Минулого тижня Володимир Зеленський заявив, що так звану формулу Штайнмайєра узгоджено й тепер на черзі її законодавча імплементація. З огляду на те що ця формула від самого початку була лише дипломатичною метафорою, а заспокійлива риторика влади виявилася надто непереконливою, суспільство відреагувало на звістку досить нервово. І це природно, оскільки конкретний план дій щодо ОРДіЛО, а головне — формат їхнього існування після реінтеграції залишається невизначеним. Втім, не виключено, що активізація переговірного процесу закінчиться нічим і формула Штайнмайєра виявиться таким самим мертвонародженим проектом, як і мінський протокол 2014 року.
Суспільству така перспектива здається не найгіршою. Припинення бойових дій і замороження конфлікту сьогодні підтримує відносна більшість українців, а саме 34%. 23% наполягають на силовому звільненні ОРДіЛО, ще 23% згодні надати цим територіям автономію, і тільки 6% готові до відокремлення їх від України («Рейтинг», 2019). Але схоже, що влада таки хоче приміряти на себе вінок миротворців та визволителів українських земель. У цьому її готові підтримати і західні партнери, яким «конфлікт» в Україні додає геополітичного клопоту, і Росія, яка намагатиметься накинути Києву власний сценарій реінтеграції. Тож найпевніше, що будь-який варіант реінтеграції подаватимуть українцям як довгоочікувану перемогу, запевняючи, що саме це найкраще відповідає інтересам України. І на такий випадок суспільству треба виробити власні критерії для оцінки того, що нам запропонують під реінтеграцією ОРДіЛО.
Читайте також: Донбас. Кроки до повернення
Яскравий приклад такої декоративної єдності — Чечня. За всіма формальними ознаками гірська республіка — надійний оплот імперії. Її незмінний лідер Рамзан Кадиров повсякчас клянеться в особистій вірності Владіміру Путіну, «Единая Россия» стабільно набирає на всіх виборах близько 90%, чеченські силовики час від часу знищують учасників збройного сепаратистського підпілля. Одне слово, на тлі сумнівних перспектив, що відкриває формула Штайнмайєра, «кадировський» сценарій для ОРДіЛО здається далеко не найгіршим. Перетворення осередку сепаратизму на оплот державності справді можна було б вважати перемогою, але цього перетворення в Чечні якраз-таки не сталося. Насправді Москва виявилася нездатною реінтегрувати всю республіку, а тому «реінтегрувала» лише Кадирова та його клан. В обмін на лояльність Кадиров отримав усю повноту владу в республіці, підкріплену щедрими дотаціями. У термінах політичного менеджменту це називається аутсорсингом суверенітету, що буквально означає передачу державних функцій певними приватним виконавцям. Такий прийом дав змогу Путіну якнайшвидше поставити крапку в Другій чеченській війні, створивши собі імідж державника-переможця, який реінтегрував бунтівну республіку. Але за фактом Путін просто підклав ще одну бомбу під російську державність, яка рано чи пізно вибухне.
Читайте також: Мир на умовах капітуляції
По суті, Чечня — це держава в державі, на яку влада Москви практично не поширюється. Парламент, прокуратура, суд, силові відомства підпорядковані особисто Кадирову. Місцеві підрозділи МВС РФ та внутрішніх військ РФ, сукупна чисельність яких може сягати 20–30 тис. осіб, насправді є особистою армією Кадирова. Всупереч російському законодавству вони формуються за національним принципом, їхні учасники проходять специфічний релігійно-політичний вишкіл. До речі, ідею підліткової парамілітарної організації «Юні захарівці» поплічники покійного ватажка «ДНР» позичили саме в Чечні, де вже давно існують «Юні кадировці». Усе це дає можливість Кадирову поводитися досить упевнено. Так, у 2015-му оперативники МВС РФ під час операції в Грозному вбили в процесі затримання чеченця, який перебував у федеральному розшуку. У відповідь Кадиров публічно оголосив, адресуючись до силовиків республіки: «Якщо без вашого відома на вашій території з’являється чи то москвич, чи то ставропільчанин, відкривайте вогонь на ураження». При цьому ворогів Кадирова ліквідовують по всій території Росії та за її межами. Звичайно, Москва все ще контролює дотаційні потоки, але тиснути на Кадирова в Кремлі не наважуються, оскільки його лояльність — це єдина ниточка, що дозволяє вважати республіку підконтрольною Москві.
Не виключено, що й ОРДіЛО спробують реінтегрувати за принципом аутсорсингу суверенітету. Платою за формальне повернення цих територій під контроль України буде невтручання Києва у внутрішні справи ОРДіЛО та нескінченні фінансові вливання на «відновлення регіону». Щоправда, сподіватися на формальну лояльність у кадировському стилі не доведеться, оскільки за лідерами ОРДіЛО стоятиме Росія — гарант їхнього привілейованого статусу в складі України. Хоча негативні наслідки такого сценарію очевидні, для Києва він може здаватися прийнятнішим, ніж здається. І це стосується не лише теперішнього керівництва країни: у відносинах із Донбасом Київ був схильний до згубних компромісів завжди. Місцеві еліти зайняли шантажистську позицію буквально з перших днів незалежності. Уже через два місяці після її проголошення в Донецьку відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів, на якому від Києва вимагали федералізації. У лютому 1993 року Донецька облрада вимагала «особливого статусу» для Донецько-Придніпровського регіону, а в червні — автономію для Донецької області. Перший незаконний референдум щодо федералізації та статусу російської мови відбувся на Донбасі у 1994-му. Сумнозвісний з’їзд депутатів у Сєверодонецька 2004 року, на якому регіонали погрожували створенням так званого «ПіСУАРу», був повторенням відпрацьованої схеми, нею ж регіонали збиралися скористатися й у 2014-му.
Утім, Київ щоразу приставав на компроміси та йшов на поступки в обмін на повернення до статус-кво. Отримавши бажане, «донецькі» знову перетворювались із шантажистів-сепаратистів на звичайних українських політиків, які дотримувалися всіх формальних вимог лояльності, але тим часом перетворювали Донбас на свій укріпрайон. На місцевому рівні велася окремішня інформаційна та гуманітарна політика, адміністративні, політичні та економічні ресурси були сконцентровані в руках одного клану, регіон будував власні відносини з Росією. Де-факто центральна влада здійснювала свої повноваження на Донбасі далеко не в повному обсязі, але таку ціну за тимчасовий спокій у Києві вважали прийнятною. Тепер ставки значно вищі, але й спокуса приміряти на себе титул державників-миротворців набагато сильніша, не кажучи вже про тиск зовнішніх сил. Не без того, що видимість реінтеграції ОРДіЛО цілком влаштує і Росію, яка отримає нові важелі впливу на Україну, і Захід, який дедалі відкритіше прагне «нормалізації» відносин із Москвою. Тому реінтеграційний спектакль в ОРДіЛО може виявитися досить переконливим: над Донецьком та Луганськом замайорять жовто-сині прапори, місцевий політикум перефарбується в кольори загальноукраїнських партій та опанує примиренну риторику.
Читайте також: За чужим сценарієм
Справжню якість реінтеграції можна буде оцінити за такими критеріями. Насамперед ідеться про встановлення післявоєнної справедливості. Цілком зрозуміло, що будь-який сценарій реінтеграції передбачатиме амністію, але жодна амністія не може бути всеохопною. Якщо українські відомства не зможуть вести на території ОРДіЛО слідчу та оперативно-розшукову роботу, якщо суди не виноситимуть адекватних вироків, про реальну реінтеграцію не може бути й мови. Навіть якщо російські війська вийдуть із Донбасу, а на кордон повернуться українські прикордонники, ОРДіЛО залишиться форпостом бойовиків, нехай і роззброєних (що також далеко не факт). Те, що екс-бойовики покинуть Донбас в обозі російських військ, украй малоймовірно. В інтересах Росії залишити їх на Донбасі, щоб мати напоготові навчений контингент на випадок відновлення агресії. І те, що цей контингент буде невиїзним за межі ОРДіЛО, стане для Росії тільки плюсом. Найгірший варіант — якщо притягати екс-бойовиків до відповідальності відмовиться українська сторона. Як свідчить історія з розслідуванням злочинів проти Майдану, злий умисел, професійне нехлюйство та загальні недоліки системи українського правосуддя в сукупності можуть спричинятися до сумних результатів.
Другий критерій також пов’язаний із встановленням справедливості, але цього разу у сфері власності. Не секрет, що з 2014 року окупанти здійснили колосальний перерозподіл власності на території ОРДіЛО. Так звана націоналізація підприємств, проведена у 2017-му, — тільки вершина айсберга грабунку й мародерства. Стягувати відшкодування за знищене та знецінене майно Україні доведеться з Росії, і це буде дуже непросто. Але відновлення прав власності — приватної та державної — має початись одразу після реінтеграції ОРДіЛО. Звичайно, у багатьох випадках ітиметься про повернення майна українським олігархам, зокрема тим, які свого часу спонсорували регіоналів, потурали сепаратистам, а тепер фінансують проросійські сили. Таких амбівалентних випадків буде достатньо, і вони викликатимуть у суспільстві неоднозначну реакцію. Однак, якщо Україна не зможе відновити права законних власників у ОРДіЛО, це не лише означатиме визнання політики окупантів, а й буде сигналом про те, що український суверенітет на тій території суто формальний, не підкріплений реальними повноваженнями державних органів.
І, нарешті, третій критерій стосується так званого третього сектору та четвертої влади, тобто громадянського суспільства та медіа. Участь загальноукраїнських партій у виборах, що мають передувати реінтеграції ОРДіЛО, — показник практично беззмістовний, оскільки перефарбовування є звичайною практикою для української політики, особливо на місцевому рівні. У довоєнні часи на Донбасі були представлені практично всі провідні партії України, але їхня присутність була суто номінальною. Набагато важливіше, чи зможуть в ОРДіЛО розгорнутися структури громадянського суспільства та чи отримають туди доступ українські медіа. Громадськість та медіа мали б стати наглядачами за реінтеграцією та повідомляти українському суспільству про реальний стан справ в ОРДіЛО. Тому якщо реінтеграція відбуватиметься у формально-декоративному варіанті, то місцева влада за будь-яку ціну спробує оточити регіон залізною завісою, за якою вдаватиметься зберігати авторитарну модель управління, далі застосовувати репресії, вести антидержавну діяльність під орудою Росії тощо. Звичайно, на нинішньому етапі реінтеграція окупованого Донбасу все ще залишається справою майбутнього. І завдяки цьому українське суспільство ще має час застосовувати критерії справжньої реінтеграції до намірів влади, а не до того, що вже сталося на східному краю нашої країни.