Зважаючи на все, повернення Путіна на президентську посаду, зокрема, означатиме також новий виток протистояння Росії з трансатлантичними структурами і насамперед США. Власне, про це, як уже йшлося в статті «Путін ставить на реанімацію СРСР», він досить чітко заявив виданню «Известия» – мовляв, наступним кроком після створення Євразійського союзу, має стати формування багатополярної континентальної Євразії. Вплив зовнішніх сил (із прозорим натяком на США і НАТО) звідти має бути витиснений, а російськоцентрична структура – на пострадянському просторі відігравати ключову роль своєрідної зв’язки між Європою та Азією (для початку АТР).
І у цьому Путін послідовний, адже під час попереднього загострення відносин Росії та НАТО наприкінці його каденції на посаді керманича країни, що було пов’язано із можливим наданням ПДЧ Україні та Грузії на саміті блоку в Бухаресті та подальшою російською агресією проти Грузії у серпні 2008 року, Владімір Владімірович уже намагався протиставити Шанхайську організацію співпраці (ШОС) країнам західного трансатлантичного світу. Тоді у відповідь на загальний осуд дій Росії з боку навіть лояльних до Москви країн старої Європи Путін спробував отримати на саміті ШОС визнання для маріонеткових Абхазії та Південної Осетії та демонстративно заявив, що «світ не закінчується на країнах Заходу».
Такий геополітичний курс свідчить про стратегічну короткозорість путінського режиму, неспроможність розгледіти за ефемерними перспективами можливість здобути з допомогою Китаю реванш на західному напрямку, пролог до національної катастрофи, який за своїми наслідками для долі Росії може у рази перевершити розпад СРСР та соціалістичної системи. Загалом така політика дисонує навіть із настроями дедалі більшої кількості, навіть зомбованих офіційною пропагандою росіян. Адже, за даними опитування фонду «Громадська думка», проведеного у липні 2011 року, порівняно із аналогічним 2000-го, у рейтингу найнебезпечніших для Росії країн Китай піднявся з третього на друге місце і тепер поступається США, нав’язування фобій щодо яких має не лише давні традиції, а й колоритну сучасність.
На що розраховує Путін? Якщо сподівається використати своїх партнерів по ШОС, то це щонайменше наївно. Перехід до геополітичного протистояння по лінії НАТО – ШОС буде програшем для Росії, позаяк Москва не зможе грати першу скрипку у цій організації, а її безкомпромісне протистояння із Заходом лише посилюватиме залежність від Пекіна. А Китай поступово перебиратиме контроль над іншими учасниками організації, насамперед у Центральній Азії.
Історія нічого не вчить?
У зв'язку з цим самі собою напрошуються історичні аналогії. Політика Китаю не є новою. Ідея хитрої мавпи, якою бачив свою країну Мао Цзедун у часи першої холодної війни не втрачена Пекіном. Не дарма ж великий Мао досі спостерігає за кожним китайцем з національної валюти – юаня. Ця ідея передбачала вичікування, доки Захід та СРСР один одного виснажать, а потім завдадуть рішучого удару задля досягнення Піднебесною відповідного назві статусу – центру світової цивілізації. У 30-х роках минулого століття аналогічна ситуація склалася у відносинах між нацистською Німеччиною та комуністичним СРСР. Підтримка останнього нібито гарантувала Гітлеру тили для розгортання агресії на Заході. Насправді ж сталінське керівництво очікувало на взаємне виснаження «ворожого капіталістичного оточення» та здійснення «визвольного» походу радянських військ для досягнення світового панування.
Лише зміни у світі, пов’язані із завершенням першої холодної війни, на початку 1990-х років відкоригували ситуацію. На передній план вийшла можливість протистояння Заходу та Росії з одного боку та Китаю з іншого, як чи не єдиного ймовірного початку третьої світової. І справді, сьогодні лише Китай може по-справжньому протистояти Заходу. Лише в нього є або незабаром буде достатній потенціал та реальні підстави (а не хворобливий психічний комплекс) для змагання за перерозподіл світових ресурсів із Заходом. А основний об’єкт цього змагання, між іншим, – це якраз сировинні ресурси азійської частини омріяного Путіним Євразійського союзу.
Але ж так само було і 70 років тому. Реальні протиріччя були саме між демократичним Заходом та комуністичним СРСР. Лише нацистська аномалія відкоригувала, але ненадовго, цей об’єктивний процес. Лояльність Заходу до гітлерівського режиму тоді пояснювалась сподіванням на його стримуючу щодо комунізму роль. Лояльність Заходу до путінського курсу на відновлення «сильної Росії» теж не в останню чергу пояснювалася прагненням використати її проти ісламського фундаменталізму та урівноваження китайського чинника, насамперед у Центральній Азії. У стратегічному сенсі геополітичні суперечності між Росією та Китаєм більш антагоністичні, аніж Росії та трансатлантичної спільноти, адже обидві ці держави континентальні, тоді як англо-американська вісь НАТО є океанічною.
За чужі чи все ж за свої гріхи?
Проте усі ці аргументи як не зважали тоді, так і нині суб’єктивний фактор – ірраціональний реваншистський комплекс силової еліти з ображеним імперським почуттям. Замість того щоб відігравати провідну роль у таборі західних держав, гітлерівська Німеччина розпочала свою агресію з країн Заходу. Вони і тоді, й сьогодні здавалися слабшим супротивником, роздертим внутрішніми суперечностями та небажанням воювати за далеких союзників: тоді – Чехословаччину та Польщу, нині – Грузію чи Україну.
Нинішні реваншисти в Росії фактично готові взяти на себе роль такої ж реваншистської Німеччини 1930-х років, на комуністичний Китай покладається роль комуністичного ж СРСР, а Заходу залишається та сама, що була відведена йому і 80 років тому. Дежа вю таке очевидне, що, лише пам’ятаючи відому мудрість «історія вчить, що вона нічого не вчить», можна сподіватись на повторення путінською Росією стратегічних помилок свого історичного аналога – гітлерівської Німеччини.
Однак у підсумку реваншизм, який не мав достатнього економічного та людського потенціалу, зазнав нищівної поразки. Його чи не найбільша жертва – Німеччина – була розтрощена «прогнилим» Заходом та своїм колишнім «партнером» СРСР і не лише втратила назавжди території на користь своїх колишніх жертв, а й на тривалий час – територіальну цілісність і можливість відігравати рівноправну роль у світовій політиці. Тоді за стратегічний прорахунок, якого припустилися внаслідок хворобливих амбіцій гітлерівського керівництва, німецький народ заплатив високу ціну, а хто завтра розплачуватиметься за продиктований хворобливим почуттям реваншизму стратегічний прорахунок режиму путінського?