Леон Арон і Владімір Путін мають дещо спільне — радянське дитинство. «Коли я дивлюсь на фотографії Путіна в молодості, упізнаю свій недолугий одяг», — пише Арон. Путін вступив до лав КДБ й згодом став президентом Росії, а от він емігрував у США в статусі біженця й став у своїй новій країні одним з провідних фахівців з питань Росії. Він написав дослідження про ґорбачовскій період «Дороги до храму» («Roads to the Temple», 2012), яке заслужило схвальні відгуки критиків. У цій книжці автор зосередився на згубних наслідках радянського викривлення історії та подальшому прозрінні й викритті брехні. Арон також написав ґрунтовну біографію Бориса Єльцина.
Нещодавно вийшла друком маленька книжка його авторства, у якій аналізують історичні й культурні причини путінської загарбницької війни в Україні. Книжка зветься «Верхи на тигрі: Росія Владіміра Путіна й використання війни» («Riding the Tiger: Vladimir Putin’s Russia and the Uses of War», 2023). Аргумент автора простий: Путін — передусім радянський витвір, а не російський. Його світогляд і менталітет зумовлюються тим, що він формувався як особистість у серці тоталітарної системи. Путін критикує Радянський Союз через те, що він зазнав краху, а не через те, що був оснований на брехні й масових розправах.
Путін «пом’якшує та експлуатує» пострадянську травму: усвідомлення того, що Росія — посередній і занепалий гравець на світовій арені, а не наддержава часів Громика, коли жодна проблема не розв’язувалася без участі чи згоди Радянського Союзу.
Для того щоб повернути Росії колишню велич, Путін ужив трьох заходів. По-перше, перетворив історію на зброю, подавши минуле під соусом приниження, спричиненого зовнішніми зловорожими силами. Хоча точнішою версією мала б бути така: катастрофічний розпад Радянського Союзу був неминучим, і більшість своїх халеп Росія накликала на себе сама.
Читайте також: Звір з безодні. Як виник і чого прагне путінський фашизм
По-друге, мілітаризував громадський дискурс. Збройні сили Росії — прямі спадкоємці тих, хто підкорив нацистську Німеччину 1945 року, а українці (та їхні Західні союзники) — гітлерівців. У такому моральному контексті критика вважається проявом нелояльності, ба навіть зради.
По-третє, Путін фетишизував ядерну зброю. Чванливі, легковажні заяви привертають увагу всього світу. Непокоїть і розробка показової нової зброї з такими назвами, як «Сармат», «Циркон» та «Авангард». Насправді історії про ці ядерні торпеди, гігантські міжконтинентальні балістичні й гіперзвукові ракети не зовсім правдиві. Однак ядерний варіант, як пише Арон, перетворився на «червону кнопку в ігровому шоу»: дражливий гамбіт — остання опція, яку завжди можна розіграти, щоб полоскотати нерви, а не призвести до реального спустошення.
Та що це означає на практиці? Арон не вважає російського лідера ірраціональним, але стверджує, що він погано поінформований. При владі він понад двадцять років, і підлеглі не наважуються суперечити йому або приносити погані новини. Унаслідок цього й висока ймовірність ухвалення невдалих рішень.
Агресивні плани Кремля не мають викликати сумнівів. Та найголовніше питання полягає в неспроможності Заходу забезпечити оборону й стримування. Країни — члени НАТО набагато більші й заможніші за Росію. Путін домагається свого передусім тому, що готовий приймати побічні ефекти, ризикувати й відверто брехати про те, що виробляє. Тож слабкість Заходу — у браку сили волі.
Читайте також: На Росію чекає колапс. Автор The Jamestown Foundation пропонує вже зараз працювати над «планом Моргентау» для неї
Завершує свою книжку Арон на розгляді гіпотетичного сценарію, як Росія захоплює території Естонії або Латвії: справу буде вже зроблено, перш ніж НАТО відреагує. Узагалі-то намагання альянсу покращити ситуацію з раннім оповіщенням, обороною і стримуванням у Балтійському регіоні активізуються й заслуговують на похвалу. Однак усе багато в чому залежить від Сполучених Штатів. Залучення американців може швидко змінитися, коли до влади прийде інший президент або пріоритети у Вашингтоні змістяться деінде. Утримувати увагу американських можновладців на підтримці України напрочуд важко. Якщо надалі це не вдасться, Європа матиме слабенькі шанси. Можливо, наступна книжка Арона буде присвячена домашньому фронту.