Можлива реінтеграція окупованих частин Донеччини та Луганщини, хоч про який спосіб ішлося б, тягне за собою гострі проблеми, пов’язані з різними аспектами примирення. Вперше про це заговорили, коли йшлося про введення миротворчого контингенту та застосування так званого перехідного правосуддя для розслідування злочинів бойовиків і представників окупаційної влади. Однак згадана тема несподівано спливла знову: розмови про «комісії правди» почалися після заяв Зеленського про реінтеграцію та повернення окупованих районів під контроль України. І якщо на вільних територіях команді нового президента закидають надто поблажливі умови, особливо після слів радника РНБО Сергія Сивоха про необхідність вибачитися перед мешканцями ОРДіЛО, то в самих «республіках» розповідають про чергові жахіття, начебто приготовані для них українською владою. «Якось несподівано від різних чиновників і журналістів знову стало чути про «концентраційні табори» для всіх, хто жив у «ДНР». Начебто всі ми повинні пройти через якісь тюрми, а потім довести, що не скоювали злочинів і, головне, любимо Україну. Я вважаю, що то просто пропагандистський фейк, не уявляю собі цей процес», — розповіла мешканка Горлівки Тетяна. Справді, деякі ЗМІ, що працюють на окупованій території, стали активно розміщувати матеріали з обговоренням можливого «геноциду», «колективної провини», депортації жителів Донбасу до Західної України (!) та навіть приватних тюрем, куди начебто збираються запроторювати всіх без винятку цивільних мешканців на момент перевірки. З такими заявами виступають і чиновники, наголошуючи: якщо не під захистом Росії, то виключно у в’язницю. Не дивно, що на чутливу тему зреагували й деякі ЗМІ на вільній території поблизу лінії фронту: з’явилися сюжети й тексти про людей мирних професій, які працюють на окупованій території, з риторичним запитанням: чи варті вони осуду?
Читайте також: Фонди, донори, програми
Складно навіть уявити, що звичайних пенсіонерів, слюсарів чи продавчинь, які не брали до рук зброї, змусять пройти такі процедури. Можна передбачити певну переатестацію в системі освіти, але про її механізми та сенси точно точитимуться запеклі дискусії. Навіть в окупації хтось має вчити дітей, хоча величезне питання — як бути з тими, хто займався пропагандою й прищеплював ненависть до всього українського. І лікувати людей, до речі, теж комусь треба, тому сумнівно, що хтось серйозно говоритиме про покарання медиків, навіть якщо вони надавали допомогу бойовикам. Можна припустити, що й у правоохоронних органах будуть застосовані механізми люстрації людей, які не скоювали тяжких злочинів зі зброєю в руках і не перебували на топових посадах. Але з огляду на досвід люстрації після Майдану, коли більшість не тільки поновилися на роботі, а й отримали грошову компенсацію за строк, на який були відсторонені, твердження про радикальність такого покарання теж вельми сумнівне. Цікаве питання щодо чиновників, які були обрані або призначені на різні посади. Уже сьогодні більшість держслужбовців, які працюють на окупованій території, офіційно не впускають на вільну територію України, хоча якихось масових переслідувань правоохоронцями керівників Пенсійного фонду чи ЖЕКів не зафіксовано. Йдеться радше про страх перед вербуванням чи витоком інформації. Перетин лінії фронту небажаний і для чиновників з вільної України. І приклади їх потрапляння в полон чи отримання ними пропозицій про співпрацю з ворогом є.
Варто поглянути на тенденції покарання колабораціоністів за ці п’ять років. Не можна сказати, що за сепаратизм, зраду, проведення незаконних референдумів, створення незаконних збройних формувань чи участь у них нікого не переслідували. У Єдиному реєстрі є різні справи, що кваліфікуються за цими статтями. Найбільше — понад 500 проваджень — за проведення референдуму та участь у ньому. Найчастіше винні дістають за ними умовне покарання, якщо це не стосується державних службовців. У багатьох справах фігурують особи, які взяли до рук зброю чи сприяли збройному опору законній владі. Наприклад, за матеріалами СБУ Новоайдарський районний суд Луганської області заочно засудив до шести років позбавлення волі священика УПЦ МП, який приєднався до бойовиків. Ставши на чолі групи антиукраїнськи налаштованих осіб, він організував блокування автодороги до Луганська, перешкоджаючи переміщенню сил і засобів ЗСУ в район проведення АТО.
Окремо треба говорити про справи з доволі серйозними термінами, де йдеться про порушення присяги представниками силових структур. Саме ці приклади можуть бути показовими щодо подальшої долі тих, хто спробує «реінтегруватися». Наприклад, у 2016-му на дев’ять років заочно засудили трьох донецьких міліціонерів, які зрадили присягу й разом із бойовиками стояли на блокпостах. Їх звільнили з українських правоохоронних органів за зраду, два майори й капітан позбавлені звань. Ще один заочний вирок дістав мешканець Донецька, який, маючи тривалий стаж роботи в органах МНС України, зрадив присягу й був призначений на посаду «міністра у справах цивільної оборони, надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійного лиха ДНР». Суд визнав його винним за ч. 1 ст. 258-3 (участь у терористичній організації) КК України й заочно засудив до 12 років ув’язнення з конфіскацією майна. 10 років тюрми за скоєння особливо тяжкого злочину дістав і «начальник міліції» Донецька, який із 2015-го обіймав високу посаду в псевдоправоохоронних органах, до 12 років — колишній працівник СБУ за участь у діяльності терористичної організації «ДНР». Кримінальне провадження відкрито й проти «директора департаменту контролю міністерства інфраструктури і транспорту ЛНР» за ознаками сприяння діяльності терористичної організації.
Читайте також: Соціологія в окупації
Є низка справ, які стосуються очільників міст і районів. Із них лише кілька завершені, коли мери-сепаратисти дістали реальні строки. Наприклад, екс-чиновницю Костянтинівського виконкому Світлану Астахову засудили до восьми років позбавлення волі за посягання на територіальну цілісність України, щоправда, теж заочно, бо після обрання домашнього арешту як запобіжного заходу вона втекла на окуповану територію. Заочно на сім років засудили й депутатку, яка виконувала обов’язки секретаря міськради Лисичанська та скликала позачергову сесію, на якій було визнано так званий акт про державну самостійність ЛНР, а також робила публічні заяви антиукраїнського змісту. Але є багато таких, чия провина не була доведена в суді або винні дістали умовні строки. Так, колишній депутат Великоновосілківської селищної ради навесні 2014 року брав участь в організації незаконного референдуму щодо територіальної цілісності України. Засуджений особисто контролював роботу «виборчої комісії», а по закінченні організував підрахунок голосів і наказав передати «бюлетені» та «протоколи» учасникам терористичної організації «ДНР». Він дістав п’ять років позбавлення волі з трирічним випробувальним терміном, бо мав пом’якшувальні умови. Але більш резонансні провадження, як-от справа Нелі Штепи, міської голови Слов’янська, з якого почалась окупація, тривають досі, причому підозрювана не перебуває під вартою. Як і колишній голова Торецька Володимир Слєпцов: його подали на обмін, але після того, як уже в процесі він відмовився, справу так і не поновили, залишивши чоловіка на волі.
Читайте також: Чого чекає Донбас?
В експертів і простих громадян багато думок щодо цього, деякі в потрібний момент екстраполюватимуться й на їхніх колег, що керують нині в окупації. Наприклад, чи варто взагалі судити тих, хто займався виключно господарчою діяльністю, без якої суттєво погіршилося б життя людей, навіть якщо це було в окупації чи під час захоплення територій незаконними збройними формуваннями? Хоча, звісно, у керманичів, яких обрали чи призначили вже в окупації, немає тих аргументів, які наводять захисники Штепи чи Слєпцова: тиск озброєних людей, небезпека для життя, незрозумілі формулювання дій по вертикалі влади на початку російської агресії, майже ідентичне становище всіх керівників у Донецькій та Луганській областях, за якого засудження когось окремо буде більше схоже на пошук крайніх.
У 2018 році активна громадськість почала дискутувати, намагаючись знайти у світовому досвіді варіанти вирішення таких конфліктів, які можна було б застосувати і в Україні. Розглядали як досвід нещодавнього постконфліктного врегулювання в Малі, Колумбії, Конго, Перу, Аргентині, так і, наприклад, концепцію умиротворення в Іспанії 1936–1939 років. Тодішній омбудсмен Валерія Лутковська навіть зібрала робочу групу, яка мала працювати над законопроектом «Про засади державної політики захисту прав людини в умовах подолання наслідків збройного конфлікту». Жваво обговорювали й можливість ухвалення закону про колаборацію. А потім баталії стихли, бо й про миротворців уже ніхто не згадував. Тому й теперішнє обговорення цієї чергової «гарячої новини», яка роздмухується на окупованих територіях, найімовірніше, швидко стихне.