На сьогодні існує безліч міжнародних організацій: економічних, екологічних, релігійних, медичних, культурницьких, молодіжних, гендерних, освітніх, наукових, правозахисних і миротворчих.
От саме останні нас і цікавлять. Їхньою метою є досягнення миру в усьому світі. Колись німецький філософ Іммануїл Кант мріяв про «вічний мир» і навіть створював відповідний проект. Цей «вічний мир» сприймався як чудова утопія, прекрасна мрія, що не має стосунку до повсякденної міжнародної практики, Realpolitik.
Однак у ХХ столітті потрясіння двох світових воєн спонукали до утворення консультативних або бодай якихось структур із підтримання миру чи принаймні системної агітації за мир. Деякі з них були відверто політично-пропагандистськими організаціями з розкладу верхівки й населення геополітичних супротивників, як, приміром, численні радянські (та сателітів СРСР) комітети «боротьби за мир», «захисту миру» тощо, за якими стояв такий видатний «миротворець», як Іосіф Сталін. У Радянському Союзі з метою заохочення своїх агентів впливу навіть було засновано «Ленінську премію за зміцнення миру між народами» з вагомим грошовим еквівалентом. Створювалася величезна кількість міжнародних тусовок «за все добре проти всього поганого», над усе в країнах третього світу, хоча Заходом також не гребували. З усього цього більш чи менш явно стирчали вуха ЦК КПРС і КГБ. Однак якщо відволіктися від усіх цих параконспіративних фейків, то світова потреба в миротворчих організаціях, постійних міждержавних форумах справді була наявною й очевидною, незважаючи на всі об’єктивні внутрішні суперечності в діяльності таких структур. Адже миротворчі міжнародні організації мають діяти ефективно і в розумних часових межах, що вимагає жорстких правил та обмежень.
Читайте також: ОБСЄ в інтер’єрі: вони працюють
А це суперечить справедливості й рівноправності всіх національних учасників форуму. Ефективність потребує швидких і консолідованих рішень, рівноправ’я — урахування думки всіх членів організації, а це можливо тільки через механізм консенсусу, що має свої вади. Досить згадати, як спаралізував роботу польського Сейму в часи виборних польських монархів такий собі Пилип із Конопель. Скасувати рішення Сейму, не допустити його міг один-єдиний шляхтич, скориставшись правилом Liberum VETO, голосно заявивши: «Не позволям!». Пилип із Конопель, бажаючи звернути увагу на власну значущість, з будь-якого приводу горлав: «Не позволям!», роблячи діяльність парламенту неможливою. Тоді маршалок Сейму домовився з іншими депутатами (послами Сейму), щоб вони вранці зачиняли Пилипа в окремій кімнаті. Після того він запитував парламентаріїв: «А чи є Пилип із Конопель?». Депутати його заспокоювали, кажучи, що немає, і засідання розпочиналося в нормальному режимі. У міжнародній організації в ролі такого Пилипа (не через поганий характер, а через національні інтереси) може виступати держава чи група держав. Проте, навіть якщо потрібне й розумне рішення ухвалено, має ще бути механізм успішного його втілення, а також реальні санкції за його порушення й недотримання.
Тому міжнародні організації нерідко перетворюються на такі собі дискусійні клуби й форуми з мінімальною практичною користю. Тому й консенсус не завжди забезпечує рівноправ’я, бо знаходяться держави-лідери, найвпливовіші та найзаможніші, які поступово (і часто негайно) підпорядковують своїм національним інтересам усі ті міжнародні механізми. Навіть усесвітня футбольна організація ФІФА, як показує досвід, схильна більше звертати увагу на потреби саме таких своїх членів, а не, приміром, Уругваю, який, на відміну від Росії і Катару (господарі світових чемпіонатів 2018 і 2022 років), двічі був чемпіоном світу з футболу…
Але потреба в якомусь міжнародному моніторингу й бодай якихось кроках зі збереження миру справді була, тому після Першої світової війни виникає Ліга Націй, заснована на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років. У січні 1918-го президент США Вудро Вільсон висунув ідею заснування всесвітньої організації для «створення взаємної гарантії політичної незалежності й територіальної цілісності як великих, так і малих держав». Ця організація багато в чому була подібна до наступної — ООН. Зокрема, у Лізі Націй була Рада, що мала складатися з п’яти постійних членів: Великої Британії, Франції, Італії, Японії та США, а також чотирьох непостійних, які обирала Асамблея на трирічний термін. Роботу постійного секретаріату очолював генеральний секретар. Членом ЛН могла стати будь-яка незалежна країна, домініон чи самоуправна територія, за кандидатуру якої проголосували 213 делегатів Асамблеї. СРСР увійшов до складу Ліги Націй у 1933 році.
Головні органи ЛН розташовувалися в Женеві (Швейцарія). Ліга Націй не спромоглася створити ефективну систему міжнародної безпеки, з Лігою Націй війни розпочиналися й закінчувалися на всіх континентах, як і без неї. Поступово вона втрачала свій авторитет і з її лав виходили впливові держави: у 1933-му — Японія і Німеччина, у 1937-му — Італія. ЛН демонструвала своє безсилля на тлі всіх збройних конфліктів приблизно так, як нинішні ООН та ОБСЄ, обмежуючись протестами й занепокоєнням. Коли Італія напала на майже єдину (якщо не рахувати Ліберію) незалежну африканську державу Абіссінію (Ефіопію), Ліга нічим реально не допомогла ефіопам, проти яких фашистська Італія застосувала навіть хімічну зброю. За кілька років країну визволили британські війська. Виступаючи під час італійської агресії в Лізі Націй, ефіопський імператор Гайле Селассіє І (1892–1975) виголосив знамениту фразу, яку потім повторить Вінстон Черчилль: «Якщо між війною і ганьбою ви виберете ганьбу, то матимете і війну, і ганьбу». Тоді в ЛН було дуже багато пацифістів і прихильників «рятівної» ганьби, втім, як і нині… Вона проковтнула гітлерівський аншлюс Австрії, загарбання Німеччиною Чехословаччини внаслідок ганебної Мюнхенської змови тощо.
Напередодні Другої світової війни Ліга Націй
перетворилася на абсолютно нікчемну організацію, таке собі дипломатичне посміховисько. Рішення про розпуск ЛН було прийнято на 21-й сесії Асамблеї 18 квітня 1946 року. Але то була констатація факту політичної смерті, що давно відбувалася.
Однак в історії цієї організації є один справді героїчний і величний епізод. ЛН наважилася на річ для нинішньої ООН (не кажучи вже про ОБСЄ) неймовірну: вона виключила зі свого складу Радянський Союз за агресію проти Фінляндії в 1939-му. Ця вікопомна подія сталася 14 грудня 1939 року. Хоча сталінський СРСР був тоді значно сильнішим і менш залежним від Заходу, ніж нинішня путінська Росія. Тож Ліга Націй справедливо заслуговує і на добре слово…
Читайте також: Ганна Гопко: «Західні партнери часто не можуть зрозуміти, чого хочуть українці»
Отже, ЛН розпустили, а все її майно (і всі її хиби!) передали новоствореній Організації Об’єднаних Націй.
Власне, хиби й недієвість ООН були закладені ще в січні — лютому 1945-го в Ялті, коли Рузвельт і Черчилль намагалися максимально пристосувати нову організацію до потреб Сталіна. Як пише Джонатан Фенбі у книжці «Альянс»: «Черчилль заспокоїв Сталіна, що, хоча дії великих держав можна буде критикувати словесно, система вето зробить організацію практично безвладною (так і сталося! — Авт.), і вона не зможе діяти проти США, СРСР, Британії чи Китаю… Сповнений підозр, Сталін пригадав, як Ліга Націй вигнала СРСР після його нападу 1939 року на Фінляндію. «Тепер це буде неможливо», — заспокоїв його Іден. «А можна створити ще більше перешкод?» — запитав Сталін». Тут ми теж бачимо фактично змову лідерів західних демократій із найбільшою в історії людства злочинною диктатурою. Ця змова діє досі, перетворюючи ООН на доволі неефективний механізм, який не здатен вчасно й повноцінно карати за агресію, зупиняти її і встановлювати справедливий, міцний і тривалий мир. Якщо це десь і колись вдавалося, то для ООН то радше виняток, аніж правило. У ще більш карикатурних формах ті хиби дісталися в спадок Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Абсолютно неможливо віднайти конкретний позитивний результат її діяльності, особливо на Донбасі, хіба що працевлаштування цілої орди міжнародних чиновників, не кажучи вже про широку присутність у цих миротворчих лавах представників держави-агресора.
Читайте також: Майкл Боцюрків: «Ми можемо бути очима й вухами міжнародної спільноти в зоні конфлікту»
Дедалі частіше у світі говорять про кризу міжнародних організацій: ООН, ОБСЄ, сюди ж належить корупційний скандал у ФІФА. Чи не йдеться тут про глобальну транснаціональну політичну (і не лише!) корупцію? Про служіння інтересам окремих світових потуг й аж ніяк не людства?