Суспільство

  ▪   Тарас Романюк

Між жадібністю та безвихіддю

фото: уніан
Чому українські спортсмени так часто змінюють громадянство
Матеріал друкованого видання
№ 15 (543)
від 11 квітня, 2018

Україна є одним із лідерів спортивної міграції у світі. У невтішному для нас напрямку. Щороку українське громадянство змінює щонайменше десяток перспективних спортсменів. Власне, перспективність — поняття відносне, адже чимало атлетів покидає країну в такому юному віці, що дати оцінку їхньому потенціалу складно. Інша річ, що знаходяться країни чи люди, готові вкладати в майбутнє. Тоді як українські спортивні чиновники готові попрощатися з атлетом, аби тільки не здіймати зайвого галасу, не псувати стосунків чи банально за гроші. Як наслідок — нагороди іншим державам приносять навіть ті спортсмени, на яких удома не ставили взагалі.

 

Втеча від реалій


Найобговорюваніший випадок переїзду в наш час — фігуристка Альона Савченко. За останні півтора місяця вона виграла свою третю олімпійську медаль, вперше стала олімпійською чемпіонкою і вшосте ­виграла чемпіонат світу. Альона друга після росіянки Ірини Родніної фігуристка, яка отримувала нагороди на Іграх із двома різними партнерами. Свої медалі уродженка Обухова на Київщині принесла ­Німеччині.


Туди Савченко перебралася у 2004-му, до того пізнавши всі принади спортивного життя по-українськи. Впродовж дев’яти років їздила по 45 км в один бік з Обухова до Києва й назад на тренування в столичну «Крижинку». Була впертою, завзятою. У 2000-му разом зі Станіславом Морозовим виграла золото юніорського чемпіонату світу. Ще через два роки пара виступила на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті. Під українським прапором. Після того партнери розійшлися. Партнера собі Савченко знайшла в Росії, але коли ­запропонувала українській Федерації фігурного катання створити для них умови, то їй відповіли відмовою, назвавши дівчину безперспективною.

 

Читайте також: Паралімпійська ширма


У Німеччину Савченко поїхала не на заробітки, а виключно заради можливості займатися улюбленою справою. Знайшла хорошого тренера, титулованого німецького фігуриста Інґо Штоєра. Потім виявиться, що Інґо ще в юні роки запідозрили в співпраці зі Штазі, а отже, на державне фінансування його підопічним розраховувати не варто. Щоб орендувати лід для тренувань та оплачувати виїзди на змагання, Савченко разом із новим партнером Робіном Шолкови довелося брати участь у льодових шоу. Проте в Україні дівчина не мала б навіть того, а тому за можливість працювати в людських умовах вхопилася міцно.


З Шолкови Альона виграла чотири чемпіонати Європи і п’ять чемпіонатів світу. Лише з Олімпіадами не складалося. Після бронзових нагород у Ванкувері й Сочі Савченко не могла стримати сльози розчарування. Щоб втілити мрію, екс-українці довелося адаптуватися до катання з новим партнером екс-французом Бруно Массо.


Власне, Савченко одна з багатьох, хто втік від хаосу в українському фігурному катанні. Киянин Олексій Биченко подався до Ізраїлю в 2010-му. Так, у нього є єврейські корені, але головною причиною переїзду було свавілля людей, відповідальних за склад збірної. Напередодні Олімпіади-2010 Биченко був єдиним українським фігуристом, який мав у своєму арсеналі стрибок у чотири оберти. Проте перед чемпіонатом України-2009 йому сказали: «Стрибни навіть три чотирних, усе одно нікуди не поїдеш».


Після такого нахабства Олексій не займався катанням майже рік. Доки не з’явився варіант з Ізраїлем. Набувши громадянства нової країни, він дістав можливість тренуватися в ідеальних умовах у Нью-Джерсі. З ним працює ціла група спеціалістів. Биченко прогресував вельми стрімко: у 2014-му дебютував на Олімпіаді в Сочі, а через чотири роки на Іграх у Пхьончхані був 11-м. У 2016-му екс-українець виграв срібло чемпіонату Європи, а на цьогорічному чемпіонаті світу в Мілані зупинився за крок від п’єдесталу, ставши четвертим. Якби Биченко залишився в Україні, про нього як фігуриста сьогодні ніхто вже не згадував би. Як не згадували б і про Савченко. Як не згадують про десятки інших з-поміж тих, хто подавав надії, але був не таким упертим, як Олексій чи Альона.

 

Азербайджанські гроші


Ситуація в українському фігурному катанні специфічна, але для реалій нашого спорту не унікальна. Схожі приклади є і в інших видах. Взяти бодай жіночу боротьбу. У 2006-му перспективна львів’янка Марія Стадник у 17-річному віці стала чемпіонкою Європи. Втім, медаль у дівчини забрали, оскільки виявилася позитивною допінг-проба. Сама спортсменка не сумнівається, що із забороненими препаратами її підставили. Так чи інакше, а до Олімпіади в Пекіні було ще два роки, і Стадник збиралася вибороти право виступати на Іграх у Пекіні. Доки її не поставили перед фактом: у її ваговій категорії за будь-яких обставин у Китаї виступатиме олімпійська чемпіонка Ірина Мерлені.

 

Читайте також: Гріє, але не пече


Довго побиватися Стадник не довелося. Невдовзі вона дістала помітно привабливішу з матеріального погляду пропозицію з Азербайджану, який швидко вирішив питання стосовно скорочення терміну дискваліфікації та погодив усі питання з Асоціацією спортивної боротьби України на чолі з Тедеєвим. У Пекіні Стадник здобула бронзу вже для Азербайджану, причому поділила її з Мерлені. Натомість у Лондоні-2012 саме Марія, здобувши срібло, позбавила Ірину медалі в очній сутичці. Так само другою Стадник була й на Іграх-2016 у Ріо-де-Жанейро. Крім того, Стадник здобула для Азербайджану шість золотих нагород чемпіонатів Європи і золото чемпіонату світу-2009. Переїхавши, вона забезпечила безбідне життя собі та своїм дітям. Достатньо сказати, що лише за срібну олімпійську медаль в Азербайджані платять $255 тис. (в Україні $80 тис.).

Реалії нашого спорту спонукають людей не терпіти й шукати варіанти, за яких у той короткий проміжок,  що вважається золотим для спортсмена віком, можна було б найкраще реалізуватися. А часто навіть не найкраще, а просто реалізуватися


Зрештою, у Стадник для переїзду були навіть моральні підстави. Чого не скажеш про іншу українку байдаристку Інну Осипенко-Радомську, яка виграла для нашої країни на трьох Олімпіадах золото, два срібла та бронзу. Як відомо, олімпійські нагороди в Україні оплачуються доволі добре. Нехай це не $500 тис., але суми теж доволі пристойні й дають спортсменам змогу почуватися матеріально незалежними. Однак Інні цього виявилося мало, і в 2014-му вона у 34-річному віці вирішила виступати за Азербайджан. То був перехід виключно заради грошей, і в принципі свого Осипенко-Радомська домоглася. Здобувши в Ріо бронзу, вона отримала $130 тис. преміальних, що на $5 тис. більше, ніж в
Україні за золото.


Загалом на Олімпіаді-2016 під прапором Азербайджану виступали 11 українців. На наступних Іграх може бути ще більше, адже зараз у збірній цієї країни з жіночої боротьби представниці нашої держави (переважно львів’янки) є майже в кожній ваговій  категорії.

 

Гроші не пахнуть


Азербайджан висмикує українських атлетів за допомогою великих грошей. Власне, не лише українців, а й білорусів, росіян, навіть іранців, кубинців і турків. Не найтитулованіші спортсмени з не найзаможніших зі спортивного погляду країн отримують немислимі для себе суми, від яких важко відмовитися. Одним із таких персонажів був і запорізький гімнаст Олег Степко. Пропозицію від азербайджанців він дістав після перемоги на чемпіонаті Європи-2014 у вправах на брусах. В Олега тоді була травма руки, й Азербайджан пообіцяв повністю оплатити лікування, реабілітацію та відновлення. Степка вразила така щедрість, і золото чемпіонату Європи-2015 він уже виграв для нової країни.
Виступав би собі, мабуть, за гроші й ніхто його особливо не засуджував би. Але ж ні, цієї зими Степко переїхав до Росії. Каже, що програє там матеріально, але хоче прогресувати зі спортивного погляду. Про те, що його історична Батьківщина вже п’ятий рік у стані війни, «спортсмен поза політикою», мабуть, не відає.

 

Читайте також: Допінг: нульова толерантність


Взагалі Росія ніколи не нехтувала українською спортивною сировиною. Саме сировиною, бо часто перспективних українців північно-східні сусіди висмикували мало не в шкільному віці. Найобурливіший у цьому контексті випадок із хлопцями 1988 року народження, які займалися волейболом у харківській Юракадемії. Група була вельми перспективною, і її ще до випуску в повному складі викупили в російський Бєлгород. Домовленостей досягли виключно на рівні батьків та дитячих тренерів. Серед хлопців був, зокрема, й уродженець Макіївки, що на Донеччині, Дмитро Мусерський, який майже власноруч виграв для Росії олімпійський фінал із бразильцями в Лондоні-2012.


Власне, враховуючи, що тривалий час Федерація волейболу України торгувала спортсменами вкупі з громадянством направо й наліво, нічого дивного в такому стані речей немає. Намагаючись продати хлопця чи дівчину, дитячі тренери фактично грали на випередження і старалися заробити самі. Таких випадків у 2000-х було десятки. Володимир Туровський замінив екс-голову Держкомзему Миколу Сидоренка на посаді очільника ФВУ саме під гаслами боротьби з незаконною еміграцією. Однак невдовзі сам продав у Казахстан, можливо, найталановитішу нападницю того часу Ольгу Дробишевську. За нову країну вона стала виступати під фіктивним прізвищем. Не змінила лише зовнішності, що її й викрило.


Свого часу кадровий військовий Олег Гончаров намагався вберегти своїх доньок Наталію та Валерію, не бажаючи, щоб вони мали справу з такими пройдисвітами. Діти народилися в Сколе на Львівщині, а виросли й отримали перші волейбольні уроки в Івано-Франківську. На дівчат швидко звернули увагу всі провідні клуби України. Утім, Олег Гончаров усіх відфутболював і прилаштував дівчат у скромній вищоліговій «Регіні» з Рівного в талановитого тренера Валерія Пархоменка. Там сестри пройшли хороший вишкіл у дорослому волейболі, а потім зусиллями батька потрапили до московського «Динамо». Набуття російського громадянства не забарилося, і вже у 2010-му Наталія Гончарова була лідером збірної, яка виграла чемпіонат світу. Безперечно, кар’єру доньок Олег Гончаров влаштував ідеально. Про патріотизм кадрового військового в контексті цієї історії говорити зайве.

 

Приречені


Загалом, якщо абстрагуватися від морально-етичного боку справи, переїзд майже кожного спортсмена за кордон можна виправдати. Реалії нашого спорту спонукають людей не терпіти й шукати варіанти, за яких у той короткий проміжок, що вважається золотим для спортсмена віком, можна було б найкраще реалізуватися. А часто навіть не найкраще, а просто реалізуватися.

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг


Звичайно, є такі спортсмени, як стрільці Артур Айвазян і Владислав Прянишников, легкоатлетка Віра Ребрик, важкоатлет Артем Іванов, котрі переметнулися на російський бік після того, як країна-агресор анексувала Крим. Але є, скажімо, представники інтелектуальних видів, як-от шашкістка Дарія Ткаченко, шахісти Катерина Лагно та Сергій Карякін. Проте всі, хто бодай трохи ознайомлений зі станом справ в інтелектуальних видах спорту в Україні, самого факту переходу не засуджуватимуть.


Адже, попри стабільні успіхи українських шахів, попри чотири титули чемпіонки світу Дарії Ткаченко в шашках, на ці види в нашій країні взагалі не звертають уваги. Ні спонсори, ні держава. І так триває від перших років незалежності, коли, втомившись від постійних побрехеньок, вирішив переїхати до Словенії один із найсильніших гросмейстерів світу 1980‑х років Олександр Білявський. У середині 2000‑х тим самим шляхом пішла майбутня чемпіонка світу львів’янка Анна Музичук. У 2014-му, після приходу нового керівництва Федерації шахів, вона повернулася на Батьківщину й здобула для України вже три титули чемпіонки світу. Проте чи не шкодує про це спортсменка з огляду на історію, яка трапилася з її сестрою Марією, котрій організатори матчу за Світову шахову корону (чи то Міністерство спорту України, чи то львівська мерія) впродовж двох років не могли повернути законно заробленого?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.