Порушити цю традицію не можна. І не лише тому, що Тарас Григорович може з того світу образитись, а, найперше, через те, що традицій в принципі порушувати не рекомендується. Навіть, коли вони вже давно перетворились для їхніх учасників в нудний ритуал. Про це чудово знають українські можновладці, бо саме на традиціях тримається їх алогічний режим і саме завдяки їм вони ще топчуть ряст на цій грішній землі. Тому що стабільність…
Як би цинічно це не звучало, але Шевченківські дні – одна з них. І те, що вони нині все ще відзначаються на державному рівні, вказує лише на те, що відмовитись від неї смерті подібно. Чому? А хоч би через те, що цей день чи не єдиний український день, який залишився в офіційному календарі Української держави. Все решта, а ля «перве мая», «8 марта» і день Конституції всього лишень вихідні, які зручно використати для подорожей, садіння картоплі і тріпання хідників. Так є.
І хоча від справжнього Шевченка у тому міфі, який ми на державному рівні за участю найвищих осіб держави так вірно святкуємо і шануємо мало що залишилось, та відмовити собі від покладання квітів до пам’ятника Кобзарю не можуть навіть такі прагматики, як хлопці з донецьких степів. Те, що вшанування Кобзаря для них процедура не надто приємна, видно неозброєним оком, але вони стійко її зносять, знаючи, що так треба.
Цьогорічні роковини Шевченка, як і все пов’язане з епохою нового президента, особливі. По-перше до них ретельно, враховуючи попередні помилки, готувалися, а по-друге, перипетії довкола вручення Шевченківської премії заставили зацікавитись цим святом навіть зовсім інертних громадян.
Отож, врахувавши минулорічні ляпи, пов’язані з організацією урочистостей за участю президента, нинішнє свято вирішили провести без Віктора Федоровича. Чому? Причин є кілька. Назвавши минулого року Т.Г.Шевченка «духовним небом України та унікальним планетарним мистецьким явищем, аналогів якому немає в світовій літературі», Віктор Федорович тим самим підставив свою українофобську команду та опустив нижче плінтуса всіх розрекламованих світочів братнього російського народу, чим ледь не спричинив важкий дипломатичний конфлікт з північним сусідом.
Далі трапилось ще гірше. Розчулившись, Віктор Федорович пообіцяв, що відремонтує до Дня Незалежності музей Шевченка в Каневі і що українська мова в Україні буде розвиватися як єдина державна. Які наслідки мали і ще матимуть ці обіцянки, можна лише уявити. Азаровська економіка ледве пережила стрес від виділення величезної суми на ремонт, а заявка про мову, фактично перекреслила всю президентську передвиборчу програму. Але пацан сказав і пацан зробив.
Допустити ще й цього року таких, м’яко кажучи, непорозумінь президентські помічники не могли, а тому від гріха подалі, вирішили притримати Віктора Федоровича в Києві. Благо нагода трапилась поважна. Президент, готуючись вшанувати Кобзаря, так посилено грав у теніс, що пошкодив коліно і лікарі заборонили йому прооперованому літати на далекі відстані.
Віддуватися звісно довелось Азарову, вірному соратнику і другу. Бо хто-хто, а Микола Янович не менший поціновувач творчості великого Кобзаря, ніж Віктор Федорович, а, можливо, й більший. І для нього вручити Шевченківську премію достойним людям це, що два пальці об асфальт. Ти паче, що вручати її не доведеться ніяким «сумнівним» типам за заслуги з «ксенофобським душком».
Власне, цьогорічне вручення премії, це ще одна цікава сторінка святкувань Шевченківських роковин. Так трапилось, що за рішенням Шевченківського комітету, одним з лауреатів став Василь Шкляр за роман «Залишинець», про боротьбу українських повстанців Холодного Яру з більшовицькими окупантами в 20-их роках. Те, що це був явний конфуз, співмірний хіба що з падінням вінка на світлу голову президента, говорити зайве. Таку підставу для Януковича могли вчинити хіба що найзліші вороги. Як викрутитись з даної ситуації, в адміністрації президента вигадати не могли довго. Чи вручати, а потім через донецький суд, як у випадку з Бандерою і Шухевичем, скасовувати, чи не вручати, але це вже буде по беспрєдєлу, чи може премію взагалі до дідька скасувати бо з нею одні клопоти?
Але рятівна соломинка з’явилася сама. Письменник попросив президента перенести вручення йому премії, доки з українського уряду не зникне, «як роса на сонці», такий приємний чоловік, як Дмитро Табачник. Чи сподівався Шкляр, що своїм авторитетом змусить Януковича звільнити українофоба-шевальє з крісла міністра освіти? Хтозна. Скоріш за все, в такий спосіб, він всього лишень намагався, вкотре привернути увагу до проблеми і висловити своє ставлення до нікчемності ситуації. Як би там не було, але в адміністрації його крок сприйняли, як порятунок і прізвище Шкляра просто не внесли в указ.
Шкляр не перший хто дозволяє собі такі вибрики щодо системи, але ще ніколи система так спокійно на них не реагувала. А це виразний показник. І хоча Шевченківська премія вже давно не користується належною шаною і її вручення супроводжується постійними скандалами, вона все-таки донедавна продовжувала залишатися таким собі загадковим мірилом авторитетів, або якщо хочете компромісом між антитілами влади та суспільства. Від нині на цьому пора ставити крапку.
І справа зовсім не в Шклярі. Просто рано чи пізно, кожен абсурд мусить дійти до свого апогею а потім померти.
Що таке абсурд? В даному випадку – все неприродне, яке стараннями багатьох перетворилось в невідворотні реалії. Це той же Табачник в кріслі міністра освіти, той же Азаров який несе квіти до Шевченка, той же Янукович який цитує Франка «не пора, не пора, не пора» і на словах «москалеві й ляхові служить» затинається. Це стовідсотково неукраїнський уряд і такий же неукраїнський парламент, це патронат комуністів над церквою і церкви над комуністами, це кримінальна відповідальність за знищення пам’ятника Сталіну і урки на найвищих постах в країні, це маніакальна любов до свого сусіда і така ж маніакальна ненависть до самих себе. А саме святкування дня народження Шевченка в цій країні за цього режиму хіба не вершина абсурду?
«… Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Тарас ШЕВЧЕНКО «Холодний яр», 17 грудня 1845р.
Я не знаю, чи перевертається в труні Великий Тарас коли слухає з вуст української влади хвалебні спічі на свою адресу. Мабуть ні. Вже був час звикнути. Але те, що українській владі, перш ніж нести йому квіти, вартувало б принаймні хоч почитати що він про неї думає – це стовідсотково…