Лише за кілька тижнів після найбільшої масакри євреїв із часів Голокосту, яку скоїла терористична організація ХАМАС, політики й коментатори по всьому світу завзято намагаються «контекстуалізувати» й у такий спосіб хоча б опосередковано релятивізувати це дике звірство.
Зразок цього — заява генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша, який підкреслив, що він «однозначно засуджує жахливі й безпрецедентні акти терору, вчинені ХАМАСом в Ізраїлі» і що жодні страждання палестинців не виправдовують терору. Однак одразу ж додав, що ці напади «сталися не у вакуумі», оскільки «палестинський народ 56 років під гнітючою окупацією».
Пояснюючи терор ХАМАСу несправедливістю, нібито завданою палестинцям, Гутерреш відвертає увагу від справжнього виміру цих звірств. Він робить витонченіше, ніж засліплені антисіоністи на кшталт ікони захисту клімату Ґрети Тунберг, яка вигадала ізраїльський «геноцид» у Газі, навіть не згадуючи про жорстоке вбивство 1400 беззахисних людей палестинськими загонами вбивць. Але саме тому, що Генеральний секретар ООН позиціює себе як голос зваженого розуму, а схема мислення, що лежить в основі його заяви, більшості західної демократичної громадськості здається правдоподібною, його заява особливо проблематична.
Читайте також: Хибний «наратив»
Слова генерального секретаря ООН виявляють панівну в західному світі нездатність визнати абсолютне зло й назвати його на імʼя. Повʼязуючи волю ХАМАСу до винищення з історією, яка робить її якщо не зрозумілою, то принаймні осяжною, Гутерреш завуальовує справжню природу актів насильства, вчинених з єдиною метою — убити якомога більше беззахисних людей і завдати максимальних страждань групі людей, оголошеній ворогом. Такі звірства не що інше, як злам цивілізації.
Масові вбивства, подібні до тих, що вчинив ХАМАС, спрямовані не лише проти своїх безпосередніх жертв, а й проти базового консенсусу, що обʼєднує людство попри всю наявну взаємну ворожнечу. Злочинцями керує безмежна ненависть, яка не потребує реальної причини або конкретного приводу для розрядки, а лише сприятливої нагоди. Убивча ненависть ХАМАСу до євреїв зʼявилася не з моменту початку конфлікту Ізраїлю з палестинцями. Вона живиться з отруйних антисемітських джерел, які були вірулентними вже тоді, коли про існування єврейської держави навіть не думали.
У демократичних суспільствах, однак, дуже поширене небажання визнавати реальність безумовного зла. У способі мислення, сформованому Просвітництвом, є принципово сумнівним вважати окремих людей чи навіть цілі групи або держави злом за своєю суттю. Завжди є зовнішні обставини та внутрішні диспозиції, які спричиняють їхню жорстоку й убивчу поведінку. Відповідно, завжди є детермінанти злих учинків, які їх хоч і не виправдовують, але роблять осяжними, як до такого може дійти.
Читайте також: Етос антитоталітаризму
Але, зіткнувшись із граничною нелюдськістю, раціональне пізнання, яке завжди виводить події з причинно-наслідкових звʼязків, сягає своєї межі. Воно мусить визнати, що всі спроби пояснення зазнають поразки через присутність сили, яка прагне руйнування заради руйнування. Цією силою є зло.
Ідеться не про зло як богословську чи метафізичну категорію. Сучасна світська концепція абсолютного зла спирається не на релігійні чи філософські конструкції, а на болісний досвід його реальності. «Можна сформувати уявлення про зло, тому що зло є реальністю», — лаконічно сформулював французький філософ Андре Глюксман. Для визначення, що це таке, не потрібно жодних світоглядних виводів. Ми знаємо, що це таке, щойно воно неприкрито являє своє вбивче обличчя.
Зло не зникає від спроб відфільтрувати його через політичні, соціальні чи психологічні критерії та пояснення його цим. Це означає, що треба відмовитися від сподівань на те, що його колись можна буде повністю усунути зі світу. Тим потрібніше стримувати зло й протидіяти йому. Якщо увага до постійної прихованої присутності абсолютного зла зменшується, воно завжди знаходить нові способи, щоб по-звірячому пробити собі дорогу.
Коли демократії намагаються заперечити або витіснити існування абсолютного зла, вони знезброюють себе перед обличчям свавілля, з яким воно нападає зненацька. Після кожної його появи західні політики та ЗМІ завжди заскочені цими нібито «немислимими» злочинами.
Читайте також: Помилки західної політики щодо Палестини
Так сталося й після нападу ХАМАСу на Ізраїль, коли демократична громадськість була приголомшена цим «безпрецедентним» злочином, ніби ніколи не було 11 вересня, страхітливого панування Талібану та Ісламської держави, джихадистського масового терору в Парижі, Лондоні та Мадриді. І ніби звірячі дії загонів вбивць ХАМАСу, їхні невибіркові вбивства, насильство й викрадення беззахисних людей різного віку не нагадують до жаху масові вбивства, скоєні російськими окупаційними військами в Україні, у таких містах, як Буча та Ірпінь.
Абсолютне зло не можна «контекстуалізувати» історично, соціально чи суспільно. Воно веде власну екзистенцію незалежно від часу, місця та обставин. Стримати його можна, лише якщо безстрашно стежити за ним і завжди бути готовим до того, що десь і колись воно знову підніме голову.