Рамою по рамках

ut.net.ua
6 Листопада 2009, 00:00

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4



/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

 
Київський глядач давно змирився з російськими театральними антрепризами як із закономірним злом. Їхній рецепт, зрештою, відомий усім: кілька акторів із гучними іменами, нашвидкуруч зліплена режисура, мобільні декорації й недешеві квитки. Ще років п’ять тому було марно комусь пояснювати, що безглуздо віддавати за це півзарплати, якщо за менші гроші можна побачити значно кращі вистави столичних театрів.

Зараз це розуміють майже всі й навіть більше: Україна самостійно спроможна виробляти подіб­­ний – у всіх сенсах – театральний продукт. «Міщанин у дворянстві» (так на афішах, хоча варто було б скористатися класичним перекладом «Міщанин-шляхтич») – спільний проект акторської команди, більшість якої, як-то Лев Сомов, Леся Самаєва, Олеся Жураківська, – артисти Театру драми і комедії на Лівому березі, російського режисера Алєксандра Вількіна та київського оркестру «Либідь» на чолі з диригентом Григорієм Постоєм. Останній хоча й супроводжує виставу наживо, але якоюсь дуже дивною «середньостатистичною» музикою – не рококо, не радянською естрадою і точно не джазом (не дивно, що ім’я композитора у релізах варіюється від Г. Фролов до Г. Владиславович).

Сама вистава теж неідеальна, але все-таки загалом краща за музичну складову. Постановники вчасно згадали, що Жан-Батист Мольєр писав для Людовіка XIV не просто комедію, а комедію-балет, а театр – своєрідне мистецтво, що не має власних обмежень. У першій дії на сцені встановлена величезна рама, в якій розігрується «жива картина». Коли ж актори ступають трохи нижче, на звичайну сцену, то вмить стають «своїми» й отримують право безпосередньо запитати у глядача щось на кшталт: «Хіба ж ви не такі, як Журден? Не хочете заможного чоловіка для своєї донь­­­-
ки?» Або ж іронічно зреагувати на дзвінок невимкненого мобільного: «О, яка гарна музика!» Хоча під час перегляду важко було уникнути відчуття, що не театральне дійство усотує глядача в себе, а глядач примушує хороших акторів грати за власними правилами і тому виглядати значно гіршими, ніж вони є насправді. Утім, вистава ще має шанс. Певний час «Міщанина у дворянстві» випробовуватимуть на київському глядачі, а згодом повезуть містами України. Було б непогано, якби режисер Алєксандр Вількін звозив своє творіння до себе на батьківщину і росіяни нарешті дізналися, що таке українська театральна антреприза.

 
 Національний український драматичний театр імені Івана Франка иїв. площа Івана Франка, 3)