Непосидючий, смішливий, вдягнений по-спортивному, він мало чим нагадує всесвітньо відомого музиканта. Жодного натяку на пафос чи пієтет до власної персони. Натомість розповідає, що з імпровізацією в нього не склалося: «Я щиро заздрю органістам, які вміють це робити. Ось французька виконавиця Мішель Леклерк імпровізувала так, що аж дух перехоплювало!» Та якщо без зайвої скромності, Кошуба єдиний з-поміж українських інструменталістів, хто виступав у паризькому соборі Нотр-Дам та на знаменитих музичних фестивалях у Зальцбургу. Серед його шанувальників Гельмут Коль і мер Кіото, а під час гастролей Америкою органіста зазвичай вітають вогні величезних неонових літер Welcomе, Vоlоdimir Koshuba!
БАТИЄВА ГОРА І ВЕЛИКИЙ СВІТ
Сидимо серед соняхів і ялинок у родовому маєтку Кошубів на Батиєвій горі: два невеличкі одноповерхові будиночки, що явно програють сусідським триповерховим «хатинкам». Перший спорудив ще дід музиканта 1913 року, другий поруч – батько. Кашуби – західнослов’янський етнос, що живе на північному заході Польщі, їх налічується близько 300 тис. Коли в 1920-х роках радянська влада почала переслідувати іноземців, дідові пана Володимира вдалося змінити одну літеру в прізвищі: став Кошубою, може, тому і вцілів.
«Я нещодавно їздив із концертами на батьківщину моїх предків, виступав у Картузах, Гданську. Було дуже приємно почути кашубську мову, скуштувати місцевого вина й хліба, – ділиться музикант. – Дякувати дідові маємо не лише чудове місце для життя, тут зручно займатися музикою, можна грати і вдень і вночі, ніхто не стукатиме у стіни. Зі Швейцарії привіз електроорган, є ще прекрасний рояль Bechstein, виходить справжній сімейний музичний салон. На почесному місці – дідова гітара. Коли є час, викошую траву, а соняхи самі насіялися: щозими у нас тут до 200 пташок годується, тож раз на два тижні купую для них на Лук’янівці мішок соняшникового насіння…»
До 1991 року у Володимира Кошуби виходило до 100 концертів на рік, географія – увесь Радянський Союз і коли-не-коли якась соцкраїна. Нині музикант гастролює цілим світом, проте тільки з власної ініціативи та завдяки особистим стосункам. Його знають, тож запрошують. І це попри величезну конкуренцію: у світі більш ніж 40 тис. професійних органістів. 19 разів був у США, двічі виступав у Вашингтонському національному кафедральному соборі: «Там п’ять органів об’єднані на одному пульті, їх спільне звучання буквально потрясає!» Досить часто гастролює Італією, грав у всіх головних соборах Риму. Об’їздив європейські країни, крім Румунії та Ісландії, Латинську Америку: Аргентину, Бразилію, Уругвай. Найяскравіші враження від Японії: «вщент заповнені концертні зали на три – п’ять тисяч слухачів» та Канарів: «скляна стіна зали, а за нею – океан».
У різних країнах органи мають свою конструкцію. Французькі не схожі на німецькі, англійські – на італійські. Сучасні відмінні від старовинних. Спочатку було важко, згодом маестро призвичаївся: розробив цілу систему позначок, кольорових наліпок. Перед концертом завжди є дві-три години, щоб розібратися в тонкощах кожного інструмента: «Орган – це ж машина, яку треба оживити, спробувати розгадати її секрет, розкрити душу, а то й приборкати. Фантастична й азартна справа! Цей інструмент обрала і моя донька Вікторія. Я не тиснув, то був її вибір. У десять років вона вже виграла Гран-прі міжнародних конкурсів юних піаністів у Турині та Парижі, з 11-ти гастролювала зі мною як піаністка, та все ж пішла моїм шляхом: зараз на другому курсі консерваторії по класу органа».
ГЛУХИЙ КУТ УКРАЇНСЬКОЇ ОРГАННОЇ ШКОЛИ
«Навіщо французів дивувати французькою музикою, а німців – німецькою? – веде далі Кошуба. – Хоч би де був, намагаюся включати до своїх концертів українську. І сучасну, і старовинну: Веделя, Бортнянського, Березовського – сам зробив переклади для органа їхніх хорових творів. У нас чудові композитори, які пишуть для цього інструмента, але вони майже не відомі за кордоном. Віктор Гончаренко, Леся Дичко, Володимир Губа, Ігор Асєєв… А яка прекрасна органна музика Миколи Колесси, Євгена Льонка, Валентина Бібіка, на жаль, їх уже немає з нами».
В Україні давня традиція органної музики: більшість католицьких і протестантських храмів мали свої інструменти. Наприклад, 1939 року перед вступом Червоної армії до Львова там було більш ніж 40 органів. По закінченні Другої світової майже всі церкви в Західній Україні позакривали, органи знищили, органну музику як церковну заборонили. У Радянській Україні це зробили значно раніше, в 1920–1930-х роках. У київському костелі Святого Миколая розмістили архів КДБ, потім глушилку радіосигналів «ворожих голосів», у костелі Святого Олександра – планетарій.
Відродженню української органної школи маємо завдячувати передусім музичному діячеві та педагогу Арсенію Котляревському. Це він під час хрущовської відлиги із залишків понівечених інструментів Домініканського собору, Євангелістської церкви й костелу Святої Єлизавети зібрав у залі нинішньої Львівської філармонії перший концертний орган в України, у 1970 році організував клас органа в Київській консерваторії, а в 1981-му став художнім керівником Будинку органної та камерної музики. Серед його учнів провідні органісти України Ірина Калиновська, Галина Булибенко, Наталія Висіч, Ольга Дмитренко, Валерій Михалюк і, звісно, Володимир Кошуба.
Нині ж через фінансові проблеми вже третій рік поспіль у Києві не проводяться міжнародні органні фестивалі, які за ініціативи Володимира Кошуби з 1993-го збирали найкращих органістів світу. За браком коштів позакривалися нотні магазини й видавництва, тож українські композитори опинилися в безвиході: їх не видають, не записують і, як наслідок, не виконують, бо не знають.
Проблему з партитурами зарубіжних композиторів пан Володимир вирішує самотужки: «Коли їду за кордон, привожу кілограми нот. У мене зараз органна нотна бібліотека більша за консерваторську. Запрошую своїх колег-музикантів: вибирайте, грайте. Життя не вистачить виконати всю музику, яка є в моїй бібліотеці…»
Непокоїть музиканта й те, що в Україні не будують нових концертних залів з органами, навіть у Києві на фактично більш ніж 4 млн мешканців їх лише два: філармонія і Будинок органної та камерної музики. «Тож і виходить, що, наприклад, гільдія органістів США об’єднує 27 тис. музикантів, а вітчизняна не дотягує й до 20 виконавців…» – підсумовує він.
ДОВГА ДОРОГА ДО СЕБЕ
Володимир Кошуба впевнений, що його захоплення органом не випадковість: першу музику, яку почув п’ятирічним, виконував саме духовий оркестр. Родина жила тоді на території Київського артилерійського училища на Курській, тепер там Військова академія, у будинку офіцерського складу: три сім’ї в трикімнатній квартирі. Переїхали з Білорусі, де й народився майбутній музикант. Тато – військовий, мама – інженер. «Двічі на день на плацу відбувалися розводи караулу, крокували військовослужбовці, – розповідає пан Володимир. – Мене не треба було зранку будити, за п’ять хвилин до пів на сьому я вже біг до музикантів, які стали моїми найкращими друзями, а ввечері не лягав, допоки не закінчиться той щоденний музичний ритуал. Не пропустив жодного. Багато років потому, вперше почувши наживо орган, одразу згадав той дитячий захват від духового оркестру…»
Коли в консерваторії з’явився перший у Києві справжній орган (до того був лише маленький старий в Оперному театрі), Володимир Кошуба закінчував виш по класу фортепіано й отримав запрошення стати піаністом-концертмейстером столичного Театру імені Івана Франка. Але зустріч із королем музичних інструментів перевернула його життя. «Могутнє, ні з чим незрівнянне надзвучання, коли кожною клітинкою відчуваєш, що до тебе промовляє Всесвіт. Тоді й поставив собі за мету будь що стати органістом, хоча розумів, які труднощі на мене чекають», – згадує музикант.
По закінченні консерваторії відслужив в армії, згодом повернувся до Театру Франка, а невдовзі запросили до камерно-інструментального ансамблю Київської філармонії. А це співпраця з такими майстрами, як Юрій Гуляєв, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Костянтин Огнєвой, Микола Кондратюк, Юрій Богатіков… Виступи в найпрестижніших залах, кар’єрне зростання, пристойні гонорари. Та думка про орган не відступала. Величезних зусиль коштувало хлопцеві домогтися дозволу міністерства як виняток знову вступати до консерваторії, тепер вже по класу органа.
«Важко було поєднувати дві роботи з навчанням, але працював як звір. Руки в мене були хороші – руки піаніста, а ноги, як гирі. У 27 років для органіста починати координацію рук і ніг запізно. Консерваторія порожніла об 11-й, давав пожежникам пляшку горілки, мене зачиняли на ніч, і я грав до сьомої ранку. Так тривало років два, потім придбав електроорган радянського виробництва «Прелюдія» і вже мав змогу займатися вдома. Отак у 31 рік я вдруге закінчив консерваторію. Коли в щойно відреставрованому костелі Святого Миколая відкрився Будинок органної та камерної музики, став його солістом. Плідно працював з Ольгою Басистюк, було вельми цікаво, проте нелегко: вона співачка вибаглива. Люблю експериментувати: виступав із баяністом Володимиром Безфамільним, а згодом із бандуристом Костянтином Новицьким. Граю Джорджа Гершвіна. Мені зробили обробку однієї з тем опери «Поргі і Бес», іншу зробив сам…»
Цього року артист відзначає подвійний ювілей – 30 років головному органному залу України й стільки само втіленню своєї мрії.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Володимир Кошуба
Органіст, народний артист України.
Президент Всеукраїнської асоціації органістів та органних майстрів.
Соліст-органіст Національного будинку органної та камерної музики України.
Викладає орган у Київській спеціальній музичній школі ім. М. В. Лисенка.
Почесний член Італійської академії музики.
Його ім’я занесено до «Енциклопедії органістів світу» та «Всесвітнього каталогу музикантів тисячоліття», виданого Американським біографічним інститутом при Конгресі США.
Музикант зробив чимало записів органної музики для радіо й телебачення, а також для платівок і дисків в Україні, США та Швейцарії.