Фільм жахів мусить лякати, а містика, як будь-яка таємниця, – інтригувати. Водночас найгірша емоція, котру може викликати цей жанр, – співчуття. Особливо до режисера, а надто такого, як Джон Карпентер, живий класик горорів (щоправда, життя в ньому якраз обмаль).
Психіатрична лікарня, лункі кроки в порожньому коридорі, жіночий вереск, загадковий убивця і ще містичніший посвист. У-у-у-у-у-у-у… Скільки разів таке було? Мільйон? Погрози санітара й моторошне обличчя санітарки, вродлива героїня і страшний лікар – іще безліч стрічок? Кращі часи для Карпентера позаду. Недаремно дія його «Палати» розгортається десь у 1960-х. Однак минулого не повернеш, як і винахідливої думки сценариста. Може, проблема в тому, що літературну основу кінотвору писав не сам Карпентер, як робив це для «Нападу на 13-й відділок» чи «Хелловіну»? Але ж ні – в його найкращому фільмі «Щось» автором тексту був теж не він, а Білл Ланкастер і Джон В. Кемпбелл.
«Палата» настільки захаращена всіма можливими штампами жанру, що несила (і немає особливого бажання) пробиватися до виходу. Скелети в шафі головної героїні (Амбер Герд) натякають на кіднепінг і тортури, кістяки самої клініки – на катування й убивства, а дух із прогнилим обличчям, котрий блукає шпиталем, мов зомбі чи живий мрець, засвідчує нечисту совість головного лікаря (Джаред Гарріс). І якби не фінал, який частину натяків легковажно нівелює, пропонуючи натомість абсолютно непрогнозований висновок, було б дико бачити в титрах ім’я Карпентера. Та й так дико, бо ж розв’язка – гоп, не чекали?! – виконана в дусі «для тих, хто не зрозумів», а це мовби анекдот, який мусиш пояснювати, – ні сміху, ні радощів. Поспівчуваємо режисерові, що його акторських милиць – Курта Рассела і Джемі Лі Кертіс – у стрічці немає, що вже минув 62-й рік від народження і що єдине, до чого він може взятися, – це переробляти старі ідеї. А втім, попросімо метра вголос і пошепки: не роби римейку фільму «Щось», не чіпай святого, бо злі духи приходять помститися до нечемних не тільки в кіно.