Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Фонди, донори, програми

Фото: УНІАН
Чим займаються на Донбасі міжнародні організації
Матеріал друкованого видання
№ 48 (628)
від 28 листопада

Міжнародні організації гуманітарного та моніторингового спрямування зайшли на територію України, де точиться війна, не одразу. Для отримання мандата на роботу в тій чи іншій гарячій точці потрібен час, а подекуди відбувалися такі активні бої, що працювати там було просто неможливо. Офіційні офіси чи команди на Донбасі теж з’явилися пізніше: першу допомогу міжнародники надавали через місцеві ГО, церковні громади або просто стихійні волонтерські організації, особливо якщо йшлося про території, де влади або не було, або вона не викликала довіри. 

 

Здобути довіру 


На появу іноземних місій спочатку реагували стримано і органи місцевого самоврядування, і самі мешканці: підозрілими в той час здавалися будь-які спроби провести опитування чи зібрати інформацію, умови роботи фондів були не до кінця зрозумілими, багато хто очікував підводних каменів чи кабальних умов, за якими треба підписувати договори або меморандуми про співпрацю. Волонтери, що опікувалися військовими, не знайшли підтримки в міжнародників, які традиційно наполягають на нейтральності та невтручанні у військові справи, тому спочатку не бачили сенсу в співпраці. Але вже наприкінці 2014-го на Донбас зайшло кілька десятків потужних міжнародних організацій, всюди можна було побачити їхні логотипи. З’явився позитивний досвід відносин із міжнародними організаціями. І якщо перші роки це була гуманітарна допомога виключно постраждалим певних соціальних категорій, то надалі йшлося вже про допомогу підприємцям, програми відновлення інфраструктури та демократизації суспільства, масштабні центри психологічної та юридичної допомоги, співфінансування заходів із культурного та економічного розвитку. На сьогодні вже налагоджена певна координація. Організації намагаються планувати свою діяльність так, щоб не дублювати одна одну й максимально покривати всю територію конфлікту. 

 

Читайте також: Соціологія в окупації


Але зафіксувати всі активності цих організацій доволі складно, а надто простому споживачеві. Бо кожна працює за різними принципами: одні підписують меморандуми з місцевими органами влади, інші діють виключно через українські ГО або просто фінансують партнерські міжнародні фонди, треті віддають перевагу співпраці з профільними закладами або взагалі безпосередньо з населенням. І дуже часто одержувачі допомоги плутаються в назвах і напрямах роботи різноманітних фондів та установ, що нерідко призводить до непорозуміння та конфліктів. Перевіряючи, чи отримали люди допомогу, фонди-донори не чують чіткої відповіді на запитання, хто й що їм надавав. Або бенефіціари вважають, що допомога надійшла не від конкретного міжнародного фонду, а від церкви чи місцевих волонтерів, які займалися її розподілом, а всі ці іноземці тільки звіти пишуть. Або до організацій надходять численні скарги на начебто несправедливий розподіл допомоги чи виділення грантів, бо люди не можуть запам’ятати правила того чи того фонду. Трапляються випадки, коли звинувачення в корупції або неякісному наданні послуг мають під собою ґрунт, а надто на рівні місцевих виконавців, які координують певні проекти, а саме партнерських структур або місцевої влади. Це, звісно, посилює напруженість, особливо в невеликих громадах, і псує імідж організацій. Тому важко казати про одностайне ставлення населення до діяльності міжнародників, навіть за умови, що за ці п’ять років мало не кожна людина так чи інакше з нею стикалася. Але присутність тут цих організацій у будь-якому разі змінює не тільки інфраструктурну складову, а подекуди й світосприйняття місцевих мешканців, які користуються допомогою, здобувають нові навички, розвивають бізнес чи навіть стають працівниками або повноцінними партнерами. 

 

«Мінеральна вода» і конкретна допомога 


Попри велику кількість міжнародників, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) стоїть дещо окремо. В Україні вона має дві гілки, в яких різні завдання. Координатор проектів ОБСЄ сприяє діалогу як інструменту запобігання конфліктам та їх вирішення, а саме допомагає розробляти та запроваджувати систему допомоги постраждалим включно з колишніми учасниками бойових дій та членів їхніх сімей. Зокрема, проводяться тренінги, на яких вчать організовувати діалоги в громадах, де існують гострі конфлікти, видаються посібники з надання психологічної допомоги різним групам людей, які постраждали від конфлікту, розглядаються питання забруднення довкілля внаслідок воєнного конфлікту.

На появу іноземних місій спочатку реагували стримано і органи місцевого самоврядування, і самі мешканці: підозрілими в той час здавалися будь-які спроби провести опитування чи зібрати інформацію, умови роботи фондів були не до кінця зрозумілими


Другий, більш відомий підрозділ — Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ, що була направлена сюди 21 березня 2014 року за запитом українського уряду. Перші патрульні бази з’явилися 26 вересня 2015-го у Волновасі та Новоайдарі. Сьогодні їх уже 10, вони розташовані як у підконт­рольних, так і в непідконтрольних районах. У містах, що постраждали внаслідок конфлікту, представники місії регулярно спілкуються з місцевим населенням. Цікавляться зазвичай безпекою, інфраструктурними проблемами, відносинами влади та громади, гендерними питаннями, випадками стигматизації. За результатами моніторингу публікується щоденний звіт. «Я тричі приходив спілкуватися з цими спостерігачами, запитують постійно одне й те саме. Так і не зрозумів, навіщо витрачати час, адже нічого не змінюється. Інші хоча б допомогу якусь надають чи проекти пропонують», — згадує волонтер із Луганщини Андрій Стрільченко. Мабуть, саме через незрозумілу практичну користь ставлення до цієї організації найбільш скептичне. А ще спостерігачам від ОБСЄ закидають упереджене ставлення, лояльність до Росії, імітацію діяльності, що колишній керівник Луганської ВЦА Геннадій Москаль назвав «мінеральною водою», від якої ні користі, ні шкоди. Попри це, інформацію, яку збирає ОБСЄ, вивчають інші міжнародні організації, щоб ефективніше спланувати свою діяльність на території конфлікту. 

 

Читайте також: Чого чекає Донбас?


Найбільша довіра в населення все ж таки до медичних фондів та організацій. На прифронтових територіях працює кілька таких організацій, про діяльність яких точно знають місцеві мешканці та переселенці. Чи не найпершими були «Лікарі без кордонів», які привозили спеціалістів у відрізані війною населені пункти, налагоджували процес надання медичної допомоги в постраждалих від війни селищах, у лікарнях, що перетворювалися на військові шпиталі, чергували на КПВВ. З 2015 року активно працює «Прем’єр Уржанс», спочатку в Костянтинівці та Горлівці, потім додалися Авдіївка, Торецьк, Бахмут, Мар’їнка. Йдеться про поліпшення умов медичного обслуговування уразливих категорій по обидва боки лінії фронту. Коштом організації надають ваучери на безплатні ліки, першу медичну допомогу, постачають обладнання в заклади, забезпечують їжею лікарні. Дуже багато позитивних відгуків про роботу в Україні фонду «Карітас», особливо про програму опіки над самотніми людьми та людьми, що перебувають у складних життєвих обставинах. У десятках прифронтових сіл та невеличких містечок, де немає со­ціальних працівників, після проходження навчання мешканці отримують матеріальну допомогу на опіку над своїми літніми сусідами.

 

Під егідою ООН


Найпотужнішою системою, яка працює, зокрема, на Донбасі, є низка агентств ООН. Це представництва та офіси фондів, програми й спеціалізовані організації включно з нерезидентами, проектними агенціями та Бреттон-Вудськими установами. 15 із них акредитовані в Україні, вісім не мають своїх офісів, але реалізують низку проектів. Спектр їхньої діяльності надзвичайно широкий: від матеріальної допомоги до грантів на підтримку бізнесу чи навчання, від відбудови житла до культурних програм у постраждалих від війни громадах. 


Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) від початку конфлікту на Сході України працює над задоволенням гуманітарних потреб дітей. Зокрема, йдеться про доступ до освіти, психосоціальну допомогу, навчання з питань мінної небезпеки, охорону здоров’я матері та дитини, а також послуги для людей, що живуть із ВІЛ/СНІД. Фонд є донором багатьох проектів, які реалізують у співпраці інші міжнародні організації. Майже в усіх навчальних закладах Донеччини та Луганщини регулярно відбуваються заняття з питань мінної небезпеки для дітей і педагогів, проводяться заходи з надання психосоціальної підтримки. Логотип ЮНІСЕФ, мабуть, один із найупізнаваніших у прифронтових населених пунктах. Саме його коштом відбудували пошкоджені внаслідок бойових дій школи. Фонд працює безпосередньо з адміністраціями навчальних закладів, тому допомога не розпорошується по якихось складах чи невідомих бенефіціарах. Тисячі школярів ходять на заняття з рюкзаками від ЮНІСЕФ, на будинках навчальних закладів позначки про ремонт і відновлення, біля їдалень системи очищення води та ємності для її зберігання. За ці роки десятки селищ були забезпечені питною водою. І йдеться не тільки про постачання бутельованої води в місцях масштабних пошкоджень водогонів, як це було, приміром, у Торецьку, а й про буріння нових свердловин та встановлення водонапірних веж, як у Станично-Луганському районі. У звіті фонду зазначено, що на Донбасі вдалося забезпечити доступ до питної води для більш як 2,3 млн осіб. Окрім того, ЮНІСЕФ реалізує системні проекти. Наприклад, створення та облаштування багатофункціональних центрів соціальних послуг у Луганській та Донецькій областях, головна мета яких — налагодити стабільну систему надання соціальних послуг, яка знаходитиме ризики та вчасно на них реагуватиме, а також забезпечити громади необхідною інфраструктурою й таким чином наблизити послуги до їх одержувачів. 


Нещодавно в Маріуполі було профінансовано молодіжні проекти в межах інноваційної програми UPSHIFT, яка підтримує розвиток навичок соціального підприємництва та співпраці з місцевою владою. Так, молодь селища Маяки вирішила прибрати місцевий пляж, потім взялася за очищення річки. Завдяки згаданому гранту було організовано екоклуб «Чисто так» і залучено до його діяльності й інших мешканців села. 


Ще один масштабний гравець — Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), що часто співпрацює з іншими агенціями Організації. Приміром, разом із Міжнародною організацією з міграції (МОМ), яка фінансує потужні проекти з підтримки зайнятості, УВКБ ООН координує реалізацію Компонента 4 Рамкової програми партнерства у сферах безпеки людини, соціальної згуртованості та відновлення. А спільно з Продовольчою та сільськогосподарською програмою в Україні, Міжнародною організацією праці та Всесвітньою організацією охорони здоров’я працює над стратегічними питаннями, зокрема над розробкою регіональної програми відновлення на підконтрольній уряду території Донецької області. 

 

Читайте також: ОРДіЛО змінює риторику


У співпраці з’являються й цікаві локальні проекти. Наприклад, у Новгородському, що межує з лінією фронту, активісти відновили будинок одного із засновників селища німця-меноніта Аарона Тіссена й відкрили там соціальний хаб «Історико-культурний центр «Український Нью-Йорк» у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру, яку реалізують чотири агентства: Програма розвитку ООН (ПРООН), ООН Жінки (структура ООН із питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Також УВКБ ООН разом із партнерами на місцях намагається реагувати на невідкладні потреби мешканців населених пунктів поблизу лінії фронту.

 

Починаючи з 2014 року від Управління надійшло 300 тис. од. непродовольчих товарів, тверде паливо, гроші на зимовий одяг та взуття. Нині воно надає різні види допомоги постраждалим унаслідок збройного конфлікту та переміщеним особам у сфері нерухомості: від легкого ремонту до цілковитої реконструкції приватних та багатоквартирних будинків, постачання комплектів для аварійного ремонту, до складу яких входять, зокрема, брезент і дерев’яні рейки. Так, через Норвезьку раду у справах біженців (NRC) агенції ООН допомогли відремонтувати дахи й встановити вікна в багатоквартирних і приватних будинках Зайцевого в частині, де обстріли відбуваються не так часто. «Ми отримуємо допомогу від міжнародних фондів, за що дуже вдячні: без них навряд чи змогли б справлятися з постійними інфраструктурними форс-мажорами, — каже голова ВЦА Зайцевого Володимир Весьолкін. — Але хотілося б, щоб така підтримка не стала причиною появи в нас суспільства споживачів, яке замість пошуку можливостей рахуватиме, кому й скільки дали гуманітарки. 

 

«Вудка» як пріоритет


Більш звичним і зрозумілим для українців є Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), про діяльність якого багато хто чув і до початку війни. Але різницею між Товариством Червоного Хреста України та національними товариствами інших країн мало хто переймається. Тому дуже часто, особливо в перші роки війни, можна було почути, що ваучери на продукти в супермаркетах видає «якийсь Червоний Хрест». Нині діяльність цієї міжнародної організації спрямована не тільки на матеріальну допомогу, а й на підтримку самозайнятості: сільські мешканці отримують насіння, птахів, обладнання для теплиць, мотоблоки та іншу сільгосптехніку. Кілька разів на рік вона пропонує й гроші на розвиток власної справи. «Ми готові підтримати бізнес-ідеї, що забезпечуватимуть стабільний дохід і відповідатимуть потребам ринку. Йдеться про будь-яку потенційно прибуткову діяльність, яку домогосподарство може вести власними силами», — каже Алан Цоля, керівник відділу економічної безпеки МКЧХ, оголошуючи початок програми в Авдіївці та Олександрополі Ясинуватського району. Цього року 344 підприємці й домогосподарства на Донбасі вже отримали від МКЧХ гранти на свої проекти.

Найпотужнішою системою, яка працює, зокрема, на Донбасі, є низка агентств ООН. Це представництва та офіси фондів, програми й спеціалізовані організації включно з нерезидентами, проектними агенціями та Бреттон-Вудськими установами. 15 із них акредитовані в Україні, 8 не мають своїх офісів, але реалізують низку проектів 


Останнім часом діяльність більшості міжнародних фондів зміщується від надання «риби» до «вудки»: вони все менше виділяють матеріальної допомоги, натомість стимулюючи розвиток бізнесу та створення додаткових робочих місць. Наприклад, чеська організація «Людина в біді», що є донором шести потужних фондів, не тільки постачає їжу, воду, вугілля, ремонтує пошкоджені будинки та водопроводи, а й допомагає людям стати на ноги та повернутися до нормального життя. Мешканці звільнених територій Донеччини та Луганщини отримують гранти на відкриття малого бізнесу. Разом із місцевими університетами «Людина в біді» відкриває центри профорієнтаційного спрямування для молоді, щоб вона мала більше шансів знайти роботу й не виїжджала з країни. Причому йдеться про престижні професії, на які є попит: програмування, будівельна галузі, текстильна промисловість. За інформацією з офіційного сайта організації, торік найбільша кількість бенефіціарів її допомоги була саме в Україні. Сьогодні «Людина в біді» надає допомогу на підконтрольній території Донеччини й на всій території Луганщини. У «ДНР» довелося припинити роботу 25 листопада 2016 року, оскільки місцева «влада» не підтвердила акредитацію.


Активно працює Данська рада у справах біженців (DRC). Сотні людей отримали гранти для соціального бізнесу. Наприклад, Алла Москалець, яка переїхала з Донецька до Маріуполя, отримала грант на розвиток Центру допомоги дітям з аутизмом. Окрім гуманітарного напряму організація має спеціальну місію з розмінування територій. Так, Данська група з розмінувань (DDG) здійснює нетехнічне обстеження в Донецькій та Луганській областях, займається очищенням територій від мін та вибухонебезпечних предметів. А також проводить тренінги та семінари для дорослих, дітей, людей похилого віку. Тренери працюють безпосередньо з населенням і готують місцевих інструкторів (учителів та волонтерів). Надають підтримку сім’ям, що постраждали від мін та вибухонебезпечних предметів. Над відновленням інфраструктури разом із громадами в прифронтових населених пунктах працює Адвентистське агентство допомоги та розвитку (АDRA), яке має багато донорів із різних країн. Це і ремонт доріг та приміщень, і програми для уразливих категорій населення, і виховання в місцевих мешканців свідомого ставлення до керівництва громадою. Завдяки Агентству США з міжнародного розвитку (USAID), що відповідає за невійськову допомогу іншим країнам, на Донеччині та Луганщині було профінансовано різноманітні освітні та інформаційні програми, культурні заходи, акції, фестивалі. Наприклад, у низці прифронтових міст нещодавно відбувся вже традиційний фестиваль «З країни в Україну» за підтримки згаданого американського фонду. І хоча допомогу на кшталт організації тематичних професійних чи безпекових тренінгів, надання правової чи психосоціальної підтримки, проведення культурних чи освітніх заходів, навчання алгоритмів взаємодії з владою оцінити важче, ніж кількість ваучерів на харчі чи гроші на оплату житла, довгострокова цінність цих проектів очевидна. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.