ухвалення в жовтні 1998 року на всенародному референдумі 52,5% громадян, що взяли у ньому участь, надання громадянства дітям негромадян, котрі народилися уже в незалежній Латвії.
Посилення російського тиску та зростання впливу проросійських політичних сил
Ще на початку літа 2008-го указом Дмітрія Мєдвєдєва було запроваджено безвізовий режим для колишніх громадян СРСР, які постійно проживають у Латвії та Естонії, але не мають громадянства (на відміну від громадян). Мало поінформованим про особливості балтійської реальності українцям може здатись, що такі дії не мають жодного політичного і, тим більше, безпекового підтексту, а свідчать лише про прагнення Кремля полегшити життя російськомовним мешканцям країн Балтії. Проте насправді надання преференцій у візовому режимі для негромадян спрямоване на посилення мотивації до неприйняття громадянства Естонії та Латвії, а у перспективі полегшення їхньої паспортизації російськими документами. Балтійський фронт може перестати бути віртуальним, і зусиль для зупинення російського реваншизму потрібно буде значно більше!
Читайте також: Куди хочуть завести Україну соотечественники
У свою чергу, зростання частки натуралізованих колишніх російськомовних негромадян збільшило підтримку ініціатив зрівняння у правах громадян та негромадян (проведене 2005 року опитування засвідчило, що надання їм права голосу на місцевих виборах підтримували вже 38,4% громадян, а проти було 42,8%), а найголовніше – призвело до різкого злету популярності проросійськихполітичних сил, серед яких і блок «Центр злагоди». На парламентських виборах у жовтні 2006-го він отримав 14,4% голосів та 17% місць у Сеймі. На місцевих виборах-2009 блок здобув безпрецедентну для новітньої історії Латвії підтримку під час виборів до Ризької думи (26 із 60 місць), а її лідер став мером столиці. Під час чергових парламентських виборів 2 жовтня 2010 року блок Ніла Ушакова посів друге місце (26% голосів та 29% місць у Сеймі), причому у регіонах концентрації російськомовного населення мав ще вищі показники в Латгалії – 45,6% голосів, в Ризі – 39%. І на останніх виборах, як зазначалося на початку статті, вийшов на перше місце, отримавши майже третину голосів виборців.
І хоч перемогу на парламентських виборах 2010 року отримала правляча правоцентристська коаліція, очолювана прем’єр-міністром Валдісом Домбровскісом, проте вона не була переконливою, а країна останнім часом жила в умовах політичної невизначеності, на тлі якої зростав російський вплив. Причому, роль мера латвійської столиці у цьому процесі була очевидною. Відразу після вступу на посаду він здійснив офіційний візит до Москви, де підписав із Юрієм Лужковим широку програму співпраці. Останній зрозумів зміну влади в латвійській столиці як сигнал до дій і влітку 2010-го під час зустрічі зі «співвітчизниками» в Ризі оприлюднив скандальну заяву про те, що сподівається на перетворення Латвії на офіційно двомовну країну, від чого «виграють як російські жителі, так і латиші». Вище керівництво Латвії, включно із президентом Затлерсом та прем’єром Домбровскісом, різко засудило звернення Лужкова, заявивши, що «латиська мова є єдиною державною, і жителі Латвії будуть тими, хто вирішуватиме це питання, і не потрібні жодні поради зі сторони». А сам Лужков незабаром став персоною нон-грата в країні.
З початку цього року тиск на Латвію посилився. 28 лютого 2011-го на засіданні Ради ООН з прав людини глава російського МЗС черговий раз порушив питання про «ганебну ситуацію» з російськомовним населенням у Латвії, чим викликав здивування латвійського, яке останнім часом проводило політику перезавантаження відносин із Москвою. Наступного дня, 1 березня, його очільник Валдіс Крістовскіс заявив, що «така заява дисонує із досягнутою позитивною динамікою між Латвією та Росією… Усім негромадянам надана можливість натуралізуватися, а робити це чи ні – справа кожного». Водночас проросійськими силами в країні було актуалізовано мовне питання. 7 березня 2011 року з ініціативи створеної (увага!) за два тижні до цього ГО «Родной язык» розпочався збір підписів на користь проведення референдуму про надання російській мові статусу другої державної.
Наприкінці травня політичне протистояння сягнуло межі. Безпринципні олігархічні політичні угруповання, часто пов’язані бізнесовими інтересами із російськими партнерами, зайняли позицію своєрідного «болота», що претендує на право золотої акції у латиському політичному середовищі. За умов зростання представництва у парламенті проросійського блоку Ніла Ушакова це різко знизило стійкість політичної системи. Дійшло до того, що навесні цього року в уряді не вистачило голосів правлячої більшості для підтримки санкції на обшук антикорупційним бюро помешкання депутата-олігарха Айнарса Шлесерса, після чого президент країни Валдіс Затлєрс оголосив проведення референдуму щодо розпуску парламенту, а той, у свою чергу, обрав замість нього новим главою держави Андріса Берзіньша. Проте громадяни на референдумі 23 червня підтримали ініціативу уже екс-президента про розпуск парламенту та проведення позачергових виборів, які й відбулися останніми вихідними.
Попри формальне лідерство, проросійському «Центру згоди» буде замало місць у парламенті, щоби самостійно сформувати уряд. Партія реформ екс-президента Затлєрса і «Єдність» прем’єра Домбровскіса 19 вересня уже заявили про намір створити між собою коаліцію. Першу підтримали 19,4%, другу – 17,0% виборців. Знову ж таки ситуація сильно нагадує українську 2006 року, адже їм, як і «Нашій Україні» та БЮТ тоді, найімовірніше, також не вистачить депутатів для створення більшості самостійно і доведеться шукати підтримки в інших політичних сил, які потраплять до парламенту, – Союз зелених і селян та Національного альянсу.