Натомість місцеві ради — органи менш помітні, мало кого з тамтешніх депутатів виборець знає в обличчя. Проте мер — інша річ, його, якщо поталанить, переобиратимуть неймовірну кількість разів. Деякі очільники міст тримаються у кріслі ще з шалених 1990-х. Таких аксакалів, щоправда, лишилося небагато і правлять вони в райцентрах. У більших містах буревій, що здійнявся 2014-го, змів із насиджених гнізд «міцних господарників». Хтось учасно перевзувся, як-от Геннадій Кернес, що не спокусився стати мером альтернативної проросійської столиці й узяв сторону переможця. Ситуативно, не до кінця і з великою дулею в кишені, яку вже тепер не ховає.
Часто очільник міста є його типовим мешканцем, часом гротескною карикатурою, а іноді й карою небесною, як це було з Леонідом Черновецьким для Києва. Але в кожному разі він — реальна влада, яка тут і зараз. Президентська вертикаль, особливо з приходом до влади Володимира Зеленського, — це щось малозрозуміле й аморфне. І на цьому тлі обраний більшістю (часом дуже відносною) міський голова нерідко сприймається як «наш сучий син». На цьому тримається його популярність і шанси вкотре бути переобраним. Проте мер — не диктатор, і вороже налаштована міськрада (особливо підтримана депутатом-мажоритарником і місцевою бізнес-елітою) здатна його «пожерти». Прикладів не бракує. Узяти хоча б Сумщину: ідеаліст, бізнесмен, репатріант Мішель Терещенко у Глухові увійшов у жорсткий клінч із міською радою, а ветеран АТО і «свободівець» Артем Семеніхин у Конотопі навіть пережив вигнання з міста й поновлення на посаді через суд. Не кожен міський голова є господарем становища, особливо якщо він має тавро «чужинця».
Читайте також: Мистецтво бути почутим
Ініціативи згори можна ігнорувати, доводити до абсурду або ж навпаки виконувати надміру завзято. Хороший приклад — дерадянізація. Для мерів західних міст майже не було жодного «домашнього завдання»: з тоталітарною топонімікою тут розпрощалися ще в 1990-х і «добро» на це від Києва їм не знадобилося. А вже згаданий голова Харкова спекулює на цій темі як може, а міськрада йому підіграє: надто вже живучим є міф про першу радянську столицю, тож розігрівають його щосили, як позавчорашній прокислий борщ. Артем Семеніхин іде в рукопашну на активістів Медведчука, що приїхали до Конотопа побавитися в децентралізацію. З Івано-Франківська депортують ромів на Закарпаття, бо так наказав голова міста Руслан Марцінків. Ну чи вже відомий опір карантинним заходам: першим збунтувався мер Черкас, а тепер його прикладу послідували очільники Луцька й Тернополя.
Мери навіть спробували об’єднатися у власну партію. Теоретично моноліт наших бургомістрів — це грізна сила, що змусила б стрепенутися Банкову. Але як на практиці об’єднати під одним політичним дахом різноспрямовані сили? Це суперечить законам фізики. Та й сенсу в реальному існуванні такої партії немає. Якщо запустити її повноцінно, то доведеться йти на парламентські вибори й у разі перемоги ставати депутатами Верховної Ради. А кому це потрібно? Охочих розмінювати концентровану нехай в одному місті, але реальну владу на «багнет» у більшості чи в опозиції знайдеться небагато. Приклад Володимира Гройсмана, який злетів на прем’єрську висоту й навіть позмагався за президентське крісло, мало кого надихає. Зараз Володимир Борисович перебуває на запасному шляху великої політики, а ті, хто залишився у кріслах міських голів, мають намір переобратися й усидіти — байдуже, хто там править на Банковій.
Читайте також: Ідеологія: зміна локомотива
Рейтингам багатьох міських голів міг би позаздрити президент й опозиційні лідери. За логікою кожен успішний мер міг би набити руку на локальному рівні й іти далі кар’єрними сходами, маючи історію успіху, яку він обіцяв би поширити з міського рівня на загальнонаціональний. На Заході це працює. У нас чомусь ні. Багаторічний мер Львова Андрій Садовий, будучи лідером свого часу успішної «Самопомочі», так і не наважився на переїзд до Києва й парламентську роботу. Імовірно, це можна пояснити своєрідним місцевим патріотизмом: земляки підтримають популярного мера, натомість мешканці інших міст навряд: вони радше проголосують за чергове «нове обличчя», ніж за «чужого» міського голову. Ну й будьмо відверті: жодне українське місто не має свого економічного дива чи по-справжньому революційних інфраструктурних проектів, тому досягнення окремих мерів дуже часто виблискують на тлі менш успішних колег, але не надихають мільйони співвітчизників.