Суспільство

  ▪   Олександр Крамар

Метод Дубілета

Чим небезпечна відмова від традиційного перепису населення і навіщо це потрібно чинній владі
Матеріал друкованого видання
№ 6 (638)
від 6 лютого

На тлі мало не щоденних скандалів, якими супроводжується останнім часом життєдіяльність депутатів, урядовців та інших високопосадовців із «зеленої» команди, окремої уваги заслуговує спроба вкотре знехтувати потребою повноцінного перепису населення країни. Тиждень уже докладно зупинявся на необхідності його проведення та пояснював, чому він потрібен не так для того, щоб знати, скільки загалом живе людей в Україні, як для розуміння, яким саме є сучасне українське суспільство та як воно змінилося порівняно з попереднім повноцінним переписом ще 2001-го (див. Тиждень, № 36/2018).


Десятиліття тому «молодореформатори» Януковича вже зірвали його планове проведення, яке у світі прийнято здійснювати бодай раз на 10 років. Та ще гіршою альтернативою здається загроза підміни перепису профанацією у формі дуже приблизної оцінки чисельності та розміщення населення, яка була презентована наприкінці січня міністром нинішнього Кабінету Міністрів Дмитром Дубілетом.


Оприлюднена цифра (37,3 млн загальної кількості наявних мешканців у межах підконтрольної території, на перший погляд, справді близька до даних поточної статистики населення, здійсненої Держстатом. Але достовірність даних щодо його розміщення територією країни викликає великі сумніви (див. «Похибка з далекосяжними наслідками»).

 

Читайте також: Демографія. Недооцінена загроза


Спотворена картина територіального розміщення населення здатна знівелювати всі подальші оцінки та дослідження, що проводяться на їхній основі. Адже дані перепису — це каркас, на який накладаються дані численних цільових і галузевих соціологічних опитувань, поточних обстежень Держстату, розрахунків та оцінок якості й найрізноманітніших характеристик населення починаючи від етнічної належності та мови й закінчуючи освітою, сферою зайнятості, джерелами доходів, умовами проживання та віковою структурою. Тим більше що за пропонованим Дмитром Дубілетом методом, саме спираючись на такі оцінки та вибіркові соціологічні дослідження, пропонується замінити дані, які під час традиційного перепису населення збираються в процесі суцільних опитувань мешканців. «Якщо буде потрібна інформація, яка зазвичай очікується від перепису населення, — заявив він, презентуючи свою оцінку населення, — то, на наше переконання, це можна робити такими точковими, окремими дослідженнями. Якщо, наприклад, Міністерство культури чи президент скаже, що нам конче потрібно зрозуміти мовне питання або етнос, то для таких речей можна замовляти окреме дослідження».


Зайве пояснювати, що вихідна помилка, якою є хибна оцінка чисельності й, головне, розміщення населення територією та різними типами населених пунктів здатна запрограмувати помилкові дані всіх інших досліджень, які проводитимуться на цій основі.

 

Регіональний перекіс


У регіональному розрізі оцінка населення України за методом Дубілета різко й часто абсолютно незрозуміло відрізняється від тієї картини, яку дає поточна статистика Держстату, сперта на єдиний досі повноцінний перепис населення 2001-го та подальші документально підтверджені дані щодо кількості народжень, смертей, зміни місця реєс­трації. Наприклад, на Тернопільщині за методом Дубілета було виявлено лише 764 тис. мешканців, хоча дані поточного обліку Держстатом фіксували там на 26% більше населення (1039 тис.). Аналогічна ситуація на Закарпатті (925 та 1254 тис. осіб відповідно), Івано-Франківщині (1126 та 1368 тис. осіб), Рівненщині (944 та 1154 тис.), Хмельниччині (1025 та 1256 тис.) та Вінниччині (1331 та 1547 тис.).


Водночас протилежна ситуація в південних та східних регіонах, де чисельність населення, за оцінкою Дубілета, навпаки, неочікувано виявилася суттєво більшою. Наприклад, на підконтрольній частині Луганщини за його методом нараховано 1127 тис. осіб, тоді як Держстат повідомляє про 677 тис., на підконтрольній частині сусідньої Донеччини — 1981 тис. проти 1890 тис., на Дніпропетровщині — 3230 тис. проти 3179 тис., на Харківщині — 2795 тис. проти 2660 тис. Причому самим тільки фактором тимчасових переселенців і формально зареєстрованих пенсіонерів з ОРДіЛО такі розбіжності пояснити неможливо. Адже на Луганщині перевищення порівняно з даними Держстату становить 66,5% (або 450 тис.), а на сусідній Донеччині — лише 4,8% (91 тис.).

 

 

Щоб зрозуміти масштаби зміни картинки розселення в межах країни, на яких, якщо прийняти дані Дубілета, доведеться будувати всі подальші розрахунки, наведемо кілька узагальнених цифр. Населення 10 західних і західно-правобережних областей (включно з Хмельницькою, Вінницькою та Житомирською) із 13,27 млн за даними поточної оцінки Держстату, зменшене оцінкою Дубілета майже на 2,2 млн (до 11,1 млн, а його частка в населенні країни — із 34,7% до 29,8%. Водночас населення шести південно-східних регіонів (підконтрольні Україні частини Донецької та Луганської областей, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та Одеська) збільшене на майже 0,7 млн із 12,47 млн за даними поточної оцінки Держстату, до 13,14 млн (або з 32,6% до 35,2% усього населення країни).


Такі масштабні міжрегіональні розбіжності між спертою на документальне підґрунтя статистикою Держстату та поверховою оцінкою за «методом Дубілета» щонайменше сигналізують про сумнівність запропонованого чинною владою підходу. Безумовно, дані поточного обліку Держстату можуть не повною мірою відображати реальну картину розміщення населення, адже, скажімо, мешканці справді часто не перереєстровуються офіційно зі зміною фактичного місця проживання. Однак такі дані все ж таки заслуговують на довіру не менше, ніж орієнтовні оцінки на основі інформації про кількість SIM-карток мобільних операторів чи інших складових методу Дубілета, що спираються на довільне поводження з цільовими державними реєстрами та інтерпретацію їхніх даних. І без повноцінного перепису населення визнавати такі масштабні й непоясненні відхилення немає підстав.

 

Запрограмована помилка


Ознайомлення навіть у загальних рисах із запропонованими Дубілетом методами оцінки наявного населення виявляє, що всі три застосовані способи суттєво занижують чисельність мешканців у сільській місцевості та малих містах. Натомість різко завищують дані щодо великих міст і їхніх супутників. Крім того, так штучно завищується кількість мешканців у тих регіонах, де спостерігається велика кількість зареєстрованих пенсіонерів з ОРДіЛО, які там фактично не проживають. Причому не лише через облік самих цих пенсіонерів, а й через екстраполяцію їхньої чисельності на статево-вікову структуру всього населення відповідних регіонів.


Першим заявленим методом є оцінка чисельності наявного населення («дані мобільних операторів + дані вибіркового статистичного обстеження домогосподарств + дані реєстрів»). У презентації логіка дій під час нього описана таким чином. Спочатку зібрали дані, які надав кожен мобільний оператор у розрізі регіонів («Київстар», Vodafone, Lifecell) по тих SIM-картках, що використовувалися там протягом лютого — березня 2019 року (за винятком пристроїв М2М/IoT). При цьому таємницею залишається те, чи враховувалася кількість карток тих чи інших операторів у жителів різних регіонів і типів населених пунктів.


Заявлене статистичне обстеження 26,7 тис. домогосподарств, які «надали інформацію щодо кількості карток на одного користувача мобільного зв’язку, а також відсоток користувачів мобільного зв’язку серед населення для кожної вікової групи та регіонів» навряд чи враховує:
1. кардинально різне співвідношення чисельності мешканців великих, середніх, малих міст та сіл у різних регіонах; 
2. кількість карток різних операторів в розрізі різних типів населених пунктів та регіонів. 

 

Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26

 

Адже очевидно, що усереднений по країні навіть із вибіркою в 27 тис. опитаних показник кількості SIM-карток на одного члена домогосподарства неоднаковий у Києві, Харкові чи Одесі та віддалених селах зі значно більшою часткою пенсіонерів і менш активних користувачів, скажімо, на Кіровоградщині, Чернігівщині чи Тернопільщині.


Крім того, навряд чи було враховано те, що в різних регіонах і типах населених пунктів частка дітей і пенсіонерів, які мають по кілька карток мобільного зв’язку, неоднакова. Зазвичай вона більша у великих містах, ніж у селах та містечках. Кількість карток різних операторів у кожного громадянина різна: у когось лише одного, у когось двох, а в когось і всіх трьох. А накладання середніх по країні показників на кількість SIM-карток могло дати різко занижені дані чисельності населення в селах і містечках та дуже завищені у великих містах. Наприклад, люди віком 50–60 років можуть користуватися зовсім різною кількістю карток у Києві, Харкові чи Одесі та в містечках Хмельниччини чи тим більше селах Тернопільщини, Херсонщини або Чернігівщини з неякісним покриттям.


Тому, доки не будуть оприлюднені розгорнуті дані соціологічного опитування з вибіркою, питаннями та відповідями на них у розрізі різних регіонів і типів населених пунктів, нічого про достовірність і коректність таких даних сказати неможливо. Адже регіони країни дуже різняться за рівнем урбанізації. Нагадаємо, що міста з населенням близько півмільйона та більше є лише у 6 із 24 областей (Харківській, Одеській, Дніпропетровській, Миколаївській, Львівській та підконтрольній частині Донецької). Причому в чотирьох із них у таких містах проживає приблизно половина всіх мешканців (від 43% в Одеській та Миколаївській до 51% у Дніпропетровській та 54% у Харківській). Якщо виділити населення міст із понад 100 тис. жителів, то частка мешканців у них (відштовхуючись від даних Держстату) становить: у Закарпатській області лише 9,2%, у Івано-Франківській — 19,2%, у Рівненській — 21,3%, Тернопільській — 21,5%, Хмельницькій — 21,8%, Черкаській — 23,1%, Вінницькій — 24%, Кіровоградській — 25%. Натомість у Дніпропетровській — 62,2%, Запорізькій — 59%, Харківській — 54,3%, Миколаївській — 42,9%, Одеській — 42,7%, підконтрольній частині Донецької області — 40%, Полтавській — 36,4%.


Ще вразливішим є другий метод Дубілета — «дані статево-вікової структури населення + дані реєстрів». Згідно з ним спочатку, за даними Держстату та державних реєс­трів, вираховувалася частка населення за статево-віковою структурою. Потім за даними реєстрів визначалася чисельність осіб віком 60+ з урахуванням пенсіонерів із ОРДіЛО, які приїжджають за пенсіями. Зрештою, дані щодо чисельності осіб віком 60+ екстраполювалися на дані статево-вікової структури. Екстраполювання даних щодо чисельності пенсіонерів з урахуванням тих, які приїжджають за пенсією, на вікову структуру населення означає завищення кількості мешканців регіонів, де зареєстровано їх основну частину.
Третім методом стало визначення загальної кількості зареєстрованих громадян у Державному реєстрі фізичних осіб — платників податків. По кожному відбувалася перевірка щодо отримання громадянином будь-яких доходів, пенсій, його звернень до інших державних установ для оформлення субсидій та/або закордонного паспорта. До цієї кількості осіб додано дані щодо чисельності народжених дітей і міграційного сальдо разом із кількістю іноземних громадян, що перебувають на території України. За словами Дубілета, «взяли реєстр фізичних осіб і стали його чистити, залишаючи людей, які в будь-який спосіб хоч раз взаємодіяли з державою: отримували або дохід, або субсидію, або соціальну допомогу, оформляли закордонний паспорт». Так були отримані дані про людей, які бодай раз взаємодіяли з державою за останні три роки.


Знову ж таки, у сільській місцевості та містечках людей працездатного віку, які не взаємодіють із державою, значно більше, ніж у великих містах. Офіційно не оформлені на роботі сільські мешканці зазвичай не можуть претендувати на субсидії і не отримують жодних інших виплат. Часто вони не можуть навіть стати на облік у центрах зайнятості через особливості національного законодавства, яке передбачає, що безробітним не може бути сільський мешканець, який має землю і може її обробляти. Таких зазвичай відсилають із формулюванням: «Садіть полуницю». Очевидно, що такий метод дав спотворений результат про чисельність населення в сільській місцевості, малих містах і відповідно у великих.
Водночас основний аргумент Дмитра Дубілета на користь того, що повноцінний перепис не потрібен, це окрім «високої вартості», твердження, що він не дасть точніших результатів. Як приклад він наводить досвід пробного перепису, проведеного в грудні 2019 року в частині Оболонського району Києва та Пісківській ОТГ Київської області. «Я просто не міг повірити своїм очам: 25% людей не відчиняють дверей», — постійно наголошує Дубілет.

 

Читайте також: Демографічний донор: чисельність українців у Росії скоротилася від 2,9 млн до 1,9 млн осіб


Насправді ж пробний перепис населення засвідчив, що частка громадян, які не відчиняють дверей, у різних населених пунктах приблизно однакова. А отже, співвідношення між різними регіонами та населеними пунктами за чисельністю населення в такий спосіб буде відображене значно достовірніше, ніж за даними запропонованих Дубілетом методів оцінки. Крім того, перепис дасть можливість отримати точні дані за всіма параметрами бодай про тих людей, які відчинять двері. Навіть 75% — це в тисячі разів більше, ніж охоплюють наймасовіші соціологічні опитування. Це будуть реальні, а не гіпотетичні дані для розуміння того, яке саме населення і де живе в країні загалом та окремих місцевостях чи населених пунктах.


Злий умисел чи непрофесійність?


Масштабне спотворення реальної демографічної ситуації в країні може не лише свідчити про непрофесійність нинішніх урядовців чи просте намагання заощадити кілька десятих відсотка держбюджету, а й мати для чинної владної команди цілком прагматичний політичний інтерес.


В економічній площині це загрожує масштабним перерозподілом фінансових потоків на користь регіонів, де «Слуга народу» та Володимир Зеленський мають вищий рівень підтримки. Сам Дубілет уже визнав, що дані його оцінки чисельності населення можуть впливати на розподіл бюджетів і субвенцій. «Ми використовуватимемо ці дані під час планування інфраструктури […], коли потрібно зважати і на опорні школи, і на медичні пункти, і на населені пункти, і на населення в різних населених пунктах […]. Колеги, які за все те відповідатимуть, цими даними активно користуватимуться». І хоч під час презентації результатів він і намагався заспокоїти, що «до великих перерозподілів це не призведе», оскільки «відмінність між числом наявного населення, яке ми вирахували, та числом офіційної статистики, якщо не брати окуповані території, приблизно всюди однакова. І відповідно пропорції не особливо змінюватимуться». Однак це суперечить фактичним результатам проведеної ним оцінки, яка, як ми щойно показали, зафіксувала величезні відмінності: від — 18–26% у низці західних регіонів до + 66,5% на підконтрольній частині Луганщини.


А перерозподіл фінансових потоків може бути використаний, зокрема, і в політичних цілях під найближчі виборчі кампанії через їхній перерозподіл на користь регіонів, де нинішня влада має вищу підтримку та шанси здобути більшість на місцевих виборах. Не кажу вже про те, що оцінка населення методом Дубілета відкриває можливості й для інших масштабних маніпуляцій під час наступних виборів.

 

 


Визнана за достовірну оцінка населення від Дубілета не може не позначитися й на нарізанні виборчих округів. Адже в низці регіонів вона зафіксувала чисельність усіх мешканців меншу або на рівні, близькому до чисельності громадян внесених до виборчих списках. Наприклад, у Тернопільській області, за оцінкою Дубілета, 763,6 тис. жителів. Натомість, за даними ЦВК, там налічується 807,8 тис. внесених до списків виборців. На Закарпатті, за даними Дубілета, 924,7 тис. жителів, але в списках значиться 942 тис. осіб із правом голосу. На Хмельниччині відповідно 1024,7 тис. жителів і 997,5 тис. виборців, на Буковині — 727,6 тис. та 686,1 тис. і так далі.


На підконтрольній частині Луганщини та в інших південно-східних регіонах із незрозумілим «демографічним вибухом», який зафіксував метод Дубілета, це загрожує легалізацією практики використання мертвих душ у виборчих списках. Навіть якщо мажоритарка остаточно відійде в минуле (а це далеко не факт з огляду на новітню українську історію), цей фактор ще відіграє свою роль у підготовці до фальсифікацій через заниження чисельності населення в регіонах, де чинна влада має меншу підтримку.


Можливо, ще небезпечнішою є загроза використання явно спотвореної за методом Дубілета картини територіального розміщення населення для заниження частки громадян, які використовують українську мову, підтримують єдину помісну церкву, європейський та євроатлантичний вибір. І навпаки: збільшення частки тих, хто виступає проти. Адже різні макрорегіони традиційно під час соціологічних опитувань демонструють відмінні політичні та геополітичні настрої, ставлення до ключових маркерів української ідентичності, мають різні частки україномовних і російськомовних громадян.


Отже, той потужний зсув у територіальному розміщенні населення, який пропонують дані від Дубілета, загрожує масштабною переоцінкою результатів соціологічних досліджень і виборів. Сам міністр щодо цього має таку думку: «Що стосується мови та етносу, то це один із таких випадків, які можна окремо дослідити. Можна замовити соціологічне дослідження. Можна подивитися статистку різних непрямих каналів. Наприклад, мова в інтернеті, мова пошуковиків, мова в банкоматах і так далі». Дарма що ці опції часто не збігаються з мовою спілкування чи рідною мовою, не кажучи вже про етнічну чи конфесійну належність громадян. І якщо не самою чинною владою, то активнішими проросійськими силами чи й самим Кремлем це може бути використано для посилення аргументації на користь їхнього, ворожого для України порядку денного. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.