«Різня» протилежна «Привидові» у своєму спрямуванні: метафорично кажучи, маніяк ріже тепер не з помсти, а у своє збочене садистське задоволення. Чи помста все ж таки є? Бо ж скільки бідному пристарілому чоловіку і батьку двох дітей довелося вистраждати щодо затримання на Цюріхському кінофестивалі за звинувачення у сивої і забутої давнини «сексі з неповнолітньою», скільки він отримав співчутливих, жалісних, підкріплюючих, обнадійливих (і набридлих!) відгуків, статей, листів, СМСів, дзвінків, візитів. Цілком можна було вже зненавидіти і навіть своїх шанувальників. «Різня» може бути рефлексією саме на цю ситуацію. Хоча загалом, це лаконічний (79 хвилин), камерний (все відбувається в межах однієї квартири) і концентрований на гріхах людських фільм про себе, любимого і про всіх нас — мовляв, ми всі одним миром мазані. Ну, що, нічого нового тут не має.
Поланський завжди був снобом, але в «Різні» він вирішив свій снобізм виявити в прямому сенсі. Звісно, що в усіх бувають тупі ситуації, коли мало відомі нам люди щось нас просять, щось пропонують, а ми, через природну ввічливість, не можемо їм прямо відмовити, от і потрапляємо у скрутне становище подвійних стандартів, змушено погоджуючись їсти домашній торт і вихваляти його, говорити про рецепти і демонструвати свою зацікавленість, через силу, лицемірно посміхатися і слухати безкінечні ділові розмови по телефону чоловіка, якого ти запросив.
Але у Поланського ця банальна ситуація загострюється, як у чоловіка з клаустрофобією, якого замкнули в кімнаті з його ворогом на додачу. Щоправда він все веде від випадку, як один хлопець доймав іншого, і той, кого доймали, махнув був ключкою і вибив нападникові два зуби. Батьки хлопця з ключкою приїхали до батьків хлопця без двох зубів, аби разом написати листа страховому агентові.
В результаті дискусія про інцидент переходить у з’ясування хто ж таки винний — той, хто доймав і отримав по зубах, чи той, кого доймали, і хто використав силу. Цю класичну ситуацію, це вічне сперечання, яке не має конструктивного рішення, — на кшталт, хто був першим, курка чи яйце, — Поланський треба визнати майстерно вставляє, вживляє в людське. Вирішуючи проблеми злочину та покарання, батьки заграються до абсурду, який спочатку структурно нагадує радянський мультик про Вінні Пуха, пам’ятаєте, коли кролик запрошує ведмедика і той погоджується, потому з’їдаючи всі запаси хазяїна. З’їдають герої не багато, але не в силах зупинити гнів праведний — адже кожний вважає свого сина правим і не винним, — вони ніяк не можуть розпрощатися, що нагадує теж таки радянський «Гараж».
Таким універсальним способом — саджаючи павуків в одну банку — Поланський проявляє всі людські вади, разом з міщанством, лицемірством, чварами не тільки між парами батьків, але й між дружиною і чоловіком. Цей клубок проблем, яких вистачає у кожного з нас, переплітаючись з позитивними проявами людини, а ми все ж не такі й погані, виростає до розміру гори, на яку ми, мов Сизиф, щоразу котимо камінь наших надій, а він скочується донизу вкупі з нашими провалами. Це безкінечність, буденність, марність. В цьому ми живемо, лише часом, дуже звеличуючись над марнотою життя.
І ось ці такі звичні в уявленні, і такі важкі для віддзеркалення на екрані речі, Поланський запросив зіграти чотирьох блискучих акторів, кожний з яких, маючи певний типаж, мусив цей типаж і втілити. Крістоф Вальц, нажаль, асоційований у більшості людей з ідіотським фільмом Тарантіно «Звичайні покидьки», в «Різні» грає вже приклеєний до нього образ зверхнього, холодного і дріб’язкового чоловіка, чия професія адвоката змушує безупинну вирішувати справи в телефонному режимі. Його дружину грає Кейт Вінслет, що поєднує в собі внутрішню вибуховість героїні «Священного диму» із зовнішньою стриманістю героїні «Чарівної країни» — вона ідеально зачесана, ідеально доглянута, але приховує свою роботу ріелтера і потяг до алкоголю. Її візаві, мати вдареного хлопця, грає Джоді Фостер — краща у цьому фільмі: турботлива, захисниця прав людини, демократична, але прихований невротик, що кричить гучніше за різане порося (типаж героїнь «Кімнати страху» та «Ілюзії польоту»). Чоловік Фостер — Джон Сі. Рейлі, добряк, балагур, пиячок з комплексом недооціненності (точно як в «Чикаго» чи в «Компаньйонах»). Всі разом вони — вибухова суміш говорунів, що тим не менше, створюють чудовий квартет, вартий захвату Шостаковича. Це справді музика, розписана Поланським на чотири голоси, де кожний має своє соло і кожний прекрасно доповнює всіх решту (треба сказати, що його треба слухати або з досконалим розумінням англійської, або у бездоганному перекладі, інакше гармонія може перетворитися на какофонію).
З режисерської точки зору, це кращий фільм Поланського з часів «сатанинських» «Дев’ятих воріт».