▪   Роман Юсипей

Мойсей української музики

ФОТО: Андрій Ломакін
Класик про знаменитих сучасників, трагічні події в історії та нинішній стан академічного мистецтва
Матеріал друкованого видання
№ 1 (62)
від 16 січня, 2009

 

Торік у Мирослава Скорика, композитора, «Мелодію» якого хоч раз у житті чув кожен наш співвітчизник, трапилося чимало приємних подій. Услід за врученням зірки «Героя України» до Дня незалежності 70-річного митця наздогнала хвиля авторських концертів у рідному Львові та не менш знаковому для нього Києві. Охопити розмаїття всіх святкових подій – нелегке завдання, здається, не тільки для слухача, а й для самого автора. Кореспондент Тижня зупинив композитора майже на підніжці поїзда «Київ – Львів» і вмовив поговорити на серйозні, зокрема й наукові, теми.
 
У.Т.: Один із найтрагічніших періодів української музичної історії – 1930–1950-ті роки. Чи вдається Центру музичної україністики в Національній музичній академії імені Чайковського, який ви очолюєте, належним чином його досліджувати?
 
– Про цю епоху в нас вийшло чимало матеріалів. Зокрема, про Бориса Лятошинського і перипетії з його «Третьою симфонією». У 1920-х він починав як яскравий новатор. Природно, що незабаром на нього та інших його колег почали тиснути, особливо 1948-го, у розпал кампанії проти «формалістів». Дехто покаявся, дехто, як Левко Ревуцький, взагалі перестав писати музику. Лятошинський лишився чи не єдиним, хто і далі обстоював себе. З сучасного погляду його «Третя симфонія» з авангардизмом має небагато спільного – це абсолютно класичний твір. Але тоді вона була викликом. У Спілці композиторів провели спеціальне зібрання, де автора затаврували як агента імперіалізму і примусили переробити фінал. Ми надрукували стенограму тогочасних дискусій. Тепер такі записи у Спілці не ведуться, замість них – стислі анотації виступів і рішень.
 
У.Т.: Це нецікаво!
 
– Я вас дуже добре розумію… Мені пощастило спілкуватися з Лятошинським. Це була напрочуд ерудована і водночас доброзичлива людина, не схильна до різкої критики. До нього як до провідного педагога тягнулися студенти, яким ідеологічна боротьба передалася, так би мовити, у спадок. У 1960-х в опозиції перебували вже учні Лятошинського: Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький. Але партійні органи до того протистояння особливого стосунку не мали. Навіть відомий випадок із виключенням зі Спілки в 1970 році, коли після репліки доповідача «штилі нот деяких наших митців дивляться на Захід» група композиторів демонстративно покинула залу засідання. Та ініціатива з виключенням радше була інспірована членами самої організації.
 
Згадати минуле
 
У.Т.: Якщо ми вже зачепили тему репресій, розкажіть, за що в 1947 році було депортовано до Сибіру вашу родину?
 
– Таких, як ми, засуджених без суду і вироку, був цілий потяг – вагонів десять. За якими критеріями діяла сталінська система, ніхто не розумів. Усіх нас вивезли до Кемеровської області. Моя юність пройшла у вугільному містечку Анжеро-Судженську. Хоча я закінчив там лише музичну школу-семирічку, в мене були непогані вчителі, також репресовані. Зокрема, московська піаністка Валєнтіна Канторова, яка за жодних обставин не хотіла говорити, чиєю вона була ученицею. А насправді замолоду вона спілкувалася з Рахманіновим, за що її й вислали. Тоді цей композитор був ще заборонений – дозволялося виконувати хіба що його «Італійську польку».
 
У.Т.: Яким був музичний Львів зразка 1955-го, коли ви повернулися до України?
 
– Коли я розпочав навчання у Львові, місцева консерваторія могла похвалитися найяскравішою плеядою викладачів, які, своєю чергою, здобули якісну європейську освіту. Станіслав Людкевич навчався у Відні, Мечислав Солтис – у Берліні, Микола Колесса, Роман Сімович, Василь Барвінський – у Празі.
Ще маленьким, одразу після закінчення Другої світової війни, я відвідував концерти Соломії Крушельницької. Вона все життя товаришувала з моєю бабцею, в 1930-х роках майже щоліта відпочивала на її віллі у Карпатах. Там співачку і застав початок війни.

У мене залишилося враження, що свою відносну недоторканність за радянських часів вона здобула завдяки відмові від іноземного підданства і продажу нерухомості – здогадуюся, на чию користь. Тривалий час її не хотіли зараховувати до штату Львівської консерваторії, потім таки дали звання професора і заслуженої діячки мистецтв. Тоді вона вже мала не найкращий голос. Я слухав її виступи і думав: «Навіщо їй усе це потрібно?». І лише тепер з’ясував, що тоді була дуже поширеною форма таких напівпримусових звітів. А Крушельницькій я досі вдячний, бо саме вона першою виявила в мене абсолютний слух.

 
 
Незабутні зустрічі
 
У.Т.: Ще вагомішу роль у вашій кар’єрі відіграв режисер Сергій Параджанов, для його фільму «Тіні забутих предків» ви написали музику…
 
На початку 1960-х він збирав робочу групу для стрічки й вирішив, що треба когось брати із Західної України. Приїхав до Львова, пішов на радіо і попросив завідувача музичної редакції поставити йому твори місцевих композиторів. Поміж інших йому надали й запис моєї «Сюїти» для струнного оркестру. Прослухавши твір, Параджанов у своїй різкій, безапеляційній манері заявив: «Этот композитор будет писать музыку!»
 
Лише потім відбулося особисте знайомство. Відверто кажучи, моє перше враження було не з приємних. Ну, знаєте, така східна людина: безпардонна, говорить, що хоче, за словом до кишені не лізе. Мене, вихованого у стриманіших традиціях, усе це трохи насторожувало.
 
У.Т.: Ви на той час вже чули щось про Параджанова?
 
– Не чув, але відчув… Надіслав йому телеграму, що у зв’язку з певними обставинами не зможу написати музику. Потім він знову приїхав, уже з групою. Поговорили ще раз, і в нас налагодилися прекрасні стосунки.
 
У.Т.: Виправилися?
 
– Швидше, змінив ставлення… Параджанов був екстраординарною особистістю – часом злий, часом напрочуд ніжний. Під час роботи над фільмом я показував йому музичні ескізи. Він сам колись учився грати на скрипці, музику відчував дуже добре, і наша співпраця була продуктивною. Кіно в ті часи мало відносно великі бюджети, і я завдячую саме Параджанову можливістю збирати автентичні матеріали у найвіддаленіших куточках, знаходити музикантів, вивозити їх на літаках до міських студій і там записувати. Цей фольклор тепер, зокрема і з наукового погляду, безцінний.
 
У.Т.: Чи не зашкодили вам репресивні політичні процеси, які розпочалися відразу після прем’єри стрічки?
 
- На саму прем’єру мене зі Львова ніхто не запросив. Можливо, просто забули. Тому й свідком скандальних виступів Івана Дзюби та Василя Стуса, коли вони звинуватили владу в новій хвилі арештів, мені не судилося стати.
 
Хоч як не дивно, з 1966-го, коли я переїхав до Києва, ми з Параджановим зустрічалися набагато рідше, ніж до того, хоча й жили за кілька кварталів один від одного. Часом мені доводилося заходити до його квартири. Кого там тільки не було: і непотріб, і знаменитості. Мені ця богемність відверто не імпонувала. А Параджанов почувався, ніби риба у воді. Безкінечно епатував своєю поведінкою: міг уночі вийти на балкон із трембітою, дозволяв собі публічно й відверто критикувати владу. Звісно, так не могло довго тривати.
 
 
З гетто – в майбутнє
 
У.Т.: Ще одним зірковим моментом вашої біографії було фінансування Ватиканом постановки створеної вами опери «Мойсей»…
 
- До 100-річчя Львівської опери я отримав пропозицію написати оперу на сюжет поеми Івана Франка. Директор театру Тадей Едер придумав блискучий хід: звернутися з листом до Папи Римського, згадавши у мотивації постановки і про ювілей театру, і про перетин тисячоліть, адже ця календарна дата безпосередньо пов’язана з найважливішою для кожного християнина постаттю. Кардинал Любомир Гузар передав Папі цей лист, і ми отримали резолюцію про фінансування.
 
Прем’єру підігнали до львівського візиту Іоанна Павла II у 2001-му. Побувати на «Мойсеї» чільник римо-католиків не зміг. Але перед виставою спеціально під’їхав до театру. До нього вийшли директор, уже загримований Мойсей і я. Думаю, це справило належне враження: кожного з нас він прийняв у своєму папомобілі, простягнув для поцілунку руку і вручив медаль.
 
У.Т.: Не можу назвати себе великим прихильником саме цього твору, та слід визнати, що в закордонних, зокрема російських, виконавських колах ви є чи не найпопулярнішим українським композитором. Якою має бути музика, щоб вона подобалася принаймні колегам?
 
– Я можу відповісти, наслідуючи товариша Брєжнєва: «Музика має бути музикальною». Звісно, у тій самій Москві після навчання в аспірантурі у мене залишилося багато дружніх зв’язків. Наприклад, із нині популярною на Заході авангардисткою Софьєй Ґубайдуліной ми переграли в чотири руки чимало опусів. Та не у зв’язках річ. Музика має знаходити відгомін у душі виконавця. У цьому сенсі мені дуже приємно, що мої твори відомі й учням дитячих музичних шкіл, і студентам училищ та консерваторій. Не кожен композитор може цим похвалитися.
 
У.Т.: Здається, ви не пережили захоплення авангардними течіями?
 
– Чому ж… До 60-річчя Голодомору я написав симфонічну поему «1933» – сонористика а-ля Пендерецький. Але загалом я не прихильник такої музики. Зокрема, вважаю, що додекафонна система своєю схоластичністю завела академізм у глухий кут. Натомість візьміть фортепіанні «Образи» того самого Лятошинського. За рівнем мислення й експресії вони не слабші від Шенбергових творів. І якби наш майстер розвивався у сприятливих умовах, він став би одним із найвідоміших композиторів світу.
 
Творчість має бути вільною. Від натхнення приходить образ, який треба вміти втілити в певній формі. Це, власне, і є законом композиторської техніки, що однаковий для Моцарта, Бетховена, Чайковського, Бартока, Равеля, Прокофьєва. Ці імена – мейнстрим світового академічного мистецтва. А те становище, в якому ми нині перебуваємо, за визначенням польського класика XX століття Вітольда Лютославського, є гетто. Саме з цим, на мою думку, пов’язана нинішня розгнузданість поп-музики.
 
У.Т.: Але й у гетто можна почуватися дуже комфортно…
 
– Так. Музичне буття сьогодні часто можна звести до трьох ланок: композитор – виконавець – критик, він же слухач, який створює в суспільстві ілюзію вагомості мистецького процесу. Бажано залучити ще фінансові потоки для підтримки життєдіяльності, обміну з такими самими закордонними осередками й створення брендів. В українській музиці сьогодні, я вважаю, склалася позитивна ситуація: автори пишуть те, що хочуть, і за це відповідають. Відтак боротьба точиться за «ринки збуту» й популярність. Такий собі капіталізм, і це нормально. Оркестр не гратиме того, що не хоче. Скрипаль не візьме того, що йому не подобається. Це під силу хіба нашим фестивалям, де ми намагаємося представляти всіх: і «лівих», і «правих» композиторів.
 
У.Т.: Ви як художній керівник фестивалю «КиївМузикФест» і надалі обстоюватимете це дітище Спілки композиторів України?
 
– З кожним роком робити це стає дедалі складніше. Наприклад, наказ про фінансування цьогорічного фестивалю міністр культури і туризму України підписав лише 15 жовтня – через 10 днів після закінчення імпрези. Зазвичай фест не має передоплати навіть для того, щоб поселити гостей у готелях. Все у борг: і оренда залів, і виступи артистів. Ми, члени оргкомітету, скидаємося і платимо власні гроші. Я, наприклад, дав тисячу доларів... А всі кошти нам повернули щойно перед новорічними святами. Так, я прожив довго і бачив часи, коли було ще страшніше. Пам’ятаю 1989 рік у Львові. У магазині, де я спробував щось купити, продавщиця послала мене з такою виразністю і в такому напрямку, що я в пошуках заробітку згодом опинився у США, а потім в Австралії. До речі, у Штатах мені заплатили за написання «Другої скрипкової сонати» приблизно стільки само, скільки я заробляв за один вечір, граючи на фортепіано джаз. Ось вам і оцінка композиторської праці…

[1089]

 
ДОСЬЄ ТИЖНЯ

Мирослав Михайлович Скорик
народився 13 липня 1938 року в Львові. 1947-го разом із родиною депортований у Сибір. В Україну повернувся 1955-го. Освіту здобув у Львівській консерваторії імені Лисенка, закінчив аспірантуру при Московській консерваторії. З 1966-го до кінця 1980-х викладав композицію в Київській консерваторії. Тривалий час працював у США та Австралії.

Автор симфонічних творів, опусів для музичного театру й кіно, зразків камерного та ораторіального жанрів. Герой України, народний артист України, член-кореспондент Академії мистецтв, професор, кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри композиції Львівської музичної академії імені М. Лисенка, завідувач кафедри історії української музики НМАУ імені Чайковського, керівник Центру музичної україністики. Голова Львівського відділення Спілки композиторів, співголова Національної спілки композиторів України. Художній керівник фестивалю «КиївМузикФест». Виступає як диригент і піаніст.