Прибульці з «великої землі»

Сталін виявився не підготовлений до оборонної вій­ни, нав’язаної Гітлером. Коли стало зрозуміло, що неминуче покидання власної території – справа найближчого часу, більшовицький уряд прийняв рішення організувати відсіч агресору не лише армійськими силами. Заходами органів держбезпеки на вже окупованій і тій, що перебувала під загрозою захоплення, території була розгорнута масштабна робота із заснування резидентур. Створення розвідувальних, бойових, диверсійних, терористичних формувань відбувалося затим по лінії НКГБ-НКВД та Червоної армії. Однак найголовнішими організаторами й керівниками боротьби з окупантами мали бути партійні структури.

Провал із першої спроби

Закликаючи населення до опо­­ру, Сталін та його апарат сподівалися не на стихійність, а передусім на провідну роль більшовиків. За їхнім задумом, на землях України під керівництвом Компартії, що перейшла на нелегальне становище, слід було розгорнути «всенародну боротьбу». Під більшовицьким контролем мали перебувати всі створені партизанські загони. Очікували, що в кожному куточку республіки точитиметься війна проти агресорів під гаслами «За Родину!», «За Сталина!» з масовими жертвами серед звичайних громадян та спустошенням території.

Однак залишені для організації партійного підпілля активісти більш схильні були реалізовувати тактику «спаленої землі», аніж важити своїм життям. Ті, що евакуювалися на «велику землю» (в радянський тил) за умов воєнного сталінізму намагалися продовжувати покладену на них працю. Інші, які не встигли цього зробити й були менш пристосовані до нелегальної діяльності в обставинах окупації, спішно видавали колег по підпіллю. Очевидно, це навіть годі назвати зрадою, адже важко шукати моральні цінності в номенклатури тоталітарних режимів (чи то червоного, чи коричневого забарвлення), де основні принципи – показова відданість і слухняне виконання директив згори, а також шкурництво.

Читайте також: Щоби любили Сталіна

Нещодавнім союзникам Сталіна масово допомагали більшовицькі кадри – від рядового члена ВКП(б) до осіб, відповідальних за формування таємних партосередків і партизанських загонів. Тож не дивно, що до першої половини 1942 року практично все комуністичне підпілля, залишене в тилу нацистів, було викрите їхніми органами держбезпеки або виказане самим населенням, що здебільшого не бажало підтримувати сталінський режим, і ліквідоване.

«Дикуни» vs прибульці

На початку літа 1942-го на окупованій території України май­­же не було боєздатних партизанських загонів, із якими підтримувала б зв’язок Москва. Опір нацистам населення найчастіше чинило стихійно, згуртовуючись в окремі підпільні групи та партизанські загони. Причинами появи цих формувань, на відміну від спеціально організованих комуністичними силовими структурами, могли бути як радянський патріотизм, так і неможливість пристосуватися до умов життя під німецькою окупацією, бажання боротися з ворогом, відчуття загрози власному життю, страх перед поверненням комуністичної влади та репресіями за перебування на території, зайнятій німцями.

У кожній окремо взятій ситуації один із факторів ставав визначальним.

Однак більшовицька система виявилася нещадною не тільки до пристосуванців, а й до громадян, охочих боротися проти окупації, яких, однак, не влаштовували ні методи сталінської «народної демократії», ні нацистський батіг. Ухил управо-уліво від генеральної лінії партії, що був визначальним вектором самоорганізованого партизанського руху, після виходу на зв’язок із центром обертався безправністю його учасників, яких на жаргоні називали «дикунами». Після війни Касим Кайсенов, один із таких бійців, згадував, що їх намагалися всіляко провчити – від побиття до відправлення у фільтраційні табори НКВД (там цих людей заганяли під землю, й вони працювали в шахтах).

Поява сталінських командос із радіоапаратурою виявлялася у стихійних формуваннях несподіванкою для «дикунів», що дія­ли тривалий час без жодного зв’язку. Тоді поставало питання загального контролю; виправдання останнього було не так в ефективності управління, як у природі більшовицького тоталітаризму, за якого люди бачилися тільки гвинтиками системи.

Під час закидання великої кількості десантників (бойові з’єднання червоних партизанів формували зі спеціально укомплектованих груп) часто траплялися випадки розстрілу керівного складу самоорганізованих загонів та аналогічні дії останнього супроти прибулих із радянського тилу, який офіційна пропаганда звала «великою землею».

Із початком нацистської окупації Київщини документи фіксують спроби колишніх солдатів Червоної армії та місцевого населення до самоорганізації. Частина з них не знала, куди себе подіти через можливі переслідування, інша не бажала бути вивезена на роботи до Третього Рейху. Результатом стала поява у різних районах невеликих збройних груп, що наприкінці весни 1943 року перетворились на з’єднання імені Чапаєва й напередодні приходу радянських військ налічували у своїх лавах понад 200 осіб.

Були серед них люди різних переконань: деякі висловлювали сподівання на оновлення СРСР по закінченні війни, дехто з новобранців мав змогу познайомитися з програмою ОУН. Об’єднувало всіх одне: боротьба з гітлерівським «новим порядком». До появи організаційно-диверсійної групи УШПР місцеві месники діяли без жодного зв’язку з центром, що дало змогу командирові десантників Олександру Тканку безперешкодно радирувати про організацію са­­ме ним з’єднання і проведення ним-таки як командиром низки операцій, насправді здійснених до його появи. Завдяки статусу й повноваженням він зміг не тільки вельми перебільшити свої організаторські здібності, а навіть вигадати переправу під час форсування Дніпра восени 1943 року в районі Букринського плацдарму, якої не існувало (замість справжньої, за учас­­тю 3-го загону Чапаєвсь­кого з’єднання, уцілілі учасники якої, дізнавшись про авантюру, почали шукати справедливості).

Київський обком у дії

Проблеми в керівника підпільних і партизанських груп на Уманщині, вчителя історії та літератури Кузьми Гриба (Верхова) розпочалися після війни, коли піджак директора 133-ї школи міста Києва уже прикрашали орден і три медалі за підпільно-партизанську роботу в часи окупації. Його організаторська діяльність була офіційно затверджена в УШПР та низці райкомів КП(б)У. Отож, здавалося, ніщо не віщувало лиха. Та під час спроби легітимації в Київському обкомі партії його звинуватили у псевдопартизанстві, членстві в ОУН(б) й навіть керуванні районним проводом організації. За Кузьму Кіндратовича взялося МГБ.
На суді проти нього свідчив Фьодор Яковлєв, іще один командир диверсантів УШПР, який свого часу забрав від Гриба його партизанів, дізнавшись, що той підтримує ділові контакти з оунівцями. «На-гора» він відправив звіт, де представив себе черговим хвацьким організатором. Обернулися проти самоорганізованих підпільників і поширювані ними листівки із закликом «Хай живе вільна Радянська Україна!», в яких суддя вгледів заклик до боротьби за іншу державу, без більшовиків. Псевдосвідки довершили покладену на них функцію. Вирок суду: 15 років каторги з конфіскацією майна. По смерті Сталіна Кузьма Гриб намагався достукатися до сумління бонз радянської Феміди, наголошуючи, що для повторного розгляду його справи їм не потрібен великий розум, хіба що комуністична совість, аби зрозуміти, що сфабрикована проти нього справа компрометувала народний характер партизанського руху в Україні.

І його реабілітували.

Тоді Кузьма Гриб не міг знати, що переможці почали писати ту версію «народного характеру» партизанського руху в Україні, яка відповідала директивам ВКП(б) ще з перших місяців війни і в якій вищим організатором та керівником могла виступати лише святая святих – Компартія з її уповноваженими представниками. Приклад учителя історії та літератури – один із багатьох. Не випадково, що в 1948-му, вчетверте цензуруючи підготовлений до друку профільною Комісією з історії Вітчизняної війни АН УРСР перший том шеститомного збірника документів про партизанський рух в Україні, партфункціонери вимагали вилучення листівок творчої еліти. «У своїх зверненнях інтелігенція закликає народ іти шляхом Гонти, Залізняка, не пов’язуючи своїх закликів із більшовизмом», – сказано було у стенограмі наради.
Під час перевірки звітних документів самоініціативної організації «Ржищівський підпільний РК КП(б)У» останній визнали націоналістичним, бо його першому секретареві Юрієві Стеценку було закинуто участь в ОУН(б). На панічні звернення інструктора Київського обкому КП(б)У Шигонської до Ржищівського НКГБ із проханням заарештувати звинуваченого нею оперативники не реагували. Спочатку начальник управління Самодуров мотивував необхідність санкції з боку УНКГБ Київської області, а згодом узагалі відмовився по таку звертатися: «Порадившись, вирішив про це не писати – я нічим не здивую тов. Бондаренка (начальника облуправління. – Ред.), адже такі справи, як у нас, є по всіх районах». Шигонська не вгамовувалася: «Мені здається, що тов. Самодуров, не знав умов роботи в Україні, не придає значення цьому питанню, не враховує умов націоналістичної боротьби, і зокрема у Ржищеві», – писала вона своєму керівництву.

Із резолюцією «не викликає політичного довір’я» відхилили звіт і миронівських підпільників, що діяли під час війни без уповноваження від імені тамтешнього підпільного райкому. Загалом не було визнано й діяльності «Київського підпільного обкому КП(б)У» – саме під такою назвою під час Другої світової функціонувала самоорганізована Кагарлицька підпільна організація. До заслуг її членів належало, окрім іншого, створення кількох нелегальних груп в умовах суцільної колаборації та пристосуванства призначених для підпільної роботи в тилу ворога партфункціонерів, а також тотального нацистського переслідування. Сподіваючись здобути авторитет і підтримку серед місцевого населення, вони діяли від імені Компартії і називалися її підпільними секретарями.

Ті, кому вдалося вижити після викриття гітлерівцями підпільного обкому в січні 1943-го та розстрілів, мусили пройти непросту перевірку в компартійних органах після війни. На запитання представників комісії з відновленого Кагарлицького райкому КП(б)У про те, хто наділив підпільників пов­новаженнями засновувати від імені партії таємну організацію, уцілілий представник останньої Василь Бердников відповів: «Ми самі вирішили створити обком». Члени комісії констатували, що кагарлицькі підпільники «від початку до кінця кажуть неправду, суперечать самі собі і, по суті, нічого не виконуючи, возвели себе в секретарі неіснуючого обкому». Тіль­­ки у 1960-х роках Бердникова та його колег визнали як діячів підпільного обкому, але то вже був інший час, а відповідно й підходи.

«Умрите героями»

Після повернення радянської влади існував умовний поділ партизанів на категорії, згідно з якими формувалося ставлення до них. Так, на партійних керівників і працівників НКВД, уповноважених для роботи в тилу при відступі або ж засланих під час окупації, чекала цивільна робота у відвойованих областях; на армійських партизанів – продовження фронтових буднів; партизани з місцевого населення підпадали під ретельну перевірку спецорганів; колишніх військовослужбовців Червоної армії з полонених, власовців та поліцаїв засуджували на терміни від 5 до 10 років з відбуванням у штрафних батальйонах на передовій за «не до кінця виконаний священний обов’язок», тобто збереження свого життя.

Діяльність самоініціативних прорадянських сил Опору в Україні не була більшовицькою за своїм змістом, хоч саме цього й бажало військово-політичне керівництво СРСР часів сталінізму. По війні їх учасникам масово закидали стримування «всенародної боротьби», слабку бойову активність, що була, по-перше, зумовлена нестачею зброї, по-друге, продиктована місцевими умовами – небезпекою каральних акцій німців проти цивільного населення у відповідь на дії партизанів. Хоча останній фактор брали до уваги не завжди.

Учасники стихійних формувань не були удостоєні жодних нагород за сталінізму, натомість зазнавали всіляких гонінь та утисків. Ситуація помітно змінилася тільки в 1960-ті, коли партійне-радянське керівництво піднесло культ «Великої Перемоги» на новий рівень і «всенародна боротьба партизанів та підпільників» об’єднала не тільки визнаних раніше учасників, а й додатково виявлених, котрі подеколи жодного стосунку до реальних бойових дій не мали, однак знадобилися для статистики масовості й усенародності.

Партійні органи прискіп­ливо ставилися до затвердження звітів та особового складу самоініціативних формувань. Не викликала зайвих запитань хіба що загибель. Героїчна. Щоб був приклад для наслідування з вигідним ідеологічним підґрунтям. «Умрите героями», – закликала більшовицька пропаганда, однак цього не вдалося реалізувати, попри всі зусилля ВКП(б). На щастя.