Партія регіонів уже, здавалося б, мала стати історією. Багато хто саме цього дуже хотів би. Одні — щоб забути цей кошмар, інші — щоб морок минулого поглинув їхні «подвиги» й не висів тягарем на репутації. Але мафія так просто не вмирає. І хоч би в який спосіб відбувалася її реінкарнація, хоч би як змінювалися назви та лідери, чорна суть залишатиметься завжди й труїтиме життя країни доти, доки її не знищать до ноги. Інакше не може бути.
Рятівники совка
Очевидно, історія ПР могла б скластися інакше, і тоді ніхто ніколи не дізнався б про безмежні апетити її адептів та лідерів. Вона могла б зникнути так само безслідно, як численні аналогічні проекти, але маємо те, що маємо. Перш ніж стати тим, чим стала, їй довелося пройти непростий шлях від нічим не примітного, маловпливового політпроекту до ледь не всесильної машини беззаконня, яка підім’яла під себе цілу країну. Нині вона все ще жива, трохи ослабла, схудла, перейменувалась, але не менш небезпечна, ніж була, а можливо, ще страшніша. У країні, де запах крові вже не викликає паніки, жаху й огиди, політичні методи боротьби за владу можуть легко трансформуватися в примітивніші, і це вже не раз було доведено. Врешті, трансформація ПР як така й не потрібна, варто лише згадати давнину й те, з чого все починалося.
Читайте також: У демократію як у карти
ПР задумувалася як елітарний клуб червоних директорів на противагу національно-демократичним проукраїнським рухам і партіям, що мов гриби після дощу виростали в Україні, переважно в Центральній і Західній, у середині 1990-х років. Влада помалу вислизала з їхніх пальців, країна невпинно змінювалася, і загроза втратити вплив на процеси підштовхнула шукати нові способи пристосування до незвичної реальності. А що саме на Донбасі найбільше переймалися бандеризацією країни та відходом від совкових «скрєп», то й місію порятунку світлого минулого там узяли так близько до серця. Саме Донбас став колискою ПР і саме той Донбас, де браві хлопці Аліка Грека на той час уже встигли перемолотити все живе й взяти під контроль усе, що дихає. Жодного іншого варіанту як стати таким собі компромісом між криміналом і залишками партноменклатури в Партії регіонів не було. Кримінал уже утвердився й прагнув виходу на ширші простори, а залишки партноменклатури вже не могли поводитися самодостатньо, бо мусили рахуватися з новими господарями регіону. Вплив офіційного Києва на всю цю компанію був доволі номінальним. А от неофіційний, і не лише Київ, в особі соратників по боротьбі за світле минуле виявився дуже навіть зацікавленим в участі в цьому масштабному проекті, адже політично аморфна ідея представляти інтереси якихось міфічних регіонів була добрим прикриттям для всіх можливих темних «дєлішек» на політичній чи економічній ниві.
У деталях ховається диявол
Перераховувати всі віхи становлення ПР немає потреби. Тільки ось почалося все насправді трохи раніше, ніж записано в офіційних документах та актах реєстрації. Умовною точкою відліку, оминаючи процеси притирання, відстрілу й закатування в асфальт, можна, ймовірно, вважати президентські вибори 1994 року, у результаті яких повноправним володарем України став Леонід Кучма. Подейкують, він мав усі шанси пролетіти над Банковою, так і не приземлившись, й історія могла піти в зовсім іншому напрямку. Принаймні учасники тих виборчих подій стверджують, що все вирішила ніч після виборів, коли нібито переконлива перемога Леоніда Макаровича Кравчука станом на вечір раптом змінилася переконливою перемогою Леоніда Даниловича Кучми станом на ранок. На все, мовляв, вплинув підрахунок голосів, майстерно організований на Донбасі. А що влаштувати його силами лише влади, без залучення впливовіших структур, було фактично неможливо, то цей день, очевидно, і став точкою відліку легалізації та виходу у великий світ тамтешнього криміналу, якому тепер у Києві зобов’язані великі люди.
Читайте також: Банду геть чи бандитам тюрми
Потім ще була спроба спрямувати русло в інший бік. Теракт на стадіоні в Донецьку, де вбили господаря Донбасу Аліка Грека, напевне, варто розцінювати як спробу переграти ситуацію. Кажуть, що вбивство було справою рук конкурентів. І це, мабуть, правда, тільки от хто ті таємничі конкуренти — питання досі відкрите. Ними могли бути і колеги по цеху, у що не дуже віриться, і влада, яка намагалася таким чином закрити питання зобов’язань та приструнити майже безконтрольний регіон, і особливо сусіди, чиї спецслужби якраз непогано на цьому розуміються й дуже були зацікавлені в зміні основного гравця. У будь-якому разі в той час мафія нарешті остаточно полізла в політику. Взявши Донбас терором, братки чудово розуміли, що втримати його тільки трупами неможливо й треба брати владу у свої руки. Саме тоді починається злет Віктора Федоровича в стінах місцевої ОДА, саме тоді засновується Партія регіонального відродження України, прародичка ПР, саме тоді починається наступ на Київ, який увінчався переїздом аж на три роки Януковича в кабінет прем’єр-міністра України. Далі мало бути його президентство, але країна до таких розкладів виявилася ще не готовою, Помаранчева революція поламала плани.
Навряд чи колись стануть відомі всі деталі тих бурхливих подій. Багато хто з їхніх учасників уже ніколи не зможе свідчити. Але те, як швидко тодішній президент Кучма погодився на переголосування результатів виборів і відкинув силовий сценарій вирішення проблеми, що унеможливило прихід до влади «двічі несудимого» Януковича, таки вказує на те, що Леонід Данилович навіть радів, що плани провалилися, чудово розуміючи, з ким має справу і в яку аферу змушений втягувати країну.
Загартовані в мафіозних битвах новоспечені політики не збиралися відмовлятися від мети і, вдало використовуючи примітивні інстинкти переможців, таки взяли своє. Спочатку Віктор Ющенко реінкарнував власного опонента, запросивши на посаду прем’єра, а потім своєю талановитою політикою фактично дав йому зелене президентське світло. Цього разу вхопивши долю за бороду, мафія вже не мала наміру випускати її й почала тотальний наступ на країну. Оптова купівля політичних сил, а де не вдавалося оптом, то вроздріб, породила огидне явище, яке в народі назвали тушками, і заклала новий тренд в українській політиці. Майже не прихована купівля голосів, лобіювання потрібних законів, неймовірний тиск на опозицію зробили свою справу. Парламент поступово, але впевнено переставав бути законодавчим органом країни, а ратифікація харківських угод на догоду Кремлю фактично остаточно перетворили його на театр маріонеток. Донецькі кадри, більшість яких прямо чи опосередковано пов’язані з тамтешнім криміналом, заполонили чиновницькі кабінети по всій країні. У якийсь момент 43 із 54 заступників міністрів Кабміну виявилися людьми з Донецька. Міністр міг бути звичайнісінькою лялькою, а всіма справами керували потрібні люди. «Смотрящі» стали класикою управлінської системи країни. Для певності було тотально замінено керівництво силовиків (у Генпрокуратурі вісім із дев’яти заступників генпрокурора є вихідцями з Донбасу), частину посад обійняли свої, а частину делегували колегам із Росії. Навіщо й на яких саме умовах, з’ясується трохи згодом, коли великі плани знову не спрацюють. Навіть виправні колонії і ті були взяті під контроль, що в принципі логічно.
Читайте також :Історія однієї мутації
Керівництво країною перейшло в руки зграйки авторитетів, — називаймо її «Сім’я», мафія, як завгодно, суть від цього не змінюється, — яка на власний розсуд та у своїх інтересах ухвалювала стратегічні рішення, призначала на посади, виносила присуди, давала згоду на приватизацію чи віджим бізнесу. Чиновники та державні органи опиняються фактично на підтанцьовках, без особливої можливості впливати на ситуацію. Понад те, змирившись із долею, вони й не збиралися нічого бойкотувати чи з чимось боротися, адже чорна каса ПР, або, якщо правдивіше, общак, вдало залагоджувала всі неприємні моменти. Ну а те, що не залагоджували навіть гроші, завжди можна було аргументувати в інший спосіб. Яка роль у всій цій схемі була відведена Януковичу, ще до кінця не з’ясовано. Але те, що з основною важливою функцією він таки не впорався, вже більш ніж очевидно. Занапастили його жадібність і манія величі, які в певний момент вийшли з-під контролю. У принципі, оточення в цьому провалі теж відіграло свою роль. Відпрацьовані в роки бурхливої молодості способи збагачення та просування кар’єрною драбиною, навіть за умови серйозної модернізації, вже не могли забезпечити бажаний результат і були приречені рано чи пізно дати збій. Та й взяття під контроль цілої країни і перетворення її на кримінальне князівство — це все-таки ювелірна справа, яка не під силу м’ясникам.
Окремого дослідження, звісно, потребує питання керуючої та спрямовуючої ролі ФСБ у всій цій історії. Наскільки потужним був її вплив, як відбувалося вербування, скільки служивих працювало на агентурній роботі, а скільки на сусідні спецслужби з переконань — усе це ще чекає на свого скрупульозного дослідника. Хай там як, а Революція гідності завдала їм серйозної поразки, і здавалося, що історія з регіоналізацією, пардон криміналізацією, України на цьому мала б нарешті скінчитися, але ні. На жаль, добити монстра ніхто так і не наважився. Свою роль, звісно, відіграли й нові обставини: анексія Криму, війна на Донбасі, але м’якотілість і побратимство нинішньої влади, як і минулого разу, прислужилися до цього не менше. Зрозумівши, що програла, мафія зробила крок назад, розбіглася, залягла, але, збагнувши, що їй особливо нічого не загрожує, заспокоїлася й спробувала легалізуватися під новими брендами. Ті самі символічні жертвоприношення, які були згаряча знову зроблені для заспокоєння публіки й замітання слідів, як і минулого разу, виявилися марними та поспішними. Але що вдієш, страх має великі очі.
Мафія безсмертна?
Щоб відповісти на запитання, чи має майбутнє в Україні колишня ПР у своєму оновленому вигляді, з дещо прорідженими лавами, під брендом, скажімо, Опоблоку чи навіть «Відродження», мабуть, недостатньо вивчити електоральні вподобання українців, розчарованих всім і вся. Все знову ж таки залежатиме не від міфічного електорату, а від зроблених нинішньою українською владою висновків та її здатності відповідно вжити правильних та жорстких заходів, щоб цього не допустити. Чи має право група людей, яка, щойно здобувши владу в країні, спробувала її цілковито узурпувати через підкуп, шантаж, залякування та маніпуляції, яка погодилася на підписання ганебних харківських угод, що продовжили перебування в Криму чужинських військ і врешті призвели до його анексії, яка відмовила країні в євроінтеграції і фактично готувала її анексію та приєднання до Росії, займалася підривною діяльністю на Донбасі в інтересах сусіда-ворога, що вилилося в сепаратистський заколот і розгорання справжньої війни, планомірно знищувала українське військо та інші силові структури, ініціювала та ухвалювала диктаторські закони, щоб знищити демократичний устрій країни, вела наступ на українську мову, здійснюючи тотальну русифікацію, пішла на силове вирішення конфлікту з власним народом, залучаючи собі на допомогу кримінальні елементи та цинічно проливаючи кров своїх громадян, яка, врешті, розграбувала й привласнила в той чи інший спосіб усі багатства, рукотворні й природні, впливати на майбутнє країни чи взагалі бути в політичному процесі. Відповідь більш ніж очевидна. Але чи почують українці колись цю відповідь?
Читайте також: Генеральний тест
Адже питання насправді не в окремих гравцях, чиї прізвища на слуху й давно відомі. Воно навіть не в жертовних баранах, на яких нині порушено справи й більшість яких є недоступними для українського правосуддя, що, до речі, теж майже знищене персонажами, про яких іде мова. Йдеться про цілу структуру. І справедливий вихід із ситуації видається доволі прозорим та зрозумілим. Справедливість — це не саджання за ґрати Єфремова чи ще когось, кого призначать. Це знищення цілого ОЗУ, притягнення до відповідальності та покарання всіх членів, а також агентів ворога, які працюють під його прикриттям, конфіскація награбованого ними майна й накладення заборони на будь-яку публічну політичну діяльність до кінця їхніх днів. Якщо того не станеться, мафія обов’язково знову відродиться й переможе. Тільки тоді шанси вижити в цієї країни будуть втрачені остаточно.
Чи розуміють це люди, які нині перебувають у владі й від яких фактично залежить майбутнє країни, чи спроможні вони відступити від своїх безхребетних домовленостей і почати діяти в інтересах країни? Дуже хочеться сподіватися, що правильні висновки будуть зроблені, логічні рішення не забаряться й п’ята колона в особі усіляких ПР чи ОБ нарешті буде знищена.