Відвідуючи Музей просто неба в Пирогові, мимоволі замислюєшся про чимало явищ української культури.
1. Народність
Як по-марксистськи звучить офіційна назва — «Музей народної архітектури та побуту». Позитивно конотований «народний» тут подумки протиставлено елітарному, панському, шляхетському, а село постає дистильованим втіленням українства. На це питання у ХІХ столітті мали свої погляди народники, що шукали серед селян нерусифіковані джерела ідентичності. Згодом з ототожненням питомо українського із сільським боролися модерністи від Лесі Українки до Миколи Зерова, нагадуючи, що українська культура мала і високий вимір.
Більшовицька політика будувалася на подвійних стандартах та ідеологічних маніпуляціях. З одного боку, режим декларував підтримку незаможного селянства поруч із робітництвом як своєї опори, а з іншого — системно нищив українське село та культуру господарювання. Влада проголошувала повагу до селянської праці, нагороджувала орденами доярок і висувала в депутати буряківниць — і водночас засуджувала селян як «ворогів народу». Зрештою, однією зі стратегій боротьби з українським самостійництвом стало прищеплення меншовартості через асоціацію українського із сільським, несучасним, провінційним. На жаль, за незалежності цей комплекс уявлень некритично успадкували, так і не осмисливши, в чому проблема з пластиковими віночками, солом’яними стріхами та іншими кітчевими атрибутами, які аж ніяк не наближають до розуміння «народної архітектури та побуту».
2. Подвійна лояльність
Київський «музей народної архітектури та побуту» було засновано в 1969 році, цьогоріч він відзначив 50-річчя (відраховують від 1976 року, коли музей прийняв перших відвідувачів). Його творцем є академік Петро Тронько.
У постаті Тронька втілилася парадоксальність радянської номенклатури: переконаний системний функціонер і комсомолець із 1937 року, який робив кар’єру по лінії ідеології (завідувач відділу пропаганди ЦК КПУ, секретар Київського обкому) водночас став одним із головних архітекторів збереження української спадщини. Якось-то йому вдавалося служити режиму — і просувати ювілеї Сковороди, Шевченка, Лесі Українки та Франка, ініціювати відзначення 1500-річчя Києва і лобіювати відновлення Золотих воріт. Символічно, що Тронько очолював редколегію знакового багатотомника «Історія міст і сіл УРСР», у якому зафіксовано і багато цінного, і багато полови.
Цей бекграунд варто враховувати, вдивляючись у простір «музею народної архітектури та побуту».
«Для колонізованої культури, що тривалий час розвивається під імперським гнітом, гострою й болісною стає проблема пристосування, роздвоєння, маскування, необхідність складної гри з панівною ідеологічною догмою. Людина змушена працювати на систему і проти неї водночас», — пише про таких людей Віра Агеєва. У цій-таки когорті були і Рильський, і Бажан, і чимало інших діячів — тих, що не пішли на пряму конфронтацію із системою, користувалися пільгами, проте латентно просували український порядок денний. Їм є що закинути — і є чим завдячувати. Якби вони були більш рішучими, ми мали б більше чи не мали б і того?
Із настанням незалежності цей складний спадок так і не був належно осмислений. У 1992 році колишній партійний ідеолог Петро Тронько очолив проєкт «Реабілітовані історією», документуючи злочини тієї самої системи, з якою співпрацював. А торік з нагоди 110-річчя від його народження і 14-х роковин смерті у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі було звершено молебен за Петра Тимофійовича Тронька — він-бо був і ініціатором відновлення Михайлівського собору.
Цікаво, що Львівський скансен заснували майже синхронно, в 1971-му, але з дещо іншим бекграундом і контекстом — із Галицькою крайовою виставкою 1894 року (попри по-своєму колоніальний погляд на народність і гуцульський побут), ідеєю Іларіона Свєнціцького (який ще наприкінці 20-х років XX століття започаткував роботу зі створення музею просто неба, подібний до скансену в Стокгольмі) зусиллями зі збереження української культури Климентія й Андрея Шептицьких, Михайла Дарагана, Івана Крип’якевича, Михайла Возняка, Ірини Вільде, Філарета Колесси, багатьох музейників та інтелектуалів. У розповіді про себе Шевченків Гай (Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького) не ставить точкою відліку радянський дозвіл 1971-го, а згадує власні давніші ініціативи українських діячів. А також наголошує як головну вісь зусилля громади зі спротиву системі — наприклад, відродження традицій святкування Різдва і Великодня зусиллями Товариства Лева наприкінці 1980-х, осередком яких був саме Шевченків Гай.
3. Простір і час
Прикметно й те, як структуровано простір у «музеї народної архітектури та побуту». Які історичні регіони виділено (у Пирогові це Полісся, Слобожанщина, Полтавщина, Середня Наддніпрянщина, Карпати, Поділля та Південь). Очевидно, одна з підстав — наявність і доступність історичних будівель саме із цих регіонів, проте саме таке зонування відображає й ширший ідеологічний наратив.
До того ж хотілося б, щоб для школярів, іноземців та інших туристів у Пирогові українську культуру не редукували до формули «як жили наші предки в українському селі», а наголошували, що в українському соціокультурному просторі до ХІХ століття не було того конфліктного поділу на місто і село, не було «залізної руки города», не було негативно конотованої провінції. Що заможніші козаки й посполиті теж жили в хатах — нехай трохи більших. Що це хати заможних, працьовитих землевласників, сільської еліти — такі доглянуті, мальовничі, зі стількома скринями. Що тут є і сільський уряд, і школа, і церкви, де поруч молились і гетьмани, і старшина — теж наші.
Окремо стоїть експозиція «Українське село середини ХХ століття». Співробітниця дивується бажанню піти туди й радить краще завертати на Поділля. Цікаво спостерігати за змінами в цій «радянській» частині. Останнім часом в інтер’єрах пожертвували достовірністю і в спробах декомунізації поставили в радянських кімнатах то синьо-жовтий прапорець, то ікону. Потенціал цих будівель найменше реалізований — якщо в інших етнографічних частинах Пирогова проводять святкові заходи — Різдво, Колодія, Великдень, Купала, свято хліба, Покрову, — то тут поки нічого не відбувається. Хоча цей простір міг би стати майданчиком для розмов про те, як жило українське село в умовах тоталітарного режиму, з листами дисидентів (того ж Стуса, котрий три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області), з інформацією про мінусників та заборону жити в місті як репресивну практику, з критичним переглядом кінофільмів.
4. Символи
Вказівники з напрямком руху до садиб, брендовані виразним спонсорським написом «Первак», і фудкорт у шароварно-горілчаному стилі занурюють в атмосферу тих-таки стереотипів щодо традиційної української культури, яких хотілося б не мати.
Новий меценат — МХП — маркує пожертви більш відповідально, скажімо, табличка про реставрацію вітряка із села Олександрівка в зоні Півдня виглядає відносно органічно. Чого не скажеш про халат із логотипом МХП на плечах співробітниці, яка поливає квіти на подвір’ї дерев’яної церкви святої Параскеви XVIII століття.
Можливо, колись для відвідувачів Пирогова розроблять зручний додаток із GPS-навігацією, щоб мандрувати великою територією і онлайн бачити, в якому ти регіоні і які попереду відкриття. А поки тут навіть не всюди ловить мобільний інтернет, тож можна йти навмання, всотувати барви національного пейзажу і пригадувати літературні алюзії.
Це ж втілені кононівські поля з «Intermezzo» Михайла Коцюбинського: «На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом.»
Це ж Шевченкове:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу.
В своїй маленькій благодаті.
Це ж «Хати біліше сорочок дівочих…» Олекси Стефановича.
Це ж втілена неспішність вірша Вінграновського:
Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.
Долинює відра криничний темний голос,
Важкий холоне пил, немов гречаний мед.
Одягнений, як з голочки, з малого
Не диха над водою очерет.
Додому дітлашні вечірньосірогусо,
Вечірньосірогусто ластівкам —
Додому всі, хто є: стручок квасолі луснув
І лусканням своїм всіх на ніч налякав.
Та кашлянуло в полі за городом,
Йому відкашляло у нашому дворі,
І тихо сни пішли своїм легким походом,
Старі і молоді, в подимленій зорі…
Вказівник на Буковину будить спогади про «Землю» Кобилянської. Будинки другої половини ХХ століття оживлюють сюжети з новел Григора Тютюнника…
Коли вдихаєш запах хати, минаєш величні вітряки, дивишся, як червоніє калина — неодмінно зринають в пам’яті рядки з пісень, віршів, романів. Цей архетипний пейзаж із синім небом і жовтим полем просто не може не подіяти.
