Він завжди був легкий на підйом. Із рідного Кутаїсі, де провів дитинство й отроцтво, юний Резо виїхав на будівництво ІнгуріГЕС. Щоб «відкосити» від радянської армії, вступав до різних вишів – і кидав їх. Не став металургом, потім істориком… Але в підсумку закінчив філфак Тбіліського державного університету й Вищі сценарні курси Інституту кінематографії. Потім від кінця 1960-х 10 із гаком років працював на студії «Грузія-фільм».
Ґабріадзе завжди, на будь-якому місці, немов той кіт у Редьярда Кіплінґа, гуляв як собі знав. Чекав натхнення – і шедеври раз по раз мовби знаходили його самі. Він був справжнім креативником іще тоді, коли більшість творчих людей навіть не знала цього слова.
Одним із його «обраних друзів» став режисер-комедіограф Ґєорґій Данелія. 40 років тому кінематографіст приїхав у Тбілісі, щоб знайти сценариста для свого майбутнього фільму «Не журись», і попросив допомогти в цьому свого колегу – Ельдара Шенґелая. Той назвав двох-трьох кандидатів і впевнено додав: «Приходь завтра на студію, я тебе з усіма познайомлю. Саме завезуть бочкове пиво, і вони всі обов’язково з’являться». Першим, на щастя для екранного мистецтва, до пінного напою нагодився Резо Ґабріадзе.
Переконаний фаталіст
Давно хотілось уточнити, чи потрібен знак оклику в назві кінокартини «Не журись». Виявилося, ні. От як пояснює це Ґабріадзе: «У радянський період пафос був властивий майже всім і всюди. Знак оклику вживали навіть пишучи найбанальніші речі, як-то: «Здрастуй, Юро!» Але ті часи минули».
Тривалий роман цього митця з кіно породив культові фільми «Міміно», «Не журись», «Кін-за-дза»… Однак зненацька й різко обірвався 1980 року, в розквіт застою. Із кимось впливовим у Резо на кіностудії не склалося, і він пішов із «Грузія-фільму». Зате невдовзі з головою занурився в новий, хоч і безнадійний, як тоді здавалося багатьом, проект. Знайшов напівзруйнований будинок у старій частині Тбілісі й, недовго сумніваючись, вирушив до мерії із пропозицією відкрити в ньому Театр маріонеток. Послався при цьому на підтримку вигаданого ним міфічного міністра культури Франції Леона Арманда.
Чому ж він, маючи на той час репутацію успішного кіносценариста, узявся за таку начебто важку й марудну справу? Ґабріадзе відповідає як переконаний фаталіст: «Так склалося. Потрапив саме в той сегмент рулетки на ймення «життя», в якому й мав опинитися».
Чемпіони Грузії з… гастролей
Ґабріадзе не довірився радянській драматургії і обрав класику – «Пані з камеліями» Дюма. «Безвідмовна річ, як автомат Калашнікова. Вистрелить за будь-яких умов, – упевнений митець. – Тому до цього твору звертаються кінематографісти й театрали в будь-якій частині світу».
Так, це було влученням у «яблучко». На сцені тбіліського Театру маріонеток вистава йде з успіхом дотепер.
Після розпаду СРСР Резо Ґабріадзе запропонували очолити московський Театр ляльок імені Сєрґєя Образцова. Але, пропрацювавши там худруком близько року, він гучно грюкнув дверми. «Та країна, як Левіафан, зробила різкий поворот у несподіваному напрямку, що ускладнило життя, змінило долі… Слава Богу, й театр, і я невдовзі зрозуміли, що на тім місці потрібна людина іншої формації», – каже він. Працював також у Швейцарії, Франції, де навіть отримав орден. Однак повернувся додому. Певно, спрацювало «тяжіння Грузії».
Утім, Театр-студія маріонеток Резо Ґабріадзе доволі часто виривається за межі цієї гравітації. Стільки, як вони, не їздить світами жоден грузинський театральний колектив – Франція, Німеччина, США, Велика Британія, Італія, Швейцарія, Іспанія, Сербія, інші країни… «Приємно, що всюди нас супроводжує успіх, – каже Реваз. – Хоча захоплюватися гастролями не варто. Перебір тут може зашкодити правильній оцінці вистав і взагалі місця людини в мистецтві».
Вистава для «божественних антен»
А ще він художник і скульптор – у його арсеналі пам’ятники героєві анекдотів Рабиновичу в Одесі та персонажеві пісеньки Чижику-Пижику в Санкт-Петербурзі. Але одну якість Резо хотілося б підкреслити особливо. Це вміння зачаровувати потрібних людей – чиновників, художників, артистів. У Ґабріадзе ляльководами були діти його друзів і знайомих, але всі ролі озвучували найкращі грузинські актори. Зумів митець привабити й олігарха, мільярдера Бідзину Іванішвілі. Саме завдяки його фінансовій допомозі в театрі провели капітальний ремонт, що тривав кілька років і завершився тільки наприкінці минулого року.
Він намагається працювати лише коли є натхнення. Утім, сьогодні такий підхід не на часі. От і скаржиться іноді, що постарішав. Кілька років тому довелося побачити в дирекції Театру-студії маріонеток оголошення, що Ґабріадзе починає роботу над новою виставою – для наймолодших глядачів. Відтоді минуло чимало часу, але майстер усе ще в дорозі.
Бажання зробити постановку для дітей від трьох до шести років дозріває в нього давно. «Не слід вимахувати перед ними руками, – каже митець. – Треба показувати красу квітів, руху, музики, поезії. Мені хотілося б для них, для їхніх «божественних антен» дуже делікатно побудувати виставу на творах Шота Руставелі, Важі Пшавели, інших великих поетів – із гарними ляльками, з музикою. У таких постановках не варто зловживати сюжетом. Він повинен бути полегшеним, без складних інтриг, зав’язок і розв’язок».
Пам’ятники, створені Ґабріадзе (навести фото його пам'ятників)
– Чижик-Пижик у Санкт-Петербурзі – це антипод Мідного Вершника. Якщо постать Пєтра I – найпомпезніша, то герой народної пісеньки – найменший за розмірами й пафосом (11 см).
– Пам’ятник героєві анекдотів Рабиновичу у дворі Одеського літературного музею теж мініатюрний (30 см). Як, власне, й оповідки про нього.