Залучення через харчі
Нещодавно потрапила в невеличке селище, якого офіційно навіть немає на мапі. Але, на жаль, дуже часто воно є в інформації штабу АТО, бо його вулиці знаходяться по різні боки лінії фронту. Існувати тут можна хіба що за допомогою гуманітарки, бо коли немає світла та води, звісно, неможливо не те що знайти роботу, але й навіть курчат вигодувати. Добре, що старенькі почали отримувати пенсію, але все одно на допомогу чекають. Майже кожного тижня до волонтерського будиночка протестанти привозять хліб, воду, інші продукти харчування. Але перед тим, як хліб роздавати, десь годину перед мешканцями виступає представник церкви, він співає пісні, проповідує, відповідає на питання. Це є обов’язковою умовою отримання допомоги.
«А що нам ще робити, це ж теж подія. Приходять, бо хліб отримати – це теж важливо, особливо тим, хто ще не пенсіонер, бо доходів немає зовсім. Слухаємо. Але до іншої віри не переходимо. До нас одного разу навіть завітав православний священник. Він теж привіз нам допомогу! Ікону, щоб прикластися, та церковні свічки!»- пошепки, щоб не заважати іншим слухати, каже літня місцева жіночка. І я згадала, що про таке залучення до Бога через харчі розповідала мені колись і знайома бабуся, яка виїхала з Донецька до Бахмуту та вирішила піти на захід, що проводили протестанти, бо там обіцяли дати якісь консерви. Простоявши біля години в холодному залі, де співали та розповідали про Бога, вона через втому ніг впала в туалеті, довелось викликати лікарів. Але гуманітарки їй не вистачило: дали тільки тим, хто стояв в перших рядах.
Ткачев Евген
З усіх конфесій саме протестанти почали першими активно допомагати цивільному населенню на цій війні. Ще в 2014 році вони кожного дня бували в Слов’янську: звідти вивозили хворих, літних людей та дітей, туди везли харчі, ліки та воду. Вони реально наражалися на небезпеку, вісім чоловіків з родини слов’янських протестантів були закатовані під час окупації. Але вони продовжували допомагати:
«З'явилася величезна кількість замовлень на вивезення людей: до цього усі чомусь чекали, що їх будуть евакуювати централізовано! Але держава мовчала – на великій землі робили вигляд, що проблеми з евакуації місцевого населення не існує! Автобуси вже не ходили, ті, хто був на своїх «колесах», давно вже виїхали, пішки можна було б йти добу. Хто міг, той ішов… Таксі викликали по 500 гривень за людину. Це в місті, де вже майже місяць ніхто не отримував ніяких грошей! Возити автобусами ми не ризикували, «революціонери» могли зазіхнути на транспорт, тому за день на своїй пошарпаній машині я міг зробити по 5-6 ходок, щоб пересадити людей в автобуси, які чекали в селі вже на вільній території. Нас стали називати «таксистами», тому що ні ті, ні інші не вірили, що подібне можна робити без грошей», – розповідає Євген Ткачов, пастор з Часів Яру, якому через допомогу людям прийшлось посидіти в підвалі у терористів.
Читайте також: Капелан Василь Іванюк: «Сім’я в солдата на першому місці»
Через дуже потужних рух волонтерства, в лавах яких багато представників протестантських церков, вони укріплюють свої позиції на Донбасі, бо завжди поруч, коли у людей біда. Але неважко уявити, які бушують пристрасті в душах тих, хто заради дійсно необхідного шматка хліба чи консерви, змушений, «тримаючи перехрещеними пальці», підспівувати пасторам. Добре, що подібна практика не стосується допомоги, яку церкви передають нужденним від міжнародних донорів: згідно з гуманітарних стандартів вона надається без жодних примусів та реклами.
Молитва з вимогами патріотизму
Як і по всій Україні, на Донбасі поширюється тенденція переходу православної пастви до церков Київського патріархату. Інколи, питання власності храмів доводиться вирішувати в судах. Ось, Сретенський храм Костянтинівки був закладений в 2011 році, як православний храм Московського патріархату. А 14 жовтня 2015 року тут була проведена перша служба, але вже священником Української православної церкви Київського патріархату Донецької єпархії. Настоятелем храму став благочинний Краматорського округу отець Костянтин, котрий раніше був настоятелем храму у Покровську.
«Головою Приходської ради нашого храму є керівник заводу «Мегатекс» Юрий Шапран. До нього ще до війни звернулись воїни-афганці з проханням поставити маленьку капличку поруч з пам’ятником загиблим хлопцям. Але на заводі прийняли рішення збудувати храм, де будуть також поминатися загиблі воїни-інтернаціоналісти. Депутати виділили землю під храм, був затверджений Статут. Але війна кардинально змінила плани, коли будівництво храму було вже розпочато. Багатьом стало ясно, що, на жаль, в храмах Московського патріархату підтримують тих, хто творить безлад на нашій землі. Тут нікого не треба переконувати в цьому: ми знаємо, що в Слов’янську в церкві зберігали зброю, там переховувалися бойовики, йшла антиукраїнська пропаганда. Тому більшістю голосів Приходської ради, до якої входять працівники заводу, воїни-афганці) було вирішено передати недобудований храм Київському патріархату. Голосували усі, крім тих, хто на цей момент був в лавах бойовиків, дехто навіть загинув. Але це потім стало для донецького обласного суду доказом того, що таке перепорядкування було не законним», – розповідає настоятель храму.
Читайте також: Отець Андрій Зелінський: Можна повернутися до Києва, але не можна повертатися з фронту
Отець Костянтин, який до речі, десять років відслужив в церквах Московського патріархату, вважає це нонсенсом: бо суди України повинні відстоювати інтереси України. Чи зовсім не мати впливу на події в церквах, бо усі формальності взаємодії з законом були узгоджені: до Статуту внесені зміни, землю передали новим власникам. Але навіть апеляційний суд області, який був перенесений в Харків, визнав власниками Московський патріархат: бо за статутом цієї конфесії передання храму можливе тільки після узгодження з їх керівництвом. Чи хтось думає, що вони б віддали новий храм, дивується священник. Касаційний суд скасував рішення, передавши знов у суд першої інстанції. І знов – перший суд визнає власниками Московський патріархат. Але нові власники не здаються:
Отець Костянтин
«Ми знов подаємо на апеляцію, можливо, суди будуть йти роками, бо не секрет, що за цією справою стоїть сам Вадим Новинський. Зараз ми вже проводимо служби, прихожан стає більше. І серед них не якісь чужинці, це все наші, костянтинівці, мешканці прилеглих містечок та селищ. Інколи бачимо бабусь, які на лавочках біля храму зупиняють людей, розказуючи, що це поганий храм, що там їх можуть підірвати та інші нісенітниці. Але великих провокації не має, дякувати Богу».
Читайте також: РНБО ініціювала розробку закону про капеланську службу в ЗСУ
Майже усі «київські» священники є військовими капеланами. Кажуть, на війні вже немає атеїстів. Бувають випадки, коли окремі бійці чи командири відмовляються від їх послуг, бо «ви не справжні». Але більшість цінує допомогу та спілкування. До речі, багато батальйонів та військових частин отримали автівки, що придбали саме представники Української православної церкви Київського патріархату.
Є священники, а є ті, хто зрадив клятву
Я здивувалась, побачивши ще в 2014 році в військовому шпиталі з гуманітарною допомогою отця Олександра, що є священником української православної церкви Московського патріархату, бо якось вже звикла до проросійської риторики майже в усіх храмах Донбасу. Але, виявляється, серед цих церковників є відчайдушні патріоти.
«Під час Майдану я разом з іншими намагався зупинити колони «Беркута», що їхали в Київ. Бо з обох боків чиїсь сини, батьки, чоловіки, а місія священика – зберегти життя. А коли почалась війна, був вже тут- на Донбасі. Допомогу з усіх куточків України я передавав переселенцям, військовим, пораненим. Мені болячі дивитися на жінок з прифронтового Троїцького з втомленими обличчями, які в 35 виглядають на 60. Дітей, які граються гільзами замість іграшок, мені ніяково, коли під час молебну я чую вибухи. Зараз я клірик Крестовоздвиженського храму міста Ізюма, що на Харківщині. Звідти продовжую їздити до хлопців. Ні, я не військовий капелан, які, зараз, на жаль, не завжди займаються саме духовними питаннями. Я звичайний священник, що турбується про свою паству, яка боронить єдність та незалежність нашої країни», – вважає отець Олександр.
отець Олександр
Питання щодо приналежності його церкви до країни – агресора отець Олександр, який родом з Макіївки, пояснює дуже впевнено, бо, думаю, робить це дуже часто. Йому доводиться відповідати за колег, що зробили багато для того, щоб війна почалась:
«Це не священники, це ті, хто зрадив клятві. Зараз їх вигнано з церков, вони не служать на території України. Бо якщо церковник закликав брати зброю та робити протизаконні дії, що призвело до загибелі людей та війни, він не має бути священником. Але ми повинні розуміти, що в 1992 році створилась незалежна Українська Православна церква, якою керує той, кого обирають українські священники, яка була визнана міжнародним суспільством як канонічна церква. І жодних офіційних документів, де б було написано, що це Московський патріархат, немає. Тому жодних протиріч в служінні Україні та церкві на своїй посаді я не бачу».
Читайте також: Капелан «Правого сектору»: Резерви української нації невичерпні
Але інші все ж бачать ці протиріччя. Нещодавно в сусідньому з Ізюмом селі Бугаїівка, де теж служить Олександр Панасенко, намагалися перевести церкву до Київського патріархату. Назвав при цьому отця Олександра, який навіть службу проводить українською мовою за проханням прихожан, «масковским попом».
«Церква залишається у власності релігійної громади Української Православної Церкви. В ній і надалі продовжуються молитви за бійців ЗСУ, НГУ та ДУК. І так буде аж до самого закінчення війни. Я захищаю Україну там, де мене благословила Свята Мати Церква», – написав на своїй сторінці в ФБ отець Олександр.
Тож, під впливом війни, спричиненій російською агресією, люди активно «голосують ногами»: щоб не фінансувати представників ворожої церкви, патріотично налаштовані мешканці Донбасу шукають альтернативу серед інших посередників спілкування з Богом. Крім протестантських та православних «київського» підпорядкування активно поповнюються й ряди греко-католиків, що мають на Донеччині не тільки храми майже в кожному місті, а й навіть монастир, що знаходиться в селі Званівка Бахмутського району. Люди не тільки звертаються туди, щоб обвінчатися, відсвяткувати Різдво чи взяти учать в вертепах, а й стають повноцінним постійними парафіянами. Бо серед священників греко-католицької церкви немає тих, хто сумнівається в єдності України.