Що робити для того, щоб українці стали довіряти одне одному, могли радіти успіхам одне одного, співпрацювати заради загального, а не тільки власного добробуту? Як побудувати успішну громаду, коли навіть із сусідами по під’їзду неможливо домовитися про встановлення домофону чи створення ОСББ? За допомогою великої сили мистецтва, скажу я вам без тіні жарту чи сумнівів.
Спільна творчість та участь у реалізації культурних продуктів не просто корисне дозвілля та форма спілкування між людьми, а й найпотужніший інструмент створення соціального капіталу — того, чого українцям нині бракує найбільше. Як твердять економісти, соціальний капітал не менш важливий чинник успішного розвитку країн, ніж природні ресурси або рівень технологій. Терміном «соціальний капітал» описують рівень довіри в спільноті, а також якість її внутрішніх зв’язків. Що вища довіра, то розгалуженіші й міцніші взаємозв’язки між її членами та ефективніше вони досягають спільних цілей. Тотальна криза довіри в Україні (тобто занепад соціального капіталу) є однією з головних перешкод, які не дають нам рухатися вперед, застосовуючи наявні ресурси й можливості. Роздерте на різні політичні табори та фрустроване суспільство не здатне ані ефективно контролювати владу, ані створювати сенси для ефективного розвитку.
Усі більш-менш активні люди (хоча б у межах власного під’їзду) знають, як важко збирати кошти на спільні побутові потреби: вивіз сміття, ремонт ліфта тощо. Однак мало хто пробував самоорганізуватися навколо інших завдань. Наприклад, разом із сусідами прикрасити новорічну ялинку у дворі. Якщо ж завершити цю приємну роботу спільним святкуванням, початок перетворення сусідів на ефективну громаду буде покладено. Розчарованих людей важко об’єднати навколо політичних гасел, але співпраця цілком можлива задля інших цілей. Це може бути хоч ялинка, хоч організація громадського літнього кінотеатру просто неба. Люди, які надихнуться такою ідеєю та зможуть втілити її в життя, будуть готові рухатися далі й вести за собою інших.
Читайте також: Від закладу культури до культурного бренда
Гроші з повітря
Креативність й оригінальність завжди приваблюють. Коли 1945 року під час храмового свята в іспанському містечку Буньйоль місцева молодь стала кидатися помідорами, ніхто не міг подумати, що у 2002-му фестиваль La Tomatina буде включений Міністерством туризму Іспанії до переліку заходів міжнародного туристичного значення. І що на фестивальний тиждень до 10-тисячного Буньйоля щороку приїздитиме понад 40 тис. туристів, охочих взяти участь у помідорній битві. Вочевидь, у місцевій громаді хтось, врешті, зрозумів, як перетворити юнацьку забаву (до речі, заборонену в часи Франсіско Франко) на туристично привабливий продукт, який прославить містечко на весь світ, створить робочі місця та даватиме чималі прибутки. Лише право на в’їзд до міста під час фестивалю коштує €20.
У невеликому фінському місті Оулу місцеві митці та громада примудрилися створити туристично привабливий продукт буквально з повітря. Уже понад 20 років в Оулу відбувається чемпіонат світу з гри на уявній гітарі (англійською — air guitar). Дитячу забавку, яку хоч раз спробував кожен із нас, фіни перетворили на величезний триденний фестиваль просто неба, на який приїздять тисячі туристів і десятки учасників з усього світу (одними з найзавзятіших «уявних гітаристів» є японці). Щоб надіслати свого представника на світовий фінал, країни купують ліцензію в організаторів і проводять національні чемпіонати. Учасники з країн, що не проводять національних чемпіонатів, приїздять самотужки й платять €35 за право участі у відборі. Крім безпосередніх організаторів на фестивалі заробляють перевізники, місцеві бари та ресторани, перекладачі, виробники сувенірів, екскурсоводи, готелі та всі пов’язані з ними сервіси — від пралень до постачальників туалетного паперу. Чемпіонат транслюється на національних телеканалах, а кожного іноземного учасника зазвичай супроводжує група журналістів із його країни. До того ж фестиваль додає туристів усій Фінляндії, оскільки гості з далеких країн зазвичай прагнуть побачити не тільки маленьке містечко Оулу. Організатори заробляють гроші й веселяться разом із учасниками та глядачами (видовище справді дуже веселе). Мета фестивалю — поширення ідеї миру в усьому світі. «Той, хто взяв до рук уявну гітару, вже не зможе взяти зброю», — твердять організатори.
Тим часом трохи ближче до нас, у Хорватії, митці разом із громадою Загреба створили туристичний атракціон із нещасливого кохання: відкрили перший у світі Музей розірваних зв’язків, де виставлені предмети-спогади про минулі стосунки та історії, пов’язані з ними. Завдяки музею нещасні закохані дістали можливість творчого самозцілення: замість того щоб тихо страждати, можна написати історію свого кохання, додати пов’язаний із нею «артефакт» (на власні очі бачила в експозиції справжню сокиру) і надіслати це в музей. Експозиція, як ви розумієте, поповнюється регулярно. Музей такий популярний, що його відділення вже з’явилося в Лос-Анджелесі, а виїзні виставки мандрують усім світом. У Загребі він розташований у старовинній кам’яниці в центрі міста, має власну кав’ярню, бістро та сувенірну крамницю. Квиток коштує близько €6, а групову екскурсію треба замовляти не менше ніж за тиждень.
Український досвід
Можна наводити безліч прикладів того, як спільна творча діяльність і розуміння цінності культурних ініціатив сприяють надходженню прибутків і прославляють міста й села в усьому світі без великих інвестицій і надзусиль, однак немає нічого ціннішого за власний досвід. І такий досвід в Україні є. 2015 року громада села Нерубайське на Одещині вирішила організувати фестиваль «Арт у катакомбах», щоб пожвавити туристичний потік до місцевого музею «Нерубайські катакомби».
Розгалужені підземні ходи, що тягнуться на десятки кілометрів, утворилися внаслідок видобутку вапняку, а свого часу їх використовували партизани. І все це за 10 км від Одеси! Місцева влада пішла назустріч громаді й оголосила конкурс на проведення п’ятиденного фестивалю, виділивши на проект 150 тис. грн. Я сприйняла це як нагоду перевірити теорію створення соціального капіталу через спільну культурну діяльність. Разом із колегами мені вдалося створити концепцію фестивалю і виграти конкурс. Фокус був зроблений на створенні нової експозиції музею із залученням місцевих та одеських митців. Також був розроблений нелінійний квест музеєм, до участі в проекті максимально залучалися місцева молодь і працівники культури, для національних медіа був організований прес-тур.
Читайте також: Культурні столиці
Як стверджує естонський експерт із креативних індустрій Раґнар Сііл, із €1, вкладеного у фестиваль, місцева громада має €4. У підсумку «Арт у катакомбах» продемонстрував ще кращий показник: прибуток від продажу квитків до музею за час фестивалю становив 40% сукупної виручки за весь 2015-й. За п’ять днів «Нерубайські катакомби» відвідали 1432 людини (для порівняння: за цілий попередній рік — 12 тис.), причому 1/8 відвідувачів становили місцеві мешканці, які до того жодного разу там не були. Кава в місцевих кав’ярнях закінчилася на другий день фестивалю, пиво — на третій. Це прямі свідчення того, що культурна подія прямо впливає на доходи місцевих бізнесів.
Що ще отримала місцева громада? Нових учнів для місцевої художньої школи, які «знайшлися» під час майстер-класів, організованих у межах фестивалю. 10 місцевих старшокласників вивчили екскурсію музеєм і допомагали працювати з гостями. Вони відкрили для себе нову професію та зрозуміли, що цікава робота для них може знайтися і в рідному селі. Перед початком фестивалю сільрада знайшла кошти й відремонтувала дві зупинки громадського транспорту в Нерубайському. Успіх фестивалю надихнув нове керівництво музею, і вже через рік було зафіксоване восьмиразове зростання надходжень від продажу квитків до музею. Сьогодні в «Нерубайських катакомбах» відкрили нову підземну галерею, де виставлені роботи місцевих авторів, написані фарбами, що світяться. Ми на власному досвіді переконалися, що співпраця митців, громади, бізнесу та місцевої влади не тільки можлива в Україні, а й вигідна в усіх сенсах.
Новий підхід
Спільне створення туристично привабливих культурних подій та об’єктів не просто стимулює економічний розвиток. Це чудовий засіб зміцнення соціального капіталу, підвищення загального культурного рівня, набуття членами громади нових компетенцій і навичок. Однак ідеться не лише про прибуткові туристично орієнтовані проекти: це може бути і оновлення місцевої бібліотеки, і створення музею, і розробка сайта громади тощо. Головне — активна участь громади як основних учасників і бенефіціарів. Від спільної роботи над культурним проектом громада може не мати прямих доходів, але вона завжди здобуде позитивний досвід взаємодії та співпраці, розуміння важливості спільних дій, а також зміцнення довіри.
Читайте також: Діармед О’Ґеллан: «Справедливо казати про ірландський культурний вплив на Америку»
Тому чи не ефективніше замість численних «культурних десантів» на Схід і надзусиль задля розвінчання радянських міфів спробувати зацікавити місцевих митців, активістів, бізнес та владу творенням власного культурного продукту? Хіба ж битва помідорами цікавіша, ніж рок-фестиваль у цехах закинутого заводу або екскурсія на діючий індустріальний гігант? Тим більше що інвестиції в такі проекти не можуть зрівнятися за обсягом із коштами, потрібними для відновлення занепалих місцевих шахт. Спільне створення культурного продукту не лише дає гроші та робочі місця, а й змінює спосіб мислення та взаємодії в громаді, створює нові цінності та новий світогляд. Дуже добре, що це розуміли в Мінкульті «старого взірця». На мою думку, розпочатий у 2018-му грантовий проект «Малі міста — великі враження» має на меті створення саме таких продуктів.
Оновлений Мінмолодьспорт теж не пасе задніх, оголосивши 2020-й роком сільського туризму та започаткувавши проект мобільності школярів. Цей вектор дуже правильний та обнадійливий. Як завжди, питання виникають на етапі втілення проектів у життя. Не можна створити туристично привабливий продукт через організацію концертів місцевої самодіяльності та ярмарку із салом і горілкою, як досі думають деякі місцеві «працівники культури» й місцева влада. Так само не зовсім ефективним є «імпорт» культурного продукту в якусь місцевість (як-от фестиваль «Таврійські ігри» в Каховці) без широкого залучення місцевої громади до організації та участі. Він, безумовно, створює короткостроковий позитивний економічний і культурний вплив, але не привносить докорінних змін у життя місцевої громади.
Поява якісного туристично привабливого культурного продукту (і, що важливо, продукту сталого) можлива лише за побудови горизонтальної співпраці між громадою, митцями, владою та бізнесом. А така співпраця формується безпосередньо в процесі створення цього продукту. Для спільного успіху потрібно не так уже й багато. По-перше, всім учасникам процесу треба усвідомити, що культура сприяє економічному зростанню громади. По-друге, влада всіх рівнів повинна сприймати бюджети культурних проектів як інвестиції в соціальний капітал. По-третє, митці та культурні активісти мають донести свої пропозиції місцевим спільнотам. Ну а бізнес за таких умов сам охоче долучиться до співпраці.