На початку грудня 2020 року уряд оновив тему всеукраїнського перепису населення, про яку встигли трохи забути в умовах пандемії COVID-19 та місцевих виборів. Короткий зміст «попередніх серій» такий: перепис за часів незалежності зробили лише один раз, у 2001-му, а другий мав відбутися торік. Проте на початку 2020-го у владі натякнули, що гроші на перепис варто використати для інших цілей. Зробили «оцінку чисельності наявного населення», використавши дані кількох реєстрів і мобільних операторів, назвали цифру в 37,2 млн осіб (без урахування мешканців окупованих територій) і взяли паузу. А суперечки щодо доцільності справжнього перепису швидко вщухли після запровадження загальнонаціонального карантину.
Згаданим розпорядженням уряду в грудні перепис призначили на 2023 рік. Навіть сам документ при детальному вивченні можна вважати важливим артефактом для майбутніх дослідників теми переписів в Україні. Він складається з двох коротких тез: призначити перепис та визнати нечинними низку старих розпоряджень Кабміну. Саме нечинні вже документи й оповідають історію. Усі вони стосуються розпорядження уряду № 581 від 9 квітня 2008 року, яким перепис призначили на 2011-й. Потім дату змінювали п’ять разів, переносячи терміни на кілька років.
Якщо за нову відправну точку взяти 2023-й і припустити, що ситуація розвиватиметься за схожим сценарієм, то українським демографам і статистикам можна лише поспівчувати. Демографи та статистики, натомість, переконані, що співчувати в такому разі доведеться не лише їм, а й бізнесу, місцевій владі та самим громадянам, які не матимуть важливої інформації для серйозного планування.
Читайте також: Метод Дубілета
«Я особисто знаю багато прикладів, коли інвестори з-за кордону приходили на нашу територію, створювали підприємства, а потім з’ясовували, що їм не вистачає людей, які могли би там працювати. І тоді ставало зрозумілим, що можна побудувати будь-яке підприємство, але якщо людей немає, то їх треба або переманювати з інших підприємств та інших територій, або шукати якийсь інший вихід. В ідеалі інвестор має отримувати всю цю інформацію від держави до того, як він прийде до нас зі своїми грошима. Якщо ми хочемо, щоб вони до нас приходили», — каже Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ під час онлайн-конференції, присвяченої перспективі здійснення переписів на основі реєстрів в Україні. Серія відповідних заходів тривала впродовж минулого року. Останній відбувся 9 грудня — у день виходу розпорядження уряду про нову заплановану дату перепису.
У цитаті Лібанової, яка є однією з найвідоміших публічних адвокаток ідеї перепису, класичний приклад доцільності його здійснення. Однак пояснити зв’язок між заводами та переписом на широкий загал усе одно складно. Сповна конфлікт між побутовим і науковим поглядом на перепис можна було спостерігати рівно рік тому, коли влада доволі вдало продала ЗМІ й населенню ідею про оцінку за реєстрами та користувачами мобільного зв’язку як заміну повноцінного перепису.
Як це часто буває, проблема тоді полягала не тільки в суті, а більше в інтерпретаціях. З одного боку, команда на чолі з тогочасним міністром Кабміну Дмитром Дубілетом (до якої належав і голова Держстату Ігор Вернер) свою роботу так і не назвала «переписом», а справедливо означила «оцінкою». З іншого — Дубілет як представник влади неодноразово заявляв, що «на його особисту думку, традиційний перепис не потрібен», адже кількість населення «фактично встановили». Цього вистачило для потрібного ракурсу. Навіть серйозні медіа давали заголовки про «електронний перепис населення», який зафіксував кількість українців. Натомість критики Дубілета й нової влади сконцентрувалися на пошуку помилок в обраному ними методі замість головного: перепис — це взагалі не про кількість населення.
Для донесення цієї ідеї потрібно значно більше зусиль. Але суть насправді доволі проста. В архіві сайту електронних петицій до президента можна побачити, наприклад, вимогу збільшити кількість вагонів електрички Гребінка (Полтавська область) — Київ із шести до восьми або десяти по буднях. Заявниця скаржиться на тисняву, через яку люди навіть утрачають свідомість: «Із— за малої кількості електропотягів, що мають кількість вагонів — 6, та які неможуть вмістити велику кількість пасажирів, що добираються залізницею до місця роботи, створюється тіснява та задуха в вагонах (орфографію збережено. — Ред.)». Найімовірніше, заявниця точно належить до 37,2 млн громадян, що їх нарахував уряд. Інша річ, що ця цифра нічого не говорить про її спосіб життя. Зокрема про те, що вона може ночувати на Полтавщині, а працювати в Києві.
Саму по собі цифру про кількість населення не можна використати ніде, окрім політичних дискусій про тяжку долю українського народу, якого вже давно не 52 млн. Інша річ, наприклад, дані про кількість населення в областях, у конкретних населених пунктах, на певних вулицях. Далі можна говорити про те, чим живуть люди на цих вулицях, скільки поколінь проживають в одній квартирі, скільки вони отримують грошей, на що їх витрачають та якою мовою спілкуються. Сюди також може належати й оцінка трудової міграції всередині країни: люди переїжджають кудись остаточно чи тимчасово? Десь тут з’являються і згадані Лібановою інвестори, які шукають правильного місця для розміщення підприємства. Тут і розв’язання дилеми: чи збільшувати кількість вагонів електрички з Гребінки, чи краще будувати там підприємство із зарплатнею, яка стане привабливішою за тисняву на шляху до Києва.
Читайте також: Демографія. Недооцінена загроза
Кажучи коротко, дані потрібні для планування державної політики в різних галузях. І головна проблема з торішньою оцінкою під керівництвом Дубілета в тому, що вона не дає майже нічого, якщо опуститися із загальнонаціонального рівня до рівня бодай областей. В умовах реформи децентралізації з новоствореними громадами й районами питання про реальне населення на конкретних територіях стає ще важливішим. Сам Дубілет обіцяв із часом представити детальніші дані про населення в конкретних містах. Однак досі цього не зробив.
Один із головних аргументів критиків перепису — його висока вартість і незрозуміла якість. Закидають, що люди банально відмовлятимуться брати участь. За даними голови Держстату Ігоря Вернера, кількість відмов становила 4% під час пробного перепису, який таки встигли зробити у Броварському районі Київщини та Оболонському Києва. Що ж до вартості, то станом на 2020 рік вона мала становити 5,4 млрд грн. Вочевидь, у 2023-му ціна буде ще більшою.
Допомогти заощадити здатні технології. Новий тренд — переписи за допомогою реєстрів. Власне, уже згадану торішню серію онлайн-конференцій присвячено саме термінам упровадження такого способу в Україні. За даними Ієна Вайта, міжнародного консультанта з питань переписів, який співпрацює з Фондом народонаселення ООН, у 2000 році 40 країн застосовували традиційний метод перепису, п’ять — комбінований і лише три — на основі реєстрів. У 2010-му поділ був уже 35 на 10 на 9, у 2020-му — 23 на 16 на 13. За прогнозом Вайта, за десять років більшість країн перейдуть на переписи на основі реєстрів, ще низка застосовуватиме комбінований спосіб.
Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26
Україна має розв’язати чимало проблем, перш ніж приєднатися до світлого техномайбутнього. Щось стосується невпорядкованості різних реєстрів, щось небажання органів-розпорядників ділитися наявною інформацією. Однак ключову проблему зараз розв’язати майже неможливо.
«Перший вимір для нас — це реєстрація в реєстрах (які неповні. — Ред.). Другий — реєстрація географічна. Люди можуть переїжджати до мегаполісів, винаймати там житло, але не мають можливості офіційно зареєструватися… Це велика проблема для України. Нам досить складно оцінити міграційні процеси… Це питання для перепису за реєстрами є ключовим. Бо якщо ми не знатимемо точного місцезнаходження людини, то не зможемо отримати достовірну інформацію про розподіл населення за географічною ознакою», — каже керівник Держстату Вернер.
Після ліквідації інституту прописки населення в Україні не має жодних стимулів реєструвати справжнє місце проживання. У низці країн таким стимулом стають місцеві соціальні картки, які дають певні пільги. Змінити умови можна, але знадобиться багато часу. Лібанова, яка називає себе оптимісткою, каже про щонайменше 10 років, потрібних на підготовку. Тому наступний перепис усе ж буде не реєстровим, а комбінованим. Окрім організаційних проблем, майбутній перепис укотре може стати жертвою політики. На кінець 2023 року заплановані вибори до Верховної Ради, а на весну 2024-го — вибори президента. Якщо глянути на попередній досвід, то великі політичні кампанії погано вживаються з великими перспективними проєктами. Вочевидь, політики матимуть свої плани на кілька мільярдів гривень у рік виборів замість витратити їх на малозрозумілий більшості перепис. Водночас, якщо Україна затягне пізніше 2024 року, то, можливо, стане єдиною країною Європи, яка пропустила аж дві заплановані хвилі переписів.