Прифронтовий Донбас: у черзі по майбутнє

Суспільство
10 Лютого 2017, 16:52

Сало, каші, вода, хліб. Продукти він має відвезти до старої частини міста — приватного сектору, який опинився на лінії вогню. До передової звідтіля подекуди менше ніж кілометр і залишилися там переважно пенсіонери. Нагодувати їх — завдання Олексія Дробязка та його однодумців. Мешканці Авдіївки згуртувалися ще у 2015 році, коли місто так само зазнавало серйозних обстрілів. Придбали польову кухню і двічі на тиждень годували земляків на території церкви. Тиждень тому, після чергової активізації, стали частіше готувати їжу.

«Два дні тому я привіз допомогу із Золотоноші Черкаської області. Дуже швидко зібрали. Був здивований. Написали пост у місцевий онлайн-ресурс і за 8 год нам передали майже 10 т продуктів. Мене це дуже надихнуло. Було багато дзвінків із пропозиціями поселити, прийняти людей. Хтось добрим словом відгукувався, хтось благословляв на дорогу».

Донецька область. Авдіївка. 4 лютого 2017 року. Олексій Дробязко. Фото автора

Олексій Дробязко — не типовий житель Авдіївки. Останніми днями ЗМІ частіше показують його земляків із тарілками та чаєм на місцевому стадіоні «Хімік». Туди люди приходили, щоби отримати гарячу їжу від рятувальників та військових (у місті тиждень не було електропостачання. Воду подавали дві години на день, а температура у квартирах не підіймалася вище за +12°). Доброзичливий дідусь, який проходив повз нас о восьмій ранку, пожартував, мовляв, на Масляну юрмилося менше людей, ніж нині. Олексій на стадіон не ходить. Він не бере, а роздає. Розповідає, як рік тому самостійно закуповували продукти, куховарили й годували всіх людей (зокрема, й військових).

Читайте також: Авдіївка. Майже тиша

«Не ділили їх на лівих чи правих. Коли розпочався цей черговий обстріл, у мене була паніка й певна депресія. Потім узяв себе в руки. Сказав собі: «Ти ж українець! Давай, брате, досить ніс вішати, працюй. Усе для міста, все для улюбленої країни. Ти маєш це зробити!» І, приїхавши сюди, бачу цей мурашник. Таких самих укропчиків із відкритою душею та чистою енергією».

Донецька область. Авдіївка. 2 лютого 2017 року. Фото: Ян Доброносов

Хоч як цинічно це звучить, але війна змінила мешканців Донбасу на краще. Багато людей, які раніше не покидали меж області або їздили хіба що до Харкова, вирушили далі. У західні області країни, до Центру. Там побачили, що можна не тільки працювати на заводі, а ще й мати власний успішний бізнес. Для Олексія відкриттям стали міжнародні фонди. У Золотоноші Черкаської області, куди він перевіз родину, спортсмен став співзасновником молодіжного центру «Музичні зустрічі». Це місце, де дітей, зокрема й переселенців, навчають музики.

Читайте також: Час пакувати тривожну валізу

Профінансували ініціативу Агентство ООН у справах біженців та ГО «КримSOS». Щось подібне Олексій мріє відкрити в рідній Авдіївці. Каже, народився, виріс там і хоче, щоб місто залишилось українським. Олексій Дробязко згадує 2014 рік, коли в місті проводили «референдум». «Я з повною впевненістю можу сказати, що погляди були 50 на 50. Це моя особиста думка. На сьогодні шальки терезів, що цілком очевидно, переважають у бік України. Люди багато попоїздили. Звісно, є і невдалі моменти. Не змогли деінде асимілюватися. По собі знаю, що це важко. Бо в кожному місті є свій мікроклімат, своя мікрокультура. Щоб жити там, потрібно прийняти правила, а це достатньо непросто. Варто сказати, що авдіївці — люди з особливим характером. Металурги в основі. Вони вимагають уваги, турботи. І при цьому душевно відкриті й роботящі. Але ще раз наголошу. Шальки переважують у бік України. Такої кількості гуманітарної допомоги, такого ставлення до старих, лікарень, шкіл за всі 25 років не було ще ніколи».

Донецька область. Авдіївка. Фото: Сергій Новіков

Авдіївка, Маріуполь, Красногорівка, Мар’їнка, Новгородське — ці та інші українські міста, які нині опинилися на лінії фронту, завжди були залежні. Понад 100 років регіон розбудовувався таким чином, що в кожному великому населеному пункті діяли одне-два великі підприємства, де працювало чи не все населення. Авдіївці обслуговують Коксохімічний завод, маріупольці — два металургійні підприємства, порт, мешканці Краматорська — машинобудівний завод, у Красногорівці було престижно працювати на цегляному. Діти народжувалися, навчались і знали, що замінять батьків біля верстата. Іншого сценарію ніхто не пропонував. Люди не знали про можливості. Тож і не розвивалися. Під час війни більш-менш активні виїхали. Залишились або ті, хто не знає альтернативи, або принципові, які своїм обов’язком вважають підтримувати місто.

Донецька область. Красногорівка. Фото зі сторінки на Facebook Олега Ліванчука

До прикладу: в Красногорівці з 16 тис. мешканців залишилася половина. Працюють люди в маленьких магазинах, школі, технікумі й лікарні. Або ж їздять до найближчих міст: Курахового, Покровська. Щоби хоч якось підтримати населення, на початку зими 2016 року місцевий керівник військово-цивільної адміністрації Олег Ліванчук спільно з ЮНІСЕФ організував курси в училищі. Каже, хотів зайняти людей у вільний час, підтримати, навчити. «Двічі на тиждень збираються діти, підлітки. Для них проводять підготовку до вступу у вищі навчальні заклади. Навчають української мови, англійської, історії України. Понад півдесятка творчих гуртків діє. Це й малювання, і плетіння з бісеру, й кулінарія. А ще ми там тематичні вечори проводимо, зокрема й українські».

Спочатку курси планували проводити дев’ять місяців. ЮНІСЕФ узяв на себе фінансування ремонту приміщення, його облаштування та заробітну плату вчителям, серед яких і місцеві жителі. Втім, по закінченні програми, самі мешканці Красногорівки попросили продовжити курси. Для них це чи не єдиний шанс здобути сучасні навички щоб потім вступити до університету чи влаштуватися на роботу у великих містах. Нині в середньому до півтори сотні людей активно відвідують курси.

Читайте також: Авдіївка в обороні

Олег Ліванчук досить болісно сприймає висловлювання, мовляв, «мешканці Донбасу підсіли на гуманітарку». На його думку, не варто звинувачувати в цьому громадян.

«Людям треба виживати в умовах, коли не працюють підприємства, великі магазини. Без допомоги вони взагалі ніяк не виживуть. Їм крім продуктів потрібен одяг, який доволі дорого коштує. Купити його нема за що. Потрібні прилади для опалення квартир (у Красногорівці досі не подають газу. Відновлена труба так і не запрацювала. Бойовики не дають підключити газ. У багатоквартирних будинках усюди стирчать труби від буржуйок. Дрова люди складують просто на сходових майданчиках під’їздів). Це й вода питна, медикаменти. Місто не працює третій рік».

Гарний приклад, як і поганий, заразний. Показати землякам, що замість того, аби стояти в черзі по кашу, її можна приготувати, взялося подружжя Демків. Марина та Олексій — переселенці з окупованої Макіївки. Вже третій рік живуть у Краматорську. Вони «грантоїди» у доброму розумінні цього слова. Коли тільки-но планували розпочати бізнес, подали документи на отримання фінансування від неурядових організацій. Виграли. І тепер жінка шиє постільну білизну, а чоловік робить ліжка на замовлення.

«За грантом мені вдалось отримати інструменти. Відрізну пилку з протяжкою, шліфувальну машину, електрорубанок. Потім були гранти просто грошові. Теж на обладнання, матеріали. Наша родина здобула шість мікрогрантів на трьох осіб. У майбутньому за потреби подаватимемо грантові заявки ще. Наш син активно трудиться в обраному напрямку — шевської справи. За підтримки Данської ради — придбав інструменти й почав працювати. На сьогодні вони з партнером по бізнесу впевнено розвиваються й думають про розширення».

Дієві, активні, Марина та Олексій є співзасновниками Центру зайнятості вільних людей. Це громадська організація, де навчають переселенців, родини військових, та й решту мешканців Краматорська, шиття, основ бізнесу, англійської мови, миловаріння, кулінарії. Радять навіть, як краще сфотографувати виготовлений товар, щоб краще його продати. Безкоштовні заняття відвідують сотні людей. Щоправда, нині центр дещо видозмінюють. Грантів на проведення лекцій поки що немає, тож засновники видозмінюють свої послуги. Основну увагу приділяють навчанню підприємництва й наставництва нових підприємців, популяризації соціального бізнесу. Марина Демко, не сумнівається, що надалі їхня команда тільки розшириться й центр працюватиме, допомагаючи людям своїми силами та ресурсами. Без донорського сприяння.

Донецька область. Краматорськ. Фото зі сторінки на Facebook Марини Демко. Зліва направо: Марина Демко, Олексій Демко, Олександр Ворошков керівник, ГО «SOS-Краматорськ»

«Навесні думаємо відновити власну справу на «своїй території». Нині працюємо в громадському секторі. Почали втілювати в життя ідею створення у Краматорську хабу — простору для діяльності громадських ініціатив та об’єднань. У команді з кількома організаціями і просто активними людьми вже вдалося орендувати приміщення, де поки що тимчасово перебуває новий хаб. Маємо фінансову підтримку від посольства Великої Британії для його обладнання. Про якісь досягнення говорити зарано, але в хабі вже запрацювали кілька ініціатив міста Краматорська. Зараз шукаємо спонсорів для ремонту постійного приміщення».

Марина та Олексій пильно стежать за тим, що відбувається на Донбасі. Хвилювалися за людей в Авдіївці. Але впевнені, що ті повинні самі прийняти рішення, зрозуміти, як діяти далі. І вони мають знати, що коли почнуть щось робити, то обов’язково виникнуть якісь проблеми. Однак треба набратися сили, щоб їх подолати.

Позначки: