Максим Віхров Головний редактор «Тижня»

Путінський симулякр

Світ
24 Січня 2022, 09:30

«Чи стане штучний інтелект колись православним? Чи святкуватиме він колись Різдво?», — з такими рефлексіями нещодавно в російській пресі виступив кремлівський апаратник Владіслав Сурков. З’ясовувати, навіщо колишньому куратору проєкту «Новоросія» вдавати з себе православного фундаменталіста, навряд чи цікаво. Значно важливіше те, що в сучасній Росії такі ескапади вже давно видаються цілком кон’юнктурними. До такого стану кремлівські політтехнологи (до речі, й сам Сурков також) готували Росію ціле десятиліття, навіюючи їй мікс імперства, неосталінізму, євразійства, «атомного православ’я» й інших елементів ментального субстрату, відомого під збірним терміном «русский мир». Водночас Кремль уже з десяток років називає свою офіційну ідеологію не інакше, як консерватизмом. Саме консерватизм є головною статтею російського ідеологічного експорту на Захід. За радянських часів Росія старанно створювала собі імідж країни, де всі суперечності капіталізму розв’язано, де замість імперіалізму панує справжня дружба народів і таке інше. А тепер Кремль переконує світ у тому, що Росія — остання оаза Європи, де немає задушливої політкоректності, «гей-пропаганди», диктату меншин і кенселінгу, де шанують традиційні цінності й не бояться називати чорне чорним, а біле — білим.

Звичайно, політичну силу цієї пропаганди не варто перебільшувати. Щоб лобіювати власні інтереси, Москва має значно дієвіші засоби на кшталт газогону або банального воєнного шантажу. Але з чим Росія справді успішно дає раду, то це з дискредитацією консерватизму. Доводиться констатувати, що цю велику політичну традицію, пов’язану з іменами Едмунда Бьорка та Александра Гамільтона, Бенджаміна Дізраелі й Отто фон Бісмарка, Конрада Аденауера та багатьох інших видатних осіб, нині сприймають як ідеологію «поганих хлопців» на зразок Владіміра Путіна. І з’ясувати, чому так сталося, важливо не тільки для розуміння російського режиму, а й того, де пролягає межа між правдивим консерватизмом і його ба­стардизованими версіями.

Лібертаріанська підміна

Та перш ніж братися до путінського «консерватизму» (спой­лер: лапки тут точно не зайві), слід зробити короткий екскурс в історію. Те, що академічні історики нині називають класичним консерватизмом, виникло як реакція на революцію у Франції (1789–1799). Однак твори провідних консервативних мислителів (Едмунда Бьорка, Жозефа де Местра, Алексіса де Токвіля й інших) не були звичайною контрреволюційною публіцистикою. Осердя консервативної філософії — в ідеї спільного блага. У загальних рисах вона полягає в тому, що головна мета держави й решти громадських інститутів — створити якнайкращі умови для безпеки, успіху й гідного існування — одне слово, щастя — всього суспільства й кожної окремої особи. Саме цій ідеї було підпорядковано решту консервативних принципів. Основний гріх якобінців полягав не в тому, що вони стяли голову королеві (у європейській історії таке траплялося неодноразово), а в тому, що благо реальних мешканців Франції намагалися підмінити умоглядним ідеалом загального щастя, у жертву якому принесли долю мільйонів. Революційна диктатура — хоч би які високі ідеали вона проголошувала — обертається терором і узурпацією; нехтування практичним досвідом на користь абстрактних теорій обвалює якість державного управління; грабунок «експлуататорів» — хай навіть на користь «народу» — закінчується голодом і зубожінням для всіх. Коротко кажучи, їм ішлося про те, що примножування спільного блага — це результат обережної, кропіткої та довгої роботи, а не «творчої руйнації» у виконанні юрби, під’юджуваної ідеалістами, а частіше — маніяками й пройдисвітами.

Читайте також: Деякі держави-члени ЄС вважають, що для санкцій проти Росії потрібні серйозніші приводи, ніж кібератаки та внутрішні провокації

Результатом застосування консервативної філософії в Європі стало довге ХІХ століття — чи не найбільш мирний, але водночас і найбільш динамічний період її історії. Звісно, цей лад мав свої слабини, і наявні деструктивні тенденції врешті призвели до катастрофи Першої світової війни, після якої запанувало відчуття, що світ ХІХ століття безповоротно загинув, а консерватизм назавжди поступився місцем новим ідеологіям (фашизму, комунізму тощо). Але в 1945 році консерватизм несподівано для багатьох повернувся на сцену — тепер у політичній формі християнської демократії, представниками якої були Конрад Аденауер, Альчіде де Ґаспері, Роберт Шуман та низка інших лідерів повоєнної Європи. Як показала історія, консервативний здоровий глузд робив християнських демократів дуже вправними кризовими менеджерами, яким вдалося не лише вивести розорену Європу на шлях процвітання, а й об’єднати її.

Інакше розвивалися події в Новому світі. У США традиція консерватизму тягнулася ще від батьків-засновників. Громадянська війна 1861–1865 років була, по суті, зіткненням двох консерватизмів: одну течію представляли аграрні еліти Півдня, другу — еліти Півночі, що робили ставку на промисловий розвиток держави. Згодом суперечності між Демократичною та Республіканською партіями згладилися: і ті, й інші стояли на помірковано консервативному ґрунті. Випробуванням для обох партій була Велика депресія (1929–1939), дітиськом якої став «Новий курс» Рузвельта, що передбачав широке втручання держави в економіку. І хоча є думка, що вийти з кризи Сполученим Штатам значно більше допомогла Друга світова війна, але так чи так в американському суспільстві виник стійкий запит на продовження «Нового курсу». У 1960-х Демократична партія стала відчутно кренитися ліворуч, натомість республіканці довго не могли представити достатньо привабливу політичну альтернативу. Результатом ідеологічних пошуків стала поява фузіонізму (від англійського fusion — зрощення, злиття), творцем якого вважають політичного філософа Френка Меєра, задум якого полягав у тому, щоб здійснити синтез традиційного консерватизму з лібертаріанством. Успішність такого філософського експерименту була сумнівною, але такий підхід сподобався певним середовищам республіканців і згодом фузіонізм ліг в основу політики адміністрації Рональда Рейґана.

На практиці це означало радикальний лібералізм в економічних питаннях, приправлений «соціальним консерватизмом», що зводився до захисту «традиційних моральних цінностей»: боротьби з порнографією, наркотиками, фемінізмом, абортами, легалізацією одностатевих шлюбів тощо. Так Республіканська партія могла одночасно загравати з середнім класом і великим бізнесом, невдоволеними спадщиною «Нового курсу», а також мобілізувати на свою підтримку релігійних фундаменталістів, які були впливовою силою на теренах біблійного поясу. Цей проєкт досить довго був політично успішним. Але ключовою проблемою стало те, що ідея спільного блага поступилася ідеї економічної свободи. Власне, ліберальний символ віри полягає в тому, що суперництво егоїстично вмотивованих дієвців в умовах якнайменших обмежень призводить до процвітання всіх. Тобто спільне благо є невіддільним побічним ефектом вільного ринку: і що вільніший ринок, то більше гараздів уділяє людям його «невидима рука». З точки зору класичного консерватизму це був, звісно, нонсенс — теорія, базована на вибіркових фактах і широких теоретичних припущеннях.

Читайте також: «Однозначно ідентифікують як можливу російську операцію». Як у Польщі сприйняли нічну кібератаку на українські сайти​

Але так чи так, фузіонізм здобув собі послідовників і у Старому світі. Там якраз добігло кінця «славне тридцятиліття» (1946–1975) — період економічної стабільності й розвитку, який дочасно завершився через нафтову кризу 1973 року. Ще більше економічних проблем Європі завдала друга нафтова криза 1979–1980 років, і ситуація спонукала до експериментів. Чи не найяскравішою експериментаторкою стала британська прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер, яка відійшла від засад традиційного торизму і стала, разом з Рональдом Рейґаном, обличчям ліберального повороту 1980-х. Його бастардну природу відбиває навіть термінологічна плутанина: в одних джерелах цей період називають «неоконсервативною революцією», в інших — «неоліберальною». Якими були практичні наслідки цього — тема окремої розмови. Поки лише скажемо, що на короткій дистанції це справді дало сильний економічний імпульс, але ціна успіху виявилася невиправдано високою — якраз тому, що консервативний здоровий глузд поступився місцем лібертаріанській догматиці.

Прикриття для мафії

Плодом своєрідної бастардизації є й сучасний консерватизм a la russe. Власної традиції консерватизму (принаймні в його європейському розумінні) у Росії не було, оскільки ця держава базується на питомо неєвропейській моделі, успадкованій від монголів ще в час становлення Московського князівства (див. Тиждень № 23/2021). В основі цієї моделі — привласнення ресурсів, що визначає її спрямованість на зовнішню експансію, а влада і власність існують нероздільно. Відтак ідея спільного блага має зовсім інше змістовне наповнення. Якщо в європейській традиції йшлося про добробут і процвітання конкретних людей, то в Росії — лише про перемоги та успіхи держави, цього колективного Левіафана. Така модель виявилася живучішою за самодержав’я, перевдягнувшись у ХХ столітті в шати комуністичної догматики й тоталітарну форму. Після розпаду СРСР, як і в 1917 році, у Росії знов стався короткий період внутрішнього розбалансування. Тоді певна частина російських еліт навіть захопилася прозахідними настроями. «Що стосується європейської інтеграції, ми не просто підтримуємо ці процеси, а дивимося на них з надією. Дивимось як народ, що добре засвоїв уроки холодної війни й згубність окупаційної ідеології», — казав Владімір Путін у Бундестагу у 2001 році. Пізніший антизахідний поворот Кремля часто пояснюють тим, що російський лідер просто образився на Захід. Мовляв, Путін сподівався на взаємність, на рівне партнерство, але колективний Захід — насамперед США — відводив Росії принизливу роль другорядного суб’єкта, який не має голосу у справді важливих питаннях (як, наприклад, військова операція в Іраку у 2003 році).

Найімовірніше, особистий мотив справді був. Наприклад, загальновідомо, що Москва вкрай нервово реагувала на «кольорові революції» на теренах колишнього СРСР, і боротьба з ними на певний час стала ідефіксом російської влади. Колосальне враження на Путіна справила й ганебна загибель Муаммара Каддафі у 2011 році. Але в основі ідеологічного повороту Росії лежав глибший процес — насамперед відновлення притаманної їй внутрішньої архітектури. Те, що на Заході описують як становлення в Росії мафіозної держави, насправді є поверненням до того «монгольського» ладу, базованого на привласненні економічних ресурсів та політичної влади керівною клікою, інтереси якої зливаються з інтересами держави й усієї країни. Звісно, про жодну євроінтеграцію й узагалі конструктивні відносини з Заходом у такому разі не йдеться: це не просто політична незгода, а екзистенційна несумісність двох принципово різних укладів. Та й початок геополітичного протистояння був лише питанням часу. Російська модель, базована на привласненні, вимагає експансії, що забезпечує ресурсний приріст. Тому прозахідну риторику, з якою Путін прийшов до Кремля, слід було переглянути — незалежно від того, що творилося в його душі й голові.

Головним критерієм нової ідеології було виправдання антизахідного розвороту й легітимізація мафіозного державного укладу. Логіку процесу добре ілюструє «закон Діми Яковлєва», ухвалений у РФ наприкінці 2012 року, яким громадянам США заборонили всиновлювати російських сиріт. Усе це було обставлено як турботу про маленьких росіян і захист національної ідентичності й культури. Хоча насправді йшлося про своєрідну відповідь на щойно ухвалений у США «акт Магнітського», яким запроваджували санкції проти низки російських посадовців, причетних до вбивства аудитора, що викрив масштабну корупційну аферу за участі силовиків. Далі виник вал ідеологічно «заряджених» ініціатив. Так наступного року в Росії ухвалили закон про заборону «гей-пропаганди» та про захист почуттів вірян, висували законодавчі ініціативи про заборону абортів і запровадження податку на розлучення тощо. У 2014 році впровадили кримінальну відповідальність за «реабілітацію нацизму» — тобто за будь-які спроби підважити неорадянський історичний наратив. Усе це відбувалося під гучний акомпанемент риторики про те, що Росія протистоїть деструктивним віянням, які долинають із бездуховного Заходу.

Читайте також: Російським хакерам вдається проводити кібератаки й далі частково через невиконання базових правил цифрової безпеки

«Сьогодні в багатьох країнах переглядають норми моралі, стирають національні традиції й відмінності націй та культур. Від суспільства тепер вимагають обов’язково визнавати рівноцінність добра і зла», — просторікував Путін перед Законодавчими зборами РФ у грудні 2013 року й наголошував, що «спроби накинути іншим країнам буцімто прогресивнішу модель розвитку на ділі оберталися регресом, варварством, великою кров’ю». Така риторика має в Росії давню традицію. Коли Фьодор Достоєвський 1880-го називав Європу «мурашником з розхитаним моральним первнем», що перебуває «напередодні повсюдного та страхітливого падіння», він лише повторював те, що Росія тоді пережовувала вже щонайменше пів століття. У цьому сенсі радянська пропаганда про «загниваючий Захід» була лише новим аранжуванням старої російської пісеньки, і ось тепер Москва знову відновила її відповідно до поточних політичних потреб. А головна потреба Кремля полягає в тому, щоб створити ситуацію ідеологічного антагонізму з колективним Заходом (де якраз утвердився досить догматичний лібералізм) і виправдати «особливий шлях», яким простує путінська Росія. Звичайно, назвати ідеологічне бродіння в Росії «консервативним поворотом» не вдається. Реальна основа російської ідеології — це неорадянський культ «Великої Перемоги», на службу якого поставлено навіть «канонічне православ’я», що його буцімто захищає Москва (див. Тиждень № 19/2020). Але суть навіть не в цій постмодерній еклектиці, а в тому, що російський «консерватизм» — це лише варіація на тему мобілізаційної антизахідної риторики, покликаної мотивувати російське суспільство на захист «монгольської» моделі, бенефіціарами якої є Путін і його кліка.

Отже, відторгнення консерватизму, яке нині спостерігається в багатьох аудиторіях, виправдане й не виправдане водночас. Зі зрозумілих причин про ідеологічні експерименти 1980-х у наших широтах згадують нечасто, проте приклад путінського «консерватизму» перебуває перед очима й викликає цілком природну негативну реакцію. Однак звертаючись до ширшого історичного контексту, тут ідеться не про консерватизм як такий і не про його невдале застосування, а лише про симулякр, тобто копію того, чого насправді не існує. «Консерватизм», редукований до набору «традиціоналістських» популістських слоганів, — це новотвір пізнього ХХ століття, що має надзвичайно мало спільного з реальною консервативною традицією, яка тягнеться з кінця XVIII століття. Наскільки ця традиція жива досі — питання відкрите. Можна припустити, що дві бастардизації — наприкінці ХХ століття й ось тепер, на початку ХХІ століття, — справді створили ситуацію, коли термін «консерватизм» утратив своє первісне значення. Але з практичної точки зору, терміни — річ вторинна, натомість первинним є зміст — ота філософія здорового глузду, що була в основі класичного консерватизму. У середині ХХ століття ця філософія повернулася до Європи в політичній формі християнської демократії. Напевно, й у ХХІ столітті вона знаходитиме собі й інші форми, котрі краще пасуватимуть до обставин місця і часу, а також викликам, котрі стоятимуть перед суспільствами, які відчувають дефіцит здорового глузду все гостріше.

100