▪   Жанна Безп’ятчук

Його ідеї правлять Грузією

Фото: Давид Месхі
Грузинський прозаїк Гурам Дочанашвілі про літературу своєї країни, біблійні сюжети та сміливість інтелектуалів
Матеріал друкованого видання
№ 33 (146)
від 13 серпня, 2010

Коли на різних творчих зборах або ж ідеологічно-культурних заходах, санкціонованих грузинською компартією, зачитували списки письменників, яких треба нагородити чи видати, імені Гурама Дочанашвілі в них не було. Залишати  його книжку де-небудь на столику в бюрократичних коридорах чи кабінетах було небезпечно. Ні, догани за це не виносили й строків, на щастя, не давали. Просто дефіцитна книга миттєво зникала, її цупили, щоб читати вдома, за зачиненими дверима. Й робити це могли ті, хто вдень викреслював прі-звище письменника з офіційних списків. Невиїзний літератор, листи до якого впродовж багатьох років надходили тільки розпечатаними, знайшов прихисток на кіностудії «Грузія-фільм», у «вольєрі для інакодумців», де, до речі, познайомився і з Сергієм Параджановим. Роман «Убрання перше» можна назвати книгою життя Гурама Дочанашвілі. Її головний герой блукає світами, пізнаючи суть тоталітаризму й демократії, свободи й влади. «Його ідеї, книги правлять Грузією», – так говорять про цього письменника в нинішній Грузії. Це публічно визнали навіть обидва її останні державні керівники – Едуард Шеварднадзе та Міхаіл Саакашвілі. Тиждень мав змогу особисто поспілкуватися з письменником.

Справжня грузинська література завжди була смілива, вона відіграла свою роль у розхитуванні старої системи. З мого покоління й старшого я б назвав братів Отара й Тамаза Чиладзе, це дуже хороші прозаїки. З-поміж молодих також є непогані письменники. В Москві деякі наші літератори з успіхом видавалися, а нині вони перейшли на детективи, масову літературу. В СРСР тих, хто вихваляв владу й писав догідливі твори, призначали на керівні посади. Від цього було огидно. Сьогодні їхніх імен ніхто не згадає.

Є література ні про що. Я просто не зношу всіх цих нових віянь у літературі, коли використовується ненормативна лексика. Це ініціатива самих авторів, такі бездарні письменники завжди з'являються. Всі оці «ізми» для мене чужорідні. Хто ті футуристи, що мали таку популярність? Хто-небудь із них залишився в пам’яті? Ніхто. Раптом вистрибують із якимись витівками, завдяки яким здобувають швидку славу. Ось ці футуристи мали моду носити якісь особливі краватки. І це їх виокремлювало.

Сьогодні люди розшукують ті кінофільми, які ми знімали на студії «Грузія-фільм». Тоді виходили сильні, сміливі стрічки, які випереджали час. Тепер дуже важко в кінематографі. Не знаю, як в Україні, а в нас це так. Раніше виходило багато художніх фільмів. Були періоди, коли студія «Грузія-фільм» випускала 10 стрічок на рік. А нині п’ять фільмів на рік – це рекорд.

Письменник несе величезну відповідальність перед своєю країною. Коли письменники догоджали радянській владі, вони продавали свою батьківщину, зраджували її. Кожний творець є завжди самотнім, а зв'язок із читачами – це окрема тема. В Грузії, на щастя, завжди був живий інтерес до літератури.

Усі герої літературного твору, весь його світ – це сам письменник. Згадаймо відоме висловлювання Гюстава Флобера «Мадам Боварі – це я». Літератор має проживати в душі життя навіть так званих негативних героїв, а його національний характер насичує всі елементи твору. Письменник завжди стоїть на рідному ґрунті. 1988 року я побував в Іспанії. Вже після тої подорожі прочитав книгу Хуана Рамона Хіменеса «Платеро і я». Це справді велика книга. І з неї я довідався більше про Іспанію, ніж під час перебування в країні. Або, скажімо, «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса – це настільки іспанська книга, що вона стала найріднішою для кожного іспанця.
Літературний твір щоразу народжується неповторно. Це зустріч зі Святим духом, який надихає й дає силу. Я ніколи не починаю писати одразу ж, як тільки щось мені спадає на думку. Коли ідея приходить до мене знову й знову, не полишає, тільки тоді я починаю втілювати її у життя. Багато разів переписую свої твори. Можна написати дуже швидко, але потім треба повільно допрацьовувати. Я все пишу від руки, комп'ютер не використовую. А ще не беру участі в різних письменницьких об’єднаннях.

Добрий письменник має бути і реалістом, і романтиком, і модерністом водночас. Він має поєднувати в собі всіх. Я не погоджуюся з тим, що хорошого письменника можна якось означити, встановити, до якого саме літературного напрямку він належить. Це неправильно. Ніяких рамок не треба.

Немає такого сюжету, якого б не можна було знайти в Біблії. Письменник не здатен придумати абсолютно нового сюжету, якщо все давно вже є. Над романом «Убрання перше» я працював 13 років. Тоді такий твір писати було важко, тим паче використовувати біблійні мотиви. Зрештою, його доля була дуже складною. Чому? Знову ж таки через біблійну тему блудного сина. Була страшна цензура, сильний тиск на письменників. Перша частина цієї книги вийшла в 1975 році, а другу не випустили окремим виданням, а просто надрукували в журналі й відрізали фінал. Його приліпили до інших оповідань, це були вже 1980-ті. Тоді в Грузії були й вільнодумні люди, які всупереч усім заборонам пропускали такі твори.

Не мені судити, чому і як «Убрання перше» випередило час. Те, що описано в романі, відбувається в Грузії в реальності, починаючи з перших років незалежності. Ми чимало пережили за останні два десятиріччя. А російські бомби, що падали на Ґорі! Скільки молоді в нас загинуло за ці роки! Книговидання через усе це занепало. В 1990-х після розпаду СРСР виходило дуже мало книжок.

У радянські часи доводилося надягати маску й називати персонажів італійськими, іспанськими іменами. Коли мій роман «Убрання перше» мали публікувати в Росії, звідти надіслали лист нібито від працівників друкарні в Ленінграді, що вони не хочуть видавати цю «маячню шизофреніка». Після цього створили комісію, яка вивчала ситуацію. Вона попрацювала – й раптом видавати роман не лише дозволили, а й збільшили наклад уп'ятеро. Зрозуміти щось у всьому цьому було важко. А далі роман видали й продавали за валюту тільки за кордоном. Наші родичі в Алжирі змогли придбати його там російською мовою. Потім були перевидання. Проте біблійні місця скорочували, приміром, кілька речень об’єд­нували в одне. Хотіли як легкочитабельний детектив проштовхнути до друку. Кілька років тому в Москві знову вийшла ця книжка в рубриці «Культурна революція». Російське МЗС передало нам один примірник. У СРСР було ще й таке: коли Євгеній Євтушенко їхав за кордон і там сміливо висловлювався, потім по всьому Союзу різко посилювалася цензура. Ми тут у Грузії на собі це відчували.

У Грузії була дуже мужня інтелектуальна еліта. Всупереч комуністичному тиску й заборонам, у нас був ренесанс, вдалося зберегти грузинську мову. Коли наші колеги з інших соціалістичних республік, зокрема з України, дивилися грузинські телеканали, то дивувалися, як ми можемо таке давати в ефір, так сміливо говорити. Казали: «Нас за це посадили б». Виходив молодіжний журнал «Цискарі». Його редактор Давид Чарквіані що тільки не робив у ЦК Компартії, яку тільки маску не надягав, лишень би щось проштовхнути в друк. Тих людей, які своїм життям, своїм інтелектом, розумом допомогли зберегти й донести до людей такі твори, як «Убрання перше», вже сьогодні немає з нами.[2047][2048]

 
Бібліографія: вибране

«Там за горою», збірка оповідань

«Пісня без слів», збірка оповідань

«Справа», збірка оповідань

«Обдарую тебе тричі, або Убрання перше», роман

«Глиба церковна», роман

«Були дивними й залишаються і людина, і життя», роман

«Ватер(по)лоо, або відновлювальні роботи», повість

«Окремо і разом», повість

«Гавайський вальс», кіносценарій (за мотивами власної новели «У нашому дворі йде дощ»)

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

Гурам Дочанашвілі

народився 1939 року в Тбілісі. Закінчив історичний факультет Тбіліського університету. 1956 року був уперше засуджений за «антирадянську агітацію та пропаганду», 1958 року – вдруге за «спротив владі». З 1975-го по 1985-ий працював у журналі «Мнатобі». З 1985-го – головним редактором кіностудії «Грузія-фільм». Гурама Дочанашвілі називають «віртуозом грузинського слова», який здійснює унікальні експерименти з лексикою і синтаксисом мови. У Грузії за мотивами його творів здійснено численні театральні постановки, знято фільми, зокрема стрічку «Бесаме» (1989), реж. Ніно Ахвледіані.