Росія і Сербія: непартнерські стосунки

Белград та Москва продовжують співпрацю попри війну в Україні та санкції ЄС, запроваджені проти режиму Путіна. Сербія не приєдналася до них, хоча Александар Вучич, президент цієї балканської країни із дуже суперечливою історією та позицією на міжнародній арені, декілька разів заявляв про підтримку територіальної цілісності України. При цьому Вучич, як і чиновники з його оточення, уникають слова “війна”, говорячи про Україну та рф. Найбільш популярні терміни у сербському політикумі, суспільстві та медіа – конфлікт та криза. Подібна специфічна підтримка Белградом кремля є відображенням проросійської позиції сербської влади та суспільства, яке живе міфами про вічну дружбу та братерську любов сербів і росіян. Серби вірять, що вони мають спільну із росіянами історію, одну віру та дуже схожі мови. У Белграді постійно твердять, що Москва єдина країна у Європі, яка не нападає на маленьку Сербію, а захищає країну від США і ЄС, а також сусідніх балканських країн. Подібне розуміння відносин, їхня заміфологізованість та стереотипність створювалася роками російською пропагандою, для якої з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну настав зірковий час. Зараз кремль ще активніше демонструє, що він є найближчим другом Белграда і сербів. Утім, вони мало замислюються над тим, що ж отримує Сербія в якості компенсації від подібної “дружби”. Відносини з РФ приносять великі проблеми – постійна загроза зупинення євроінтеграції та дії безвізового режиму, загроза санкцій проти Белграда, тиск на нього через ескалацію навколо Косова. більша частина суспільства мало замислюється над тим, що ж це може означати, хоча основним напрямком туризму серби обирають Європу. З Москви у відповідь лунають тільки погрози у бік Брюсселя, посилюється пропаганда, активізується діяльність інституцій російської мʼякої сили та групи Вагнера. Непаритетність і асиметричність у відносинах між Сербією та Росією є добре видима і інспірована у Кремлі, а Белград чи то не хоче, чи то не розуміє цього.

Сербія при російському дворі

Основою сучасних сербсько-російських відносин є віра у багатовікові зв’язки та розповіді про захист сербів росіянами від знищення іншими народами. Насправді, дипломатичні відносини Сербії і Росії почалися відносно не давно — у 1838 р. Фундамент же цих зв’язків, як зазначено на сайтах міністерств Сербії та РФ, був закладений ще наприкінці ХІІ ст., а з XVIII ст. відносини стали носити не спорадичний, а більш постійний характер. Тоді ж на півдні нинішньої України виникли поселення Нова Сербія і Новосербія, які до 1764 р. мали автономію.

Історію дипломатичних контактів влада обох країн вивчає детально. Сербії це необхідно, щоб довести свій цивілізаційний вибір на користь Росії, а Москві – для посилення пропаганди у правильному руслі. Саме тому 180-річчя дипломатичних відносин у РФ та Сербії відзначили масштабно. Була організована низка двосторонніх зустрічей, російським та сербським керівництвом зроблено багато заяв, проведено міжнародні конференції. Головний акцент робився на демонстрації “вічної” російсько-сербської дружби і на духовній спорідненості сербів і росіян.

Насправді, “дружба” і співпраця між країнами почалася досить активно тільки наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. До того часу відносини Сербії і Росії були фрагментарними і не мали комплексної стратегії розвитку ані у Москві, ані у Белграді. Це не завадило сербському суспільству жити і вірити у Росію як захисницю сербів та інших балканських народів. Навіть після Першої світової війни Королівство Югославія та радянський союз не одразу обмінялися дипломатичними нотами і посольствами. Тільки у 1940 р. країни знову відновили співробітництво, яке тривало недовго, бо почалася Друга світова війна.

У часи Тіто Югославія швидко вислизнула з обіймів СРСР та Сталіна, обравши власний шлях соціалістичного розвитку. Відновлення дипломатичних зносин сталося у грудні 1991 р., коли Белград почав поступово визнавати нові країни, утворені на пострадянському просторі. І тоді Сербія не стала № 1 у балканській політиці Москви, про що деякі серби добре пам’ятають, але більша частина соціуму про це не знає. Тільки із ескалацією конфлікту у Косово наприкінці 1990-х рр. та зі зміною політичної влади у РФ, Кремль звернув на Сербію увагу. Керівництво Росії намагалося тоді повернути втрачені позиції у Балканському регіоні, де корені пустили ЄС і США. Окрім відновлення традиційних сфер впливу, Кремль цікавили ресурси — енергетичні, природні, людські. У Москві, скориставшись тим, що Сербію звинувачували в організації та здійсненні масових воєнних злочинів упродовж 1990-х рр., вирішили стати на захист Мілошевича і сербського суспільства. Під час війни в Косово російська влада стала більш жорсткіше діяти на Балканах, засуджуючи авіанальоти Північноатлантичного альянсу, заяви прокурорської служби МТКЮ про причетність Слободана Мілошевича та його прибічників до чергових етнічних чисток і депортацій. Це була точка входу Росії в балканські реалії та точка відновлення її цілеспрямованої балканської політики, де ключова роль відводилася Сербії.

Читайте також: Сербський вілайєт. Як Туреччина нарощує свій вплив на Балканах

Белград мав бути союзником та партнером РФ у регіоні, аби Кремль зміг здійснювати подальший вплив на сусідні Чорногорію, Хорватію, Словенію, Боснію і Герцеговину. Такий хід Росії вдався, бо на початку 2000-х рр. на Балканах почалося активне розгортання державних і недержавних російських інституцій та організацій. Одночасно із цим до Сербії та в інші країни регіону стали масово переселятися росіяни. Досить швидко Москві вдалося стати головним захисником “скривджених” сербів, які у розпаді Югославії та видачі Мілошевича МТКЮ звинувачували “західний імперіалізм”. Цю тезу підхопили російські пропагандисти і вона на довгі роки, навіть зараз, стала головною у поширенні дезінформації щодо планів Вашингтона чи Брюсселя стосовно Белграда.

Сербів абсолютно не здивувало, чому РФ, не визнавши Косово, відкрила там російське представництво у Приштині. Це свідчить про бажання Кремля розширяти свою присутність у регіоні і тримати ситуацію у самопроголошеній республіці під власним контролем. У Белграді досить в’яло коментують заяви Путіна, що незалежність Косова є прецедентом, на основі якого Л/ДНР, Осетія, Абхазія “проголосили” незалежність, а населення Криму “висловило” бажання увійти до РФ. Весною минулого року сербський президент Александар Вучич кволо і незрозуміло прокоментував чергову подібну заяву Владіміра Путіна. Вучич наголосив, що його російський колега намагався виправдати своє визнання Л/ДНР, використовуючи косівський прецедент. При цьому сербський президент у декількох заявах повторив, що Путін своїми висловлюваннями наніс шкоди Сербії та її інтересам.

«Стратегічне партнерство»

Сербія, перетворившись на країну, яка змушена весь час шукати захисту і підтримки при російському дворі, продовжує постійно йти шляхом, визначений очільником Кремля. Там ніколи не говорили про неможливість євроінтеграції Сербії та не чинили перешкод щодо потенційного членства. Утім, Москва жорстко контролює цей процес, відпускаючи Сербію від себе у бік ЄС рівно на ту відстань, яка є вигідна російському керівництву. Вона затягує Сербію економічними та газовими контрактами про співпрацю, постачанням зброї і техніки, підтримкою в міжнародних організаціях  у питанні щодо Косова. Така політика почалася ще до офіційного зняття Радою Безпеки ООН міжнародних санкцій з Союзної Республіки Югославії (Сербія і Чорногорія). Тоді Кремль зіграв на внутрішніх проблемах Белграда, викликаних всеохоплюючими санкціями ООН, країн Європи та Сполучених Штатів Америки.

У Сербії, як частини Югославії складалася важка гуманітарна ситуація, яка проявлялася нестачею енергоносіїв, важливих товарів, економічною та фінансовою кризами. Через це Радбез ООН у листопаді 1995 р., за декілька днів до підписання у Дейтоні мирної угоди по Боснії і Герцеговині, дозволив РФ здійснити експорт нафти і природнього газу до Югославії. Перед цим Белград звернувся до Ради Безпеки з проханням про поставки певної кількості природного газу, сирої нафти, мазуту та скрапленого газу, які мали йти на гуманітарні потреби упродовж опалювального сезону 1995-1996 рр. Рішенням Ради Безпеки було позитивним, термін його дії становив два місяці із подальшим переглядом і можливим продовженням. Згідно з документу ООН Югославія щомісяця отримувала 186,5 млн м³ природного газу з Російської Федерації.

Ще до цього рішення, Белград та Кремль у серпні 1994 р. домовилися про поставки природнього газу. Договір вступив у дію офіційно тільки у 1996 р., коли ООН почала часткову відміну міжнародних санкцій проти Югославії. Перша газова угода між Сербією та РФ була укладена у тому ж році і діяла до 2010 р. з подальшою пролонгацією. Щороку Югославія мала отримувати 3,6 млрд. м³, а на кінець дії угоди ця цифра мала зрости вдвічі. Документ про отримання Сербією газу з того моменту перепідписувався вже декілька разів. Останній раз минулого року Вучич особисто їздив до Москви, аби отримати знижки на поставки газу і домовитися про надання додаткових кубометрів газу, який зберігається в угорських сховищах.

У рамках “газової” співпраці Белграда і Москви створили АТ “Югоросгаз”. Засновниками та акціонерами стали “Газпром” (50% акцій), “Сербіягаз” та “Centrex Europe Energy & Gas” AG, яким дісталося по 25% акцій у новоствореному підприємстві. “Centrex” вважається підставною дочірньою фірмою російського “Газпрому”, створена для додаткового викачування грошей у країн, які купляють газ у Росії. Таким чином, росіяни взяли під свій контроль майже усю компанію “Югоросгаз”, примусивши сербів грати за їхніми правилами. Діяльність акціонерного товариства “Югоросгаз” зосереджена з самого початку на будівництві газопроводів, транспортуванні та торгівлі природнім газом. Компанія з самого початку заснування перетворилася на монополіста на газовому ринку Сербії, володіючи декількома магістральними газопроводами у країні. Також “Югоросгаз” тримає під своїм контролем низку енергетичних об’єктів, здійснює продаж та дистриб’юцію природного газу у сербських містах Ніш, Алексінац, Ражан, Гуча та інші.

Подальше поглинання енергосфери Сербії відбулося, коли Белград пішов на продаж основного пакету акцій сербської нафтової компанії NIS. У 2008 р. російська компанія Gazprom Neft та Сербія підписали договір про продаж 51% акцій NIS за €400 млн. Вже через декілька років Gazprom Neft збільшив кількість своїх акцій до 56,5%. Загальна сума продажу NIS росіянам склала €400 млн. За умовами угоди ще €500 млн.  російська компанія мала вкласти упродовж чотирьох років у модернізацію NIS, у будівництво газопроводу “Південний потік” та підземне сховище газу “Банатський двір” (недалеко від міста Нові Сад). Сербія за продаж нафтової компанії віддала російській федерації два нафтопереробні заводи у Панчево та Нові Саді, мережу АЗС і нафтогазові родовища. В документі не зазначено, у які напрямки Сербія може будувати додаткові напрямки газоводу.

Продаж NIS проходив без оголошення і проведення відкритого тендеру, через що журналісти та опозиційні політичні сили закидали владі непрозорість передачі компанії під контроль росіян. Вони отримали енергетичний подарунок від Сербії за невеликі гроші, ставши монополістами на нафтогазовому ринку країни. Термін дії договору становить 30 років та може бути продовжений на п’ять років, якщо сторони не оголосять про припинення співпробітництва за дев’ять місяців до закінчення часу дії угоди.

Читайте також: Сребрениця: геноцид, який не вдалося приховати і повністю засудити

Таким чином, Сербія власноруч створила енергетичну колоніальну залежність від РФ, яка використовує ресурси та об’єкти газотранспортної та нафтової промисловості як сировинну базу. Позбутися такої залежності Белграду буде вкрай складно, враховуючи, що росіяни володіють найбільш потужними фірмами у цій сфері, контролююють АЗС, родовища і видобуток корисних копалин. Хоча спроб зменшити тиск російського газового ярма Белград не полишає. Ще у лютому  2022 р. Сербія почала реалізацію спільного із Болгарією газогону довжиною 170 км. На початку лютого цього року свою частину трубопроводу стала будувати Болгарія. Софія має побудувати 62 км газогону і обіцяє завершити роботи до осені цього року. До цього терміну і Белград сподівається виконати свої зобов’язання по проєкту. який частково профінансований ЄС. Дві країни спільними зусиллями намагаються отримати доступ до поставок газу, який транспортується по Південному газовому потоку і терміналам зрідженого газу, розташованих у Туреччині та Греції. Якщо трубопровід завершать вчасно і неросійський газ почне надходити до Сербії, то це стане лише першим кроком до зменшення залежності від російської газової голки.

Колоніальна політика РФ суперечить стратегічному партнерству, про яке Москва та Белград заявили у 2013 р., підписавши відповідну декларацію. У 2021 р. велися розмови про укладання угоди про стратегічне співробітництво, але до цього, схоже, справа не дійшла. Газові та нафтові контракти не є рівнозначними, як і участь сторін у них. Сербія виступає постійним прохачем, якому потрібні особливі бонуси для отримання газу за низькими цінами. Але Белград розглядає Росію як реального стратегічного партнера, про що відзначено у стратегіях, які регулюють питання військового нейтралітету, національних інтересів, оборони і безпеки Сербії. Для діючої влади є вкрай важливим провести модернізацію армії, у чому Москва активно допомагає. Відповідно до угоди про військову співпрацю від 2013 р., Кремль передав або продав Белграду винищувачі МіГ-29, броньовані автомобілі, ударні і транспортні гелікоптери, танки, протинанкові ракети, ЗРГК “Панцирь-С1”. Подібні поставки військової техніки приводять до погіршення відносин Сербії із Брюсселем, на що Александар Вучич не зважає. Зрозуміло, що Росія від подібної напруженості тільки виграє, бо Сербія не може остаточно вислизнути з її орбіти впливу і упритул наблизитися до Євросоюзу.

Потужна сила російської мʼякої сили

РФ не заважає Сербії здійснювати реформи на шляху до ЄС і інтегруватися до європейських структур, співпрацювати зі НАТО. Подібна позиція Москви не є такою однозначною, як може видатися на перший погляд. Якщо б Кремль напряму заважав чи забороняв Белграду гратися в євроінтеграцію, то на нього б посипалися із Брюсселя звинувачення у втручанні у внутрішні та зовнішні справи незалежної країни. Врачати одного з союзників та “партнерів” у Балканському регіоні Росія ніколи не хотіла і не збиралася. Тому Москва вирішила перетворити Сербію на повністю підконтрольну країну, використовуючи інструменти м’якої сили. Сприяли цьому віра сербів у міф про братні слов’янські народи, єдина православна віра, лояльне ставлення Белграда до Москви і росіян, яких завжди радісно вітали у цій балканській країні.

Політика м’якої сили активно реалізується Кремлем з початку 2000-х рр., спираючись на фундамент, створений самими сербами. Останні мають стереотипне, а часто і міфологізоване уявлення про Росію, її ставлення до Сербії, де з покоління в покоління передають розповіді про те, як російські царі сприяли визволенню сербів з-під влади турецького султана та захищали їхні інтереси у світових війнах у ХХ ст. При цьому у сербському суспільстві забувають про те, що Москва самоусунулася від врегулювання міжетнічних війн у 1990-ті рр. Росія була присутня у складі контактних груп, але її голос на фоні американського, британського та німецького звучав дуже кволо і нерішуче. Забувають серби і про те, як представник Росії активно піднімав руку при голосуванні у Радбезі ООН за резолюції проти Югославії. Ці моменти російські дипломати, політики і журналісти не обговорюють із сербськими колегами. У Росії про такі ігри російської дипломатії у 1990-ті роки знають одиниці, хоча уся інформація по резолюціям і санкціям, які ці документи запроваджували, є відкритою.

Російська політика “м’якої сили” реалізується у декількох напрямках – медійному, культурному і освітньому, науковому. Медійний вплив можна вважати основою мʼякої сили Кремля, який роками створював потужну мережу підконтрольних ЗМІ та Інтернет-порталів. Вони є дієвими інструментами у поширенні в сербському суспільстві наративів, вигідних рф. Пропаганда і дезінформація є невід’ємною частиною більшої частини провладних ЗМІ, які контролюються президентом та урядом. Окремо діють медіа, які фінансуються російською владою. Наприклад, це Russia Today Balkan і Sputnik. І сербські, і російські мас-медіа у Сербії розповсюджують інформацію, яка створюються у РФ. Серби активно “споживають” подібні матеріали, бо вони є легкими для сприйняття, відповідають їхнім поглядам та є безкоштовними. Незалежні ЗМІ не мають достатньої підтримки в Сербії, їх практично не чутно на фоні проросійських друкованих та онлайн медіа.

Основними наративами, які використовує російська пропаганда через провладні ЗМІ та власні інформаційні ресурси у Сербії, є альтернативна точка зору на міжнародні події; дискредитація західних країн, ЄС і Північноатлантичного альянсу; спільність історико-культурних зв’язків Росії та Сербії; героїзація Владіміра Путіна та росіян.

Сербія займає важливе місце у зовнішній політиці РФ, тому Кремлю важливо встановити монополію у всіх сферах. Саме тому Москва просуває власну точку зору на усі міжнародні події, розповідаючи сербам про бажання США, країн-членів ЄС та НАТО усунути Росію з Балкан, взяти під повний контроль економіку балканських країн, перетворити регіон на військову базу Північноатлантичного альянсу. У подібних матеріалах акцент робиться на тому, що інтереси сербів знову не враховуються, як це було під час воєн 1990-х – початку 2000-х рр. На цьому підґрунті суспільство дуже емоційно сприймає матеріали про спільну історію сербів та росіян, їхні культурні та духовні зв’язки, дружбу та взаємодопомогу у найдраматичніші періоди ХІХ та ХХ ст.

У такий спосіб медіа створюють картинку, в якій двом країнам потрібно бути постійно поруч на міжнародній арені, підтримувати одна одну і боротися проти спільних ворогів. В результаті чого серби підтримали приєднання своєї держави до зони вільної торгівлі з Євразійським економічним співтовариством. ЗМІ у РФ та Сербії одразу почали писати, що це цивілізаційний вибір Белграда, який призвів до незадоволення у Брюсселі. Більша частина населення країни виступає проти вступу до ЄС, вважаючи за необхідне укласти союз із російською федерацією.

Що цікаво, діючий президент та представники його Сербської прогресивної партії мовчать з приводу можливості такого союзу. Белград веде у цьому напрямку прагматичну політику, яка полягає у тому, аби використовувати Москву як парасольку від зовнішнього тиску. Особливо у питаннях визнання незалежності Косова чи вступу самопроголошеної республіки до міжнародних організацій, куди доступ є закритим через вето РФ та Китаю.

Сербські та російські медіа постійно поширюють дезінформацію про Європейський Союз та його політику щодо Сербії. Досить популярними є тези про те, що країни-учасниці Євросоюзу підтримують сепаратистські тенденції на Балканах, зокрема у Воєводині. Не забувають ЗМІ регулярно розміщувати матеріали європейську кабалу, в яку обов’язково потрапляють усі нові члени ЄС. Через це їм, начебто, необхідно закривати власні ринки збуту, приймати виключно європейські товари і продукцію, відмовитися від власного виробництва тощо. Аби більше переконати сербів у хижій політиці ЄС, медіа публікують інформацію про інвестиції з Росії, їхню левову частку у іноземному капіталі, що надходить до Сербії. Не забувають провладні ЗМІ поширювати неправду про РФ як основного торговельного партнера Белграда. Співробітництво між Сербією та Росією в економічній і фінансовій сферах обмежене і є незначним. На початку серпня минулого року, за даними Посольства України у Республіці Сербія, більше 60% торговельного обороту припадало на країни ЄС.

Для Кремля взагалі не важливо, що дезінформацію легко перевірити та спростувати. Головне, аби серби вірили у Росію як захисницю їхніх інтересів перед міжнародними організаціями та країнами. Населення Сербії часто ототожнює РФ з Путіним, якого медіа зображають як друга кожного серба та Сербської православної церкви. Через це у суспільстві постать російського президента сприймається як героїчна, а його правління є прекрасною альтернативою начебто демократичного Заходу, який постійно від сербів вимагає нормалізації відносин із Косовом та запровадження антиросійських санкцій.

Читайте також: Чорногорський набат

Медійний вимір м’якої сили є набагато небезпечнішим, ніж поставки зброї та техніки, бо він носить регіональний характер. Пропаганда виходить далеко за межі сербського суспільства та кордони держави. Вона відмінно працює у БіГ, Чорногорії, Північній Македонії, Косово. Різноманітні дезінформаційні та пропагандистські компанії обов’язково включають емоційний компонент – православну віру, культурні і духовні зв’язки між Сербською та російською православними церквами, слов’янське походження сербів і росіян. Внаслідок чого, Росія знайшла законні підстави легітимізувати власні інтереси у Сербії та на Балканах.

Культурний і освітній напрямки стали частиною загальної стратегії Кремля, а також важливою складовою будь-яких видів дезінформації. “Стовпами” сербського русофільства є “Російський будинок культури та науки” у Белграді (1931) та Російсько-сербський гуманітарний центр” у Ніші (2012). Це офіційні представництва РФ за кордоном, за діяльність яких уважно стежать неурядові організації, незалежні медіа, ЄС та США. Вашингтон вважає, що через ці установи відбувається формування російської шпигунської мережі у балканських країнах.

Укріпленню відносин Сербії і Росії сприяє відкриття приватних навчальних закладів – дитсадків, шкіл, мовних курсів. Це, по суті, приховані інструменти впливу Москви, яка використовує навчальні інституції для виховання лояльних сербів. Діти різного віку вивчають російську мову, культуру, літературу, традиції через поглиблення в ідеї «вєлікості» і спорідненості сербської у російської культур. Тому у Сербії населення так швидко сприймає “руській мір”, завезений з РФ. На сторожі русофільства стоять і члени російського байкерського клубу “Нічні вовки”, які мають філіали мотоклубу у цілому регіоні, але найбільш активно діють у Сербії та Республіці Сербській (один з ентитетів БіГ).

Культурне і освітнє русофільство у сербському суспільстві доповнюється науковим напрямком мʼякої сили. І тут знову Москва вдало грає на емоціях сербів та непережитих травмах минулого. Сербська академія наук активно співпрацює із російською, науковці часто приймають участь у спільних конференціях та наукових семінарах, присвячених Сребрениці, Косово, подіям Другої світової війни. Ці теми є тригерами для сербів, які виховані на міфі про Косово поле та стражданнях їхнього народу від хорватських усташів у роки Другої світової війни, а також від хорватів і босняків у 1990-х рр. Ці теми є ключовими у спільних наукових проєктах, які реалізуються під егідою фонду Горчакова, РАН, міжнародного інституту розвитку наукового співробітництва тощо. Йде співробітництво на рівні університетів, інститутів, окремих факультетів, які виступають центрами поширення наративів про російсько-сербську дружбу.

Отже, говорити за подібних обставин про партнерські відносини і стратегічне співробітництво між РФ і Сербією неможливо. Москва перетворила балканську країну у свій черговий федеральний округ, з якого йде викачка природних ресурсів і грошей. Одночасно із цим Сербія розглядається Кремлем як плацдарм для поширення впливу на Балканах і можливість втручатися у внутрішні чи зовнішні справи регіону. Дуже незначна частина сербського суспільства розуміє це, говорить і пише про негативні наслідки зближення РФ і Сербії. Белград допоки не готовий остаточно відвернутися від Москви і зосередитися на своєму європейському майбутньому.