Не встигли повноцінно вгомонитися пристрасті від футбольного мундіалю в Росії, як в українському спорті спалахнула нова гаряча дискусія. Збірна України з дзюдо поїхала на чемпіонат Європи на територію країни-агресора. Тихо, без зайвої реклами, ігноруючи рекомендацію Міністерства молоді й спорту. З одного боку, такі новини дивувати начебто й не повинні, адже за чотири з гаком роки, відколи Україна перебуває в стані війни, вітчизняні атлети в питаннях відносин із РФ принциповість проявляли вкрай рідко. Однак у тому й річ, що головний тренер збірної із дзюдо Віталій Дуброва якраз до тих винятків належав. На тлі інших «спортсменів поза політикою» він не соромився проявляти патріотичні почуття, у властивій йому інтелігентній манері називав речі своїми іменами: війну війною, а ворога ворогом. Тому й дивно, що команда на чолі з ним не стала виділятися й попрямувала виступати на самий край європейської частини Росії, до Єкатеринбурга.
На командному Євро в РФ збірна України, виступаючи експериментальним, напівмолодіжним складом, здобула бронзову нагороду. Начебто успіх, особливо з урахуванням, що перед стартом турніру за рейтингом наша команда була приблизно 10-11‑ю серед 21-ї країни-учасниці. Утім, дзюдоїстів очікувано ніхто не вітав. І навіть більше, профільний міністр Ігор Жданов через мережу Facebook написав обурливий пост про те, що за цей виступ борці не отримають преміальних, а показані ними результати не впливатимуть на присвоєння спортивних звань.
Читайте також: Як працює російське лобі у світовому спорті
Пан Дуброва у відповідь зазначив, що його підопічні боряться не за гроші, а найліпшим званням для них став титул бронзових призерів на першому в історії командному Євро з дзюдо. Зрештою, так свої поїздки на територію ворога аргументують майже всі. Тренер із дзюдо змусив подивитися на проблему ширше. За його словами, континентальну першість з ізраїльського Тель-Авіва до Єкатеринбурга перенесли в останній момент. Власне, то не дивно, зважаючи, що Європейський союз дзюдо очолює вірний путінець Сєрґєй Соловейчік. Віталій Дуброва стверджує, що, давши попередню згоду на участь у змаганнях, відмовлятися наша команда вже не мала права, бо ризикувала дістати серйозні штрафні санкції. Тим паче, що у зв’язку з переносом ЄСД узяв на себе всі витрати: переліт, харчування, проживання спортсменів і членів офіційних делегацій.
«До складу команди були включені лише ті спортсмени, які не є військовослужбовцями чи представниками інших силових структур, — каже пан Дуброва. — А те, що змагання відбувалися в Росії, для нашої команди стало додатковою мотивацією. Зауважу, що я не розумію тези «спорт поза політикою». Він і є політика. Ми бачимо, як це відбувається в Росії. Олімпіада в Сочі, чемпіонат світу з футболу — це не спортивні, а саме політичні акції, де РФ демонструє, що вона міцна держава й усі туди їдуть. Але вибіркових бойкотів я теж не підтримую.
Ворожнеча й спорт
Наступного року відбуватиметься чемпіонат світу з боксу, відбірний на Олімпіаду. Ми також бойкотуватимемо? Або, припустімо, Росія здобуде право проводити Олімпійські ігри. А так і буде, якщо цього захоче Путін. Тоді нашій країні що, не їхати на Олімпіаду? Залишаймося послідовними до кінця. Скажемо прямо й відверто: Росія — країна-агресор, яка анексувала Крим і розв’язала війну на Донбасі. Розірвемо економічні відносини, транспортне сполучення, не допускатимемо російських спортсменів до змагань в Україні, врешті-решт. На жаль, цього немає. Торік у Харкові відбувався чемпіонат Європи з боксу. Збірна Росії брала в ньому участь, там лунав їхній гімн. Тоді ніхто не казав про бойкот.
Слід відійти від практики подвійних стандартів. І бойкотувати разом, усією країною, не допускати росіян на змагання до нас і не їздити до них. Ясна річ, ухвалюючи такі серйозні рішення, потрібно розуміти, що це закінчиться відстороненням України від усіх міжнародних змагань. Можу навести свіжий приклад у дзюдо. Відбуваються Гран-прі в Об’єднаних Арабських Еміратах і Тунісі. Організатори забороняли, щоб там лунав гімн Ізраїлю, а ізраїльські спортсмени виходили з нашивками Міжнародної федерації дзюдо. У підсумку в ОАЕ й Тунісу змагання відібрали, а їхні спортсмени відсторонені».
Читайте також: Тренування ностальгії
Власне, схожа практика, коли країни, які перебувають у стані воєнного конфлікту, припиняють одна з одною, зокрема, і спортивні відносини, хоча й не дуже поширена, але є. Спортсмени Ізраїлю ніколи не поїдуть до Ірану, а вірмени — до Азербайджану. І навпаки. Міжнародні федерації з різних видів спорту, довіряючи одній із цих держав право проведення офіційних стартів, чітко усвідомлюють, що склад учасників буде неповним. І саме з політичних мотивів.
Найсвіжіший приклад пов’язаний із футболом. Провідний хорватський клуб «Динамо» із Загреба у кваліфікації Ліги чемпіонів зустрічався з ізраїльським «Хапоелем» із Беер-Шеви. Зовні нічого конфліктного, але в складі хорватів виступає іранський футболіст Садех Могаррамі. За тиждень до виїзного матчу ізраїльська сторона поставила клуб «Динамо» перед фактом: для громадянина Ісламської Республіки Іран Могаррамі в’їзд на територію Ізраїлю заборонений. Славна своєю принциповістю в ставленні до України, УЄФА ізраїльський ультиматум сприйняла мовчки.
Хорвати на своїх офіційних пабліках обурилися, однак скромно змовчали, що в першому матчі в Загребі Садех теж не грав. Його навіть не внесли до заявки на матч. І не так тому, що він не потрапляв до основної обойми, як через умови, виставлені Федерацією футболу Ірану. Згідно з ними, спортсменові заборонено змагатися з представниками Ізраїлю. У разі порушення Могаррамі відлучили б від виступів у національній збірній своєї країни.
Таке правило стосується не тільки футболу. Іранці уникають і рукостискання з представниками Ізраїлю навіть ціною зняття з турніру. Найсвіжіший випадок у лютому цього року трапився в тому ж таки дзюдо. Під час Гран-прі в німецькому Дюссельдорфі жереб на старті звів Тохара Бутбуля з Ізраїлю та Магаммада Магді Бріманлу з Ірану. Проте останній на сутичку не вийшов, зумисне не пройшовши напередодні турніру зважування. Представники Міжнародної федерації дзюдо розуміли, що то черговий демарш, але довести нічого не змогли. Попередні спроби боротися результатів теж не давали. Інший іранський дзюдоїст Аліреза Карімі трохи раніше погодився з піврічною дискваліфікацією. Але не вийшов на татамі для зустрічі з ізраїльтянином Урі Калашніковим.
Свого часу проблеми через участь у Макабіаді (іграх спортсменів єврейського походження) мав український борець Василь Федоришин. До того він уже виступав за іранський клуб упродовж двох років. Але коли приїхав до Тегерана після змагань в Ізраїлі, мусив виправдовуватися. Іранська сторона збиралася розірвати відносини в односторонньому порядку й пішла на компроміс лише після того, як українець довів, що в Макабіаді він виступав тільки тому, що в Ізраїль свого часу переїхала його мама.
Читайте також: Дмитро Підручний: «Вважаю, що з країною, яка на нас напала, потрібно припинити будь-які відносини»
Азербайджанські та вірменські спортсмени, які дуже часто пересікаються одні з одними під час турнірів із різних видів боротьби, протокольного рукостискання не уникають і від сутичок не відмовляються. Однак останні мають настільки принциповий характер, що часто виходять за межі простих спортивних протиборств.
Утім, для нас мав би бути ближчим грузинський приклад. Ізраїльський дзюдоїст Іраклій Цирекідзе став чемпіоном в олімпійському Пекіні 2008-го через лічені дні після того, як чобіт росіян вторгнувся в Південну Осетію. Виконавши у півфіналі переможний кидок на «іппон» у сутичці з росіянином Іваном Першиним, Іраклій емоційно показав: «Це тобі за мою землю, за Грузію». Так само трохи згодом учинив борець вільного стилю Реваз Міндорашвілі, перемігши на тій же півфінальній стадії росіянина Ґєорґія Кєтоєва.
Визначитися нарешті
А як учинив цьогоріч навесні український боксер Олександр Усик, уперше зустрівшись віч-на-віч із майбутнім суперником за фіналом Всесвітньої боксерської суперсерії росіянином Муратом Ґассієвим? Відразу після перемоги над кубинцем Юнієром Дортікосом осетин вдягнув футболку з надписом Future Putin 2018, тобто з агітацією за того діяча, який ініціював анексію рідного для Усика Криму та війну на Сході України. Відомий своєю принциповістю Олександр обійнявся з майбутнім опонентом, потім укотре наголосивши, що «спорт поза політикою». Ось лишень що було на футболці суперника, збагнути складно.
Зрозуміло, що на свідомість усіх спортсменів без винятку годі й сподіватися, це просто неможливо. Особливо з урахуванням, що керівниками більшості спортивних федерацій є класичні вихідці із совкової епохи, які дорожать дружбою зі «старшою сестрою» більше, ніж репутацією рідної країни. Диктувати ж умови індивідуально здатні лише атлети-професіонали. Як то зробила два тижні тому провідна українська тенісистка, п’ята ракетка світу Еліна Світоліна, що відмовилася від участі в турнірі в Москві з політичних мотивів. І це прямо підтвердили організатори змагань.
Проте вона так само, як Усик, — спортсменка самодостатня, доларова мільйонерка. Атлетів, здатних ухвалювати рішення самостійно, в Україні назбирається в межах десятка. Інші змушені приймати загальні умови гри. Приміром, в одному з інтерв’ю сказав, що не бачить проблеми в неучасті в чемпіонаті світу-2019 у Росії найкращий боксер світу-2017 Олександр Хижняк. «Відберуся на Олімпіаду через інші турніри», — спокійно заявляє він. І можна не сумніватися, що Олександр із його класом боксу справді відбереться. А інші можуть і не відібратися.
Читайте також: Між жадібністю та безвихіддю
Що означає для спортсмена пропуск Олімпіади? Представники умовних стрільби з лука, вільної боротьби, спортивної чи художньої гімнастики професійно займаються спортом, за великим рахунком жертвуючи дитинством і юними роками заради однієї мети — участі в Олімпійських іграх, які відбуваються раз на чотири роки. Спортивний вік дуже короткий, добра частина їх здатна пройти на максимумі лише один олімпійський цикл. Що відбувається з людьми, якщо олімпійська мрія стає крахом, відомо з прикладу 1984-го, коли СРСР у відповідь на американський бойкот Ігор-1980 у Москві не поїхав на Олімпіаду в Лос-Анджелесі. Люди, для яких ті змагання мали стати піковим моментом життя, іноді просто втрачали сенс далі чимось займатися. З відчаю розрада знаходилася лише в чарці. З потенційного чемпіона людина ставала практично втраченою для суспільства.
За принциповістю в питаннях політики та відносин із ворогом не треба забувати, що за кожним рішенням стоїть чимало людських доль. На жаль, Україна не США. Наші життєві реалії такі, що найчастіше від участі чи неучасті в Олімпійських іграх залежить усе майбутнє життя атлета. Спортом він був поглинутий повністю та чогось іншого робити, як правило, не навчився. Цю систему треба змінювати. Але наразі ми живемо в старій системі координат. Від того українські атлети так боязко зважують кожен свій крок й іноді там, де хотілося б проявити патріотизм, громадянську позицію, воліють промовчати.
Власне, надалі міністрові Жданову й решті відповідальних людей варто припиняти публічне цькування та визначити конкретні, єдині для всіх умови гри. Скажімо такі, як в Ісламській Республіці Іран. З чітким усвідомленням можливих наслідків. Проте можна вчинити й гнучкіше та працювати на далеку перспективу: виховувати не просто спортсменів, а повноцінних громадян, які, попри заняття спортом, здобували б повноцінну, а не для форми освіту й здатні були самотужки відрізнити добро від зла, уникати публічних обіймів із людьми, які не приховують симпатії до кровожерного тирана.